Вони виходять в ефір із бездоганною дикцією, тримають поставу та оперують сухими цифрами статистики. Але мало хто знає, що відбувається, коли гасне студійне світло або вимикається камера на місці чергового російського прильоту. Журналісти плачуть. Плачуть у машинах дорогою до редакції, плачуть удома, обіймаючи сплячих дітей, яких залишили заради екстреного виїзду, плачуть над понівеченими життями чужих, але таких рідних людей. Яково воно – дивитися в очі матері, яка щойно дізналася, що під завалами загинули її діти, і не знати, яке поставити запитання? Як це – знімати чорні пакети, поки всередині все кричить від болю? За роки великої війни в архівах телеканалу КИЇВ24 зібралися тисячі годин відео. Це не просто хроніка – це шрами на серці кожного, хто тримає мікрофон та камеру. І вони чесно розкажуть про те, що зазвичай залишається за кадром.
Часто ранок співпрацівників КИЇВ24 починається не з кави, а з координації знімальних груп під звуки вибухів. Поки Київ здригається від чергових «Іскандерів» чи «Шахедів», команда телеканалу буває вже в дорозі – крізь перекриті шляхи, пішки, з 7 кілограмами техніки на плечах та страхом, який доводиться душити заради одного: щоб світ побачив правду. Так, вони вірять, що одного разу ці кадри станут цінним свідченням злочинів РФ в Україні. Сьогодні, 6 червня, об 11:45, дивіться на КИЇВ24 особливий, глибокий та пронизливий документальний сюжет – фільм-сповідь про роботу столичних журналістів під час війни.
Між «Іскандерами» та прямим ефіром: як працює команда КИЇВ24
Ранковий ефір телеканалу КИЇВ24 рідко починається так, як хотілося б ведучим. Замість легких столичних новин чи обговорення світових трендів у студії звучить уже звичне, але від того не менш моторошне: «Летять просто зараз у сторону столиці крилаті ракети. Ймовірно, це “Іскандери” – одні з найнебезпечніших. Друзі, ми дуже сподіваємося, що ви нас дивитеся, але дивитеся з укриттів…»
У цей момент мирний порядок денний перестає існувати. Редактори скасовують заплановані інтерв’ю про медицину чи міжнародну політику. Вся редакція переходить у режим екстреного мовлення. Головне завдання – забезпечити величезний запит людей на інформацію. Де приліт? Наскільки це безпечно? Що робити? Журналісти КИЇВ24 беруть на себе ту ж роль, що й лікарі: вони мають виконувати свою роботу завжди і за будь-яких умов.
Сім кілограмів техніки та кілометри пішки
Робота над «наслідками» починається задовго до того, як глядач побачить першу картинку в телевізорі. Часто дзвінки продюсерів застають команду ще під ракетами та дронами. На годиннику четверта чи п’ята ранку, небо здригається, а в робочих чатах уже йде екстрений збір. Потрібно одночасно викликати три, чотири, п’ять знімальних груп. Це постійний зв’язок: редактор, продюсер, журналіст, оператор, водій. Ти зранку, перш ніж вдягнутися, спочатку пишеш, телефонуєш і відповідаєш.
Буває й так, що небезпека проходить занадто близько.
«Оскільки машина збирає нас дуже рано, зазвичай обстріли ще тривають. І двічі перед нашою машиною падав уламок дрона, – згадують у редакції. – По-перше, ти усвідомлюєш, що уламок міг потрапити, не дай Боже, в нашу машину. По-друге, в кількох метрах палає квартира, в яку влучив цей дрон, і ти думаєш про людей, чи живі вони там. Потім ти думаєш про дітей, які залишилися вдома самі. І що найцікавіше, ти думаєш про роботу, що треба швиденько писати новини».
До самого місця влучання доїхати на авто майже ніколи не вдається – дороги перекриті. Команда виходить і йде пішком. Журналіст часто не чекає, поки розгорнеться оператор, – починає знімати на телефон, записувати постраждалих та речників ДСНС, аби оперативно передати інформацію в редакцію. А оператор бере все з собою: кофр з усім комплектом техніки, штативи, акумулятори, бронежилети та каски. Загалом на одну людину припадає десь 7 кілограмів ваги, з якими доводиться долати чималу відстань пішки.
«Глядач бачить дві хвилинки, а ти проживаєш всю історію»
Та найважчим тягарем у цій роботі є не кевларовий бронежилет і не кілометри шляху. Справжнім випробуванням стають емоції. Жоден журналіст не хотів би їхати на приліт. Жоден не хотів би питати людей про їхнє горе: кого вони чекають, кого шукають, кого втратили. Вся робота на місці базується на оперативності, десь нахабності, а десь – на холоднокровності. Але коли камера вимикається, професійна «броня» тріщить.
«Більшість моїх колег, я точно знаю, поводять себе професійно на зйомці, а вдома приходять і плачуть, – ділиться одна з журналісток КИЇВ24. – Глядач бачить дві хвилинки, а ти бачиш всю історію, ти її проживаєш з тим героєм. Скільки б в тебе не було досвіду, як би ти не вмів опановувати себе, здається, що забуваєте все, тому що емоції беруть верх. Мені здається, час від часу мене навіть проривало на сльози».
Зламним моментом для багатьох став цинічний удар по дитячій лікарні «Охматдит». До руйнувань за роки війни, здавалося б, навчилися ставитися як до мови фактів і статистики, але до вигляду онкохворих дітей із крапельницями на розбитій вулиці звикнути неможливо.
«Я не знала, яке перше питання поставити людині, тому що це була жінка, яка вижила після обстрілу, але в неї загинуло двоє дітей. Я розуміла, що це матір, яка втратила своє найдорожче, і, чесно, мені було дуже страшно», — згадує журналістка.
Кадри, які стануть вироком
Іноді студія ведучих переміщується в бомбосховище – втретє чи вчетверте за добу. А іноді знімальним групам доводиться вмикатися в прямому ефірі, коли за кілька метрів від них лежать чорні пакети з тілами загиблих. Або показувати зв’язані між собою простирадла, по яких мешканці восьмого поверху намагалися спуститися вниз, рятуючись від вогню.
У такі хвилини бракує слів, і підібрати їх так, щоб не порушити чужі кордони та описати біль, неймовірно важко. Але команда КИЇВ24 чітко знає, навіщо вона це робить.
Кожен відзнятий кадр, кожне інтерв’ю з місця трагедії – це не просто контент. Це задокументовані, залізобетонні докази військових злочинів російської федерації проти України. Журналісти вірять: після війни ці архівні терабайти стануть головними свідченнями в міжнародних судах, і Росію обов’язково притягнуть до відповідальності.
Вони продовжують фіксувати історію нашого болю і вірять, що вже найближчим часом повідомлять глядачам головну новину: випробування закінчилися, перемога настала, і ми нарешті живемо в мирній країні.
Над фільмом працювали:
Продюсер: Наталія Лященко
Автор ідеї, продюсер фільму: Альона Яструбенко
Журналіст: Юлія Махових
Головний режисер: Олена Полянна
Режисер монтажу: Тетяна Павленко