9 березня день народження відзначає ведучий телеканалу КИЇВ24, ведучий Радіо Київ FM, актор і поет Сергій Смальчук – людина, розмови з якою ніколи не бувають поверхневими. Зазвичай це діалог про значно більше, ніж просто новини чи культурні теми: про мову як зброю, про ідентичність, про історичну пам’ять і ті болючі для суспільства речі, про які важливо говорити вголос. Саме тому сьогодні пропонуємо другу частину великого інтерв’ю із Сергієм Смальчуком. У ній – про комплекс мовної меншовартості, його останній візит до Москви, тотальний геноцид «рускіх» і про те, чому їм не місце в його ефірах. І, користуючись нагодою, щиро вітаємо Сергія Смальчука з днем народження. Бажаємо сили слова, внутрішньої свободи, гострої думки та ще багатьох розмов, які змушують суспільство думати й не мовчати.
Сергію, Ви наводили приклад Білорусі, де білоруською розмовляють переважно ті, хто з села. У нас же теж, принаймні ще кілька років тому, була така історія: кияни в основному – російськомовні, а якщо ти приїхав, приміром – на навчання, з села або з маленького міста – ти спілкуєшся українською, але при цьому тобі некомфортно серед рускоговорящих. Ви почували себе колись меншовартісним через мову? Було відчуття, що люди, які говорять російською, крутіші?
Навряд чи я відчував, що російськоговорящі люди – крутіші, але так, я переходив на кацапську.
Це було переважно в Києві?
І в Києві, й навіть – не повірите, у Львові. Я працював там у театрі – на той час – Прикарпатського військового округу, згодом – театр російської драми, де вистави йшли російською, і майже всі актори спілкувалися російською також. Насправді дуже стереотипно вважати, що Львів завжди був осередком української мови. Там дуже багато людей говорили кацапською, принаймні на початку 2000-х.
І так, у мене не було сприйняття російськомовності як чогось «крутішого», але я чомусь усе одно під них підлаштовувався. Так і треба, типу, це ж нормально, я – теж можу російською. Механіка вбивання Росією цього усвідомлення – завжди і скрізь була однаковою. Навіть учителям російської мови й літератури давали якісь преференції, аби змалку все це вбивалось нам у голови. Тож було якесь відчуття, що так і має бути.
А пам’ятаєте момент, коли Ви вирішили принципово більше ніколи не переходити на російську з російськомовними?
Так, десь у 2018-му чи 19-му році. Мені здається, це була якраз оця історія з моїм рускім – на той момент – другом – співаком Алєксєєм (Профєсором) Лєбєдінскім. Тому що з’явилося вже абсолютно устаканене усвідомлення, що багатьом рускім чи просто рускоязичним людям не просто важко бодай спробувати перейти у спілкуванні зі мною на мою мову, як роблю це я – у спілкуванні з ними. Їм принципово розмовляти «так, как оні прівиклі». Так, якщо для них це принципова річ, то чому вона для мене не має бути принциповою? Це або працює в обидві сторони, або ніяк.
Зараз Ви і в ефірах не переходите з гостями на російську, якщо вони розуміють українську…
Якщо розуміють українську – так. І мені б не хотілося переходити навіть із тими, хто її не розуміє, але тут уже питання до себе: або потрібно вчити англійську, або, в ідеалі, компанія, в якій ти працюєш, мала б забезпечувати перекладачів точно так само, як це роблять для англомовних гостей. Але це, вочевидь, дорого, тож нещодавно я навіть як ідею озвучив думку, що готовий сам – за необхідності й при нагоді – синхронно перекладати з кацапської на людську, якщо «рускоязичних» все ж вмикають в ефір.
Але тут постає інше питання: чи варто в принципі їх вмикати?
Ні, не варто. Але часом ти хочеш поговорити, скажімо, з експертом із країн Балтії, який розуміє російську, або – як альтернатива, треба говорити з ним його мовою – литовською, латиською, естонською, або англійською, знову ж таки. А це – проблема, про яку я щойно сказав. А от що стосується появи в моїх ефірах будь-яких рускіх – включно з «самимі што ні на єсть – харошимі», то про це тепер не може бути й мови. Тут моя позиція принципова, я про неї заявив в ефірі публічно як маніфест іще, здається, у 2022-му: не може бути принципово в мене цього лайна, їх не буває хороших. Я не бачу сенсу в комунікації з ними.
Згадується, як на початку повномасштабної війни ведучі, блогери й інші відомі люди записували відеозвернення до рускіх, намагаючись пояснити, що відбувається, й думали, що їм це вдасться. Але потім зрозуміли, що ні…
Людям дійшло, що пояснювати щось рускім немає сенсу – чомусь тільки тоді, коли реально почали падати на голову російські бомби. Мені ж і без цього давно було все зрозуміло. Моя остання поїздка в Москву була в лютому чи в березні 2014-го, на похорон до Бориса Нємцова. Ми з ним приятелювали, й от його я і вважаю останнім «хорошим рускім». Але він – давно мертвий.
На той момент уже трапилася анексія Криму, але я ще якимось чином поїхав туди від телеканалу, щоби зняти похорон. І там я зустрічався з багатьма відомими персонами зі сфери кіно, шоу-бізнесу і т.п. І я навіть тоді ще говорив із ними «по-рускі». Це був останній момент, коли я ще намагався їм щось пояснити. Здавалося, що комусь щось доходило, комусь ні, але потім вони все одно всі перетворилися в абсолютно безмозке лайно.
Хіба з Лією Ахеджаковою – тодішня розмова здалась дійсно щирою. Тож, ящо задаватись питанням: хто зараз для мене особисто найбільш близький до оцього класичного поняття «хороший рускій» – то, можливо – її можна було б віднести до цієї категорії. Але, як відомо, винятки – лише підтверджують правило.
Як не крути, для рускіх російське все одно ближче. Вони можуть якимось чином підтримувати українців, але точно навряд чи будуть «за», до прикладу, наше бажання розбомбити Красну площу в Москві.
Ну, так, вони ж зараз розказують, типу «Да, Путін, звісно, козел, але чого ці українці-козли хочуть нас усіх знищити?» А чого, коли в людини онкологія – вона йде в лікарню, і їй роблять операцію, витруюючи пухлини хімією? Це та ж історія. Я розумію, що, на жаль, фізично вони все одно будуть існувати, з цим нічого не зробиш. Але якби моя воля – так, я – за тотальний геноцид рускіх.
Коли полетіли бомби на голови, українці почали масово переходити на українську. Але зараз ми спостерігаємо, що багато хто повертається до російської, й люди не бачать у цьому проблеми. Чому стався оцей відкат, на Вашу думку?
Страх, напевно, відступив. Тоді ж, на початку повномасштабного вторгнення, саме мова була тим ідентифікатором «свій – чужий», у прямому сенсі – паролем.
У лютому – на початку березня 2022-го ми з хлопцями у складі ДФТГ (Добровольчого формування територіальної громади, – прим. ред.) їхали якось посеред ночі до Києва. Порожні дороги, скрізь блокпости і, звісно, треба знати пароль. Бо диверсантів було купа, ще щось. І ми зупиняємося на блокпосту, підходить чоловік, каже: «Добрий вечір! Паріль?» «Що?» «Паріль?» Він думав, що українською «пароль» – це «паріль». Тоді ж люди, які навіть ніколи не говорили українською до цього – напружувалися й намагалися дерусифікуватися. А коли небезпека трохи відійшла – вирішили, вочевидь, що можна розслабитись. І багато хто розслабився.
Якщо людина народилася в Україні, виросла в Україні, прожила в Україні до дорослого віку, хай навіть вона ходила в російську школу – я не вірю, що вона не може вивчити українську.
Є багато прикладів, коли навіть іноземці, які не народилися й ніколи не жили в Україні, успішно вивчають українську.
Абсолютно. І тому на питання: чого люди продовжують в Україні говорити російською, в мене є дві відповіді: або це розумово відсталі, як би образливо і грубо це не звучало, або люди, які роблять це свідомо – вороги, «ждуни». Як із ними боротись? Ну, це вже питання держави: чи хоче вона боротись?
А як Ви ставитесь до людей, які напоказ, у публічній площині намагаються говорити українською, пишуть пости в соцмережах українською, а вдома, зі своїми, коли ніхто не бачить усе одно переходять на російську?
Двояко, насправді. Позитивний момент у тому, що все одно: чим більше української буде в суспільному просторі, тим швидше й міцніше вона вкорінниться – байдуже, посередництвом чого. Бо коли постійно чуєш українську, читаєш українською тощо – ти рано чи пізно на автоматі почнеш думати українською. Але чи вірю я у стовідсоткову щирість таких «переходів»? Не завжди. Часом мені це, знову ж таки, бачиться вимушеним заходом в очікуванні часу, коли можна буде нарешті повернутися «в родную язиковую гавань». Хочу помилятись, але – ну, нехай хоч так. Зараз дійсно той момент і вікно можливостей, коли чим більше ми встигнемо всього дерусифікувати – тим краще, те й буде наше.
Зокрема й для цього Ви створили свою авторську програму «Воїни Слова», яка виходить на радіо «Київ FM» і телеканалі КИЇВ24. А якою Ви бачили основну мету цієї програми? Об’єднати навколо людей, які вже й так за дерусифікацію, борються за українське, чи, все ж таки, достукатись до тих, хто не розуміє важливості мови? І чи реально в принципі до таких достукатись?
Ідея початково була в тому, щоб достукатись так званими цивілізованими методами, шляхом запрошення на програму популярних україномовних людей в Україні, лідерів думок, зірок. Із гуртом «Курган і Агрегат» поговорити про той же суржик, із Подерв’янським – про культуру мату й так далі. Воно пішло не так трішки, як задумувалося, в силу різних причин, але в результаті ми стали тут більше говорити не стільки про популяризацію (хоча це дуже правильний шлях, і я б хотів, щоб зрештою – все на те вийшло), скільки про проблематику. Бо виявилося, що проблем реально дуже багато.
Чи можна посередництвом таких відносно цивілізованих методів достукатись до когось чи чогось у питанні «навернення в українство»? До якоїсь частини, я сподіваюсь, так. І мені б хотілося, щоб ця програма вирулила в результаті кудись сюди. Щоб говорити не про проблеми, а про позитив, про гарні приклади. Але проблем поки що дуже багато, от у чому біда, і про них, мабуть, треба говорити – перш за все.
Чому слово – це зброя? В Іздрика є чудові рядки «бо словом також можна любити», але так само словом можна і вбити. Російська мова зараз вбиває?
Коли ми говоримо про слово як зброю, то це насправді – про вміння донести якісь речі, пояснити, переконати. Це – як коли тобі приставляють пістолет до скроні й запитують: зрозумів? І ти зрозумієш. І так само, в принципі, можна завжди знайти слова, щоб людина зрозуміла. Питання – які саме слова здатні переконати людину: роз’яснювальні, погрозливі чи навпаки – лагідні й ніжні… Я впевнений, що є випадки, коли люди, закохуючись, переходили на мову коханої людини.
А вбиває – не мова, вбивають – за мову. Язиком. Є агресор, а є жертва. Рускій язик – це язик агресії і смерті. Українська мова – це зброя захисту й виживання. А я хочу, аби вона стала мовою нормального повсякденного життя українців в Україні. Навряд чи я прошу так багато.
Чи бачите Ви політичну волю керівництва держави на дерусифікацію?
Ні, абсолютно. Мені здається, позиція чинної влади в конкретних іменах абсолютно така ж, як і тих, хто говорить українською лише в публічниму просторі. А це означає, що як тільки, не дай Боже, знову зміниться політична ситуація, вітер подме в інший бік, ці люди будуть першими знову кричати про «защіту русского язика» і все решта. І це біда. Бо якщо в нас не буде україномовної, в тому числі, влади в Україні, свідомо, а не на позір, то це може значно пришвидшити оцей відкат.
Якщо й надалі не буде політичної волі держави, чи зможуть ті ж мовні активісти, прості українці власною самосвідомістю і власними зусиллями зберегти українську мову в Україні?
Те, що вона збережеться, на щастя, вона вже довела десятиліттями і століттями. Але я не хочу, щоб вона просто збереглася – ми мусимо зробити все для того, щоб вона масштабувалась у всі сфери на всій території України. І, як би пафосно не звучало, це реально завдання кожної конкретної людини.
Я хочу, щоб кожен із нас усвідомив: як не буває маленьких донатів – так само й не буває маленьких кроків у напрямку дерусифікації, самоукраїнізації! До різних людей можуть бути різні підходи: для когось – пояснення, для когось – якісь штрафні санкції, якщо ви стоїте вище у професійній ієрархії й можете їх застосовувати. Але не можна ігнорувати цю проблему, не можна заплющувати на неї очі.
Бо не буває напівмір. Вірніше, вони бувають, на жаль, але вони не працюють, тому їх треба позбуватися. Слава Україні!
Першу частину розмови з Сергієм Смальчуком можно прочитати тут.