Телеведуча каналу КИЇВ24 Олеся Кобзар презентувала читачам свою першу книгу віршів – чесну, вразливу й дуже особисту. Збірка «Невипиті ночі. Вірші повітряних тривог» народилася в період повномасштабної війни й стала не лише способом прожити власні емоції, а й спробою підтримати інших. Сьогодні ми говоримо з Олесею про страх і силу, про сумніви й сміливість говорити вголос.
Понад рік роботи – від перших рядків у нотатках телефону до типографської фарби й живих читань перед аудиторією. Увесь цей час Олеся Кобзар залишалася в ефірі КИЇВ24 – стриманою, зібраною, професійною. І паралельно писала.
Її поезія – це не літературний експеримент, а прожитий досвід: материнство під час війни, внутрішнє напруження, яке не можна було виплакати, і слова, що все ж знайшли вихід.
Чому вона наважилася оприлюднити те, що довго залишалося особистим? Чим сьогодні для неї є поезія – терапією чи місією? І як це – вперше відпустити свої тексти до читача?
Олесю, більше року праці – підбір віршів, верстка, ілюстрації, обкладинка. Ми всі спостерігали, як збірка друкується, потім стали учасниками допрем’єрного читання і, зрештою, презентації. Що відчуваєш зараз?
Я так довго і концентровано до цього готувалась, що була впевнена: коли книгу буде презентовано, я захочу побути в трепетній тиші – зрозуміти, відчути, усвідомити. Вже тиждень удома пахнуть подаровані на презентації квіти, сиплються вподобайки й коментарі у соцмережах. А я перебираю у пам’яті обличчя, очі, усмішки, зворушені погляди тих, хто став свідком моєї ліричної сповіді. Для мене дуже цінно чути відгуки читачів. Бо я довго вагалася, чи варто власну терапію віршами відпускати у світ, на розсуд аудиторії.
Як ми дізналися, власна терапія поезією припала на найскладніший період у житті – перший рік повномасштабного вторгнення, робота, сім’я – час, коли аудиторія Київ24 спостерігала твоє поєднання кар’єрного росту і материнства. Що надалі може надихати на вірші? Чи будеш змінювати підхід до поезії?
Мені важко сказати, що у мене наразі є якийсь сформований, визначений стиль. Деякі з моїх віршів складні для читання, строкаті за ритмікою. Інші – плавні й легкі. Як дні війни: то відчай, то просвітлення. Але, можливо, й правда, що громадянської лірики далі буде більше, ніж інтимної. Бо накипіло всім. Я не виняток.
Що стало вирішальним у рішенні оприлюднити те, що зберігалося у приватному щоденнику чи телефонному нотатнику? І яку місію ти для себе визначила, погодившись на видання збірки?
У перші місяці повномасштабного вторгнення мене наче заціпило. Таке собі химерне: «ні сліз, ні страху, ні жалю». Спершу я цим навіть трохи пишалася – це видавалося мені внутрішньою силою. Та й була дуже зібрана, бо носила під серцем Дениска. Не дозволяла собі розкисати. Але згодом усі стримані емоції і прожиті в напрузі дні й ночі стали проблемою. Не могла плакати, не могла зняти спазм у м’язах. Мене фізично виснажило оте наше колективне «тримайся». А мені вже треба було не триматися, а плакати, злитися, жаліти, дихати втомою. Знесилено, але чесно. Так віршів ставало все більше і більше. І коли один із них я зачитала на форумі про ментальне здоров’я, то почула дуже багато слів підтримки: «Пишіть, друкуйте!». І від усвідомлення, що моє слово лікує не тільки мене, а й може бути потрібним комусь, я задумалась… «Зробити щось, лишити по собі…» – як заповідає Ліна Василівна, – «а ми нічого, пройдемо як тіні». Я довго сумнівалася: пройти тінню і лишити все в блокнотах та смартфоні чи набратися сміливості й поставити на полицю книгарні свою сповідь.
Як ти сьогодні сприймаєш сучасну українську поезію — чи відчуваєш її стрімкий розвиток і внутрішню трансформацію під впливом часу та війни? Які автори особливо відгукуються тобі — стилем, глибиною думки чи, можливо, щирістю й відвертістю? І чого, на твою думку, нині найбільше потребує сучасна українська література?
Я нині не встигаю читати прозу. Бо її люблю читати вдумливо, повільно і бажано проковтнути книгу за кілька днів. Похапцем, по 15 хвилин, я не можу читати – гублю сюжет. Мені важко перемкнутися з постійного інформаційного потоку на художній посил. А от на вірші час є завжди. Бо читаєш швидко, а відчувати і думати можеш ще дуже довго. У нас на каналі є проєкт #КиївЧитає. З різних нагод наші ведучі читають улюблені вірші – до Дня Незалежності, Дня матері, днів народження класиків. Ми самі обираємо, що кому до душі. Але найбільше сучасної поезії я перечитала, коли два роки тому шукала вірш до Дня закоханих. Хотілося познайомити глядача із сучасними авторами. Тож з колегами ми читали Жадана, Іздрика, Вишебабу. Але для мене справжньою знахідкою стали вірші Мар’яни Савки та Ганни Осадко… Я тоді просто пірнула з головою у слова цих жінок. Щось врізалося в пам’ять невипалимо. Звісно, вдома є їхні збірки – одні з улюблених. А чого не вистачає літературі – судити точно не мені, я новачок і аматор. Але я з неймовірним трепетом і пошаною ставлюся до літературної спільноти, до якої ще точно не увійшла, але щаслива бути десь поруч. Вчитися, слухати, надихатися.
Якою для тебе була підтримка колег у цей період? Під час презентації ти згадувала, що Сергій Смальчук – не лише колега по прямих ефірах, а й один тих, чия поезія для тебе взірець. Чи радилася ти з ним перед тим, як наважитися оприлюднити власну поезію?
Так, він був одним із перших, кому я довірила свої рядки.
У мене вдома теж є книга Сергія. Безліч поезій він цитував мені у спілкуванні. Тож заявити йому, що я теж «щось пишу», було ще тією ініціацією… Спершу він дав мені кілька підказок щодо самого прочитання. А потім, вочевидь зрозумівши, що я просто дуже збентежена, сказав забути всі поради і просто: «Друкуй, це варте того».
Тож усе найсвіжіше і найболючіше з минулих років я зібрала у «вузлик» і понесла другові-військовому, якому був присвячений один із віршів. І він давно мені сказав: «Як будеш готова — я допоможу з друком».
І, до речі, про підтримку колег! Ілона Довгань дуже мотивувала, вболівала, підтримувала і навіть написала вступне слово до книги! Хоча спершу це було для мене таємницею — аж поки я не побачила верстку на погодження. Було дуже приємно.
Твій друг і колега по цивільній професії Вячеслав Буткалюк став людиною, яка допомогла перетворити рукописи на повноцінну книгу. Як вдавалося працювати над збіркою, попри його службу та постійну віддаленість від Києва?
Вячеслав Буткалюк нині молодший сержант ОЗСП Lasar’sgroup НГУ. Але до 2024 року це наш давній друг і колега – журналіст і редактор, який певний час працював з іноземними медіа на фронті, а згодом мобілізувався, залишивши студійну роботу в новинах. Відтоді здебільшого у месенджерах ми вели всю організаційну роботу. Саме він познайомив мене з Тетяною Пранчук – художницею НСХУ, яка створила чуттєві акварельні ілюстрації до книги, а потім – з Іваном Степуріним, очільником видавництва «Саміт-Книга». У такому складі ми й працювали над появою збірки «Невипиті ночі. Вірші повітряних тривог».
На останніх сторінках я закарбувала свій уклін і подяку підрозділу Слави. Там надрукований QR-код рекрутингового центру Lasar’sgroup. Це команда сильних, вправних і людяних. Долучитися до їхньої роботи – дуже гідне рішення. Війна закінчиться, а той QR залишиться нетлінним свідченням того, що добра воля і сміливість здатні на все.
Грамотне командування не лише з розумінням поставилося до організаційних питань, на які був потрібен час, а й направило SMM-групу, яка створила окремий репортаж для підрозділу. Я тішуся, що мої рими можуть стати натхненням і мотивацією для бійців. Усі захисники й захисниці мають відчувати, як у тилу живуть їхніми тривогами.
Де придбати книгу? Де можна почути читання?
Вже другий тиждень книга доступна для замовлення на сайті видавництва «Саміт-Книга». Також невеличкий запас залишили у книгарні «Сяйво книги», де відбувалася презентація. Далі видавець поширюватиме її книгарнями й бібліотеками. Хоча перший тираж невеликий. Я братиму книги із собою на заплановані зустрічі з військовими на сході країни. Але обов’язково планую і вечір читань у Києві. Про все повідомлятиму та запрошуватиму на сторінках у соцмережах.
Неймовірний був рік. Верстка, редагування, дописування, трепетне очікування кожної ілюстрації, фінальні погодження і натхненні бесіди з видавцем, поїздка до друкарського цеху… Щаслива, що це прожила, і вдячна всім, хто допоміг і підтримав. Війна не має стати на заваді збереженню найбільших цінностей.