Вони виходять в ефір із бездоганною дикцією, тримають поставу та оперують сухими цифрами статистики. Але мало хто знає, що відбувається, коли гасне студійне світло або вимикається камера на місці чергового російського прильоту. Журналісти плачуть. Плачуть у машинах дорогою до редакції, плачуть удома, обіймаючи сплячих дітей, яких залишили заради екстреного виїзду, плачуть над понівеченими життями чужих, але таких рідних людей. Як воно – дивитися в очі матері, яка щойно дізналася, що під завалами загинули її діти, і не знати, яке поставити запитання? Як це – знімати чорні пакети, поки всередині все кричить від болю? За роки великої війни в архівах телеканалу КИЇВ24 зібралися тисячі годин відео. Це не просто хроніка – це шрами на серці кожного, хто тримає мікрофон та камеру. І вони чесно розкажуть про те, що зазвичай залишається за кадром.