Він називає себе «тертим калачем» українського ТБ, і це не перебільшення. За тридцять років у кадрі Назар Довгий пройшов шлях від кур’єра на радіо до ведучого головних політичних ток-шоу країни. Проте сьогодні його можна зустріти в ранковому ефірі телеканалу КИЇВ24. Чому досвідчений медійник обрав муніципальний канал замість пропозицій інших медіахолдингів? Як професійне володіння бандурою допомагає тримати ритм у прямому ефірі та чому «цифровий партизан» Довгий оберігає свою родину від зайвих очей? Все це – у нашому щирому інтерв’ю про професію, швидкість та київський характер.
Назаре, ви прийшли на КИЇВ24, маючи за плечима величезний професійний бекграунд. Що в роботі нашого каналу стало для вас новим викликом?
Та якихось особливих викликів, чесно кажучи, не було. Швидше – задоволення від того, що робиш. За понад 30 років на телебаченні я встиг попрацювати в усіх можливих форматах: від спеціального кореспондента до ведучого вечірнього політичного ток-шоу з величезною студією, гостями та аудиторією. Тому здивувати мене чимось або налякати великим навантаженням уже складно – я «тертий калач».
До того ж тут працює чимало моїх давніх знайомих, а старий друг, як відомо, кращий за нових двох. Мені справді хотілося попрацювати саме зі столичною тематикою. Плюс ранковий ефір – це особлива атмосфера. Люблю цей ранковий драйв. Також дуже подобається постійний фідбек від глядачів через месенджери. Така жива комунікація просто під час ефіру дозволяє тонко відчувати настрій аудиторії й робить нас справді корисними одне одному.
Ви лише кілька місяців в ефірі КИЇВ24. Що відчули за цей час? Є думка, що муніципальне телебачення ближче до людей. Ви як корінний киянин відчуваєте себе ближчим до містян, ніж на загальнонаціональних каналах?
Власне, саме це мене й привабило. У мене було кілька варіантів роботи, і я свідомо обрав саме КИЇВ24, хоча інша пропозиція була значно «комфортнішою» – без ранніх підйомів і постійного недосипу.
Головна перевага тут – реальний зв’язок із глядачами. На інших каналах такого контакту майже не було. Пригадую кінець 90-х/початок 2000-х, коли я працював у нічному ефірі програми «Доброї ночі, Україно». Тоді ми просто приймали дзвінки від глядачів у студію. Зараз цю функцію виконують месенджери: ми миттєво бачимо реакції, запитання, можемо відповідати аудиторії просто в моменті. Як киянину, мені дуже близький цей настрій і дух КИЇВ24. Але, як то кажуть, усьому свій час.
Ви пройшли весь телевізійний шлях: від «принеси-подай» до відомої медійної особистості. Що у цьому шляху було найскладнішим або найбільш повчальним?
Старт «з низів» – це безцінний досвід. Саме він у майбутньому дає можливість контролювати всі процеси й розуміти важливість кожної деталі. А на телебаченні, як і в роботі криміналістів, дрібниць не буває.
Оператор суфлера, гостьовий редактор, адміністратор, водій – це люди, від яких безпосередньо залежить якість роботи всієї редакції. Свого часу, щоб потрапити в професію, я бігав за канцелярією й приймав дзвінки на «Європі Плюс». Щоб бути хорошим ведучим, треба розуміти кухню журналіста, редактора, режисера, звукорежисера. Тому я завжди скептично ставився до людей, які потрапляли в кадр «по дзвінку». Одразу видно, хто проживає професію, а хто просто відбуває номер. Другі зазвичай надовго не затримувалися.
Що для вас прямий ефір – стрес чи зона комфорту? Наскільки складніше стало працювати під час війни?
Очевидно, зона комфорту. Не бачу сенсу працювати там, де тобі погано. Хоча часто зустрічаю колег, які постійно невдоволені: то графік не той, то зарплата замала, то навантаження тисне. Тоді виникає просте питання: навіщо себе мучити?
Війна, звісно, змінила специфіку. З’явилася фронтова оперативка, ми всі тепер експертно орієнтуємося в характеристиках дронів, ракет та озброєння, багато спілкуємося з військовими, працюємо на прифронтових територіях. Складніше? Не сказав би. Швидше – інакше. І, можливо, професійно навіть цікавіше, як би це зараз не звучало.
Було цікаво дізнатися, що ви – професійний бандурист. Чому саме бандура? Чи граєте зараз?
Якщо жартома, у моїй бандурі вже, мабуть, павуки живуть. А якщо серйозно, це надзвичайно важлива сторінка мого життя. Ще у шість років батьки віддали мене до музичної школи, і до 21 року я професійно займався музикою: гастролював Європою, виступав в Україні, працював у протестантських церквах як бандурист-інструменталіст і хорист.
Більше того, три роки я працював художнім керівником і диригентом капели бандуристів у ДК «Славутич». Але коли змінив професію – через фінансові й життєві обставини – поступово відійшов від музики. Бандура – дуже складний інструмент: якщо не практикуватися щодня, моторика пальців швидко втрачається. Хоча за фортепіано й досі можу сісти й зіграти.
Ваш батько – музикант. Наскільки він вплинув на ваш вибір? Як вийшло, що перемогла журналістика?
Саме завдяки батькові я потрапив у дивовижний світ фольклору та хорового мистецтва. Він був керівником і диригентом народних хорових колективів «Либідь» і «Стежина», професором, і, безумовно, дуже вплинув на моє формування як особистості.
А журналістика перемогла з доволі прозаїчної причини – гроші. У 90-х заробляти музикою було надзвичайно складно. Можна було працювати в ресторанах чи на весіллях, як багато моїх колег, але я вирішив спробувати інший шлях. І в мене вийшло. Це був 1996 рік.
У вас були великі європейські гастролі з бандурою. Не сумуєте за тим драйвом?
Гастрольний драйв – це не зовсім про відпочинок. Це важка, виснажлива робота: багатогодинні переїзди автобусами, ночівлі у школах чи спортзалах, по кілька виступів на день. Пам’ятаю, як ми поїхали на фестиваль у Ялту, і за чотири дні нас лише один раз відпустили до моря, бо репетиції, репетиції й ще раз репетиції. Але це був дуже цінний досвід.
Різноманіття ваших захоплень вражає, ви ж ще й байкер? Ефектно! Звідки прийшло це хобі?
Байкер – це занадто гучно. Я радше активний користувач мотоцикла. Не є членом клубів і не дуже люблю організовані процеси – всі ці колони, посиденьки тощо. Мені подобається сам процес їзди. І так – це любов із 13 років. У мене були майже всі радянські мопеди: «Карпати», «Верховина», «Рига», «Дельта»… Міг із заплющеними очима розібрати й зібрати мотор. Пізніше були «Іж Планета Спорт», «Ява 350», а згодом – Kawasaki, Yamaha, Suzuki.
Що для вас мотоцикл: спосіб якнайшвидше проскочити київські затори чи філософія свободи, спосіб життя, сфера досягнень?
Тут доречно згадати старий жарт: «Байкери купують мотоцикли за ціною квартири, а потім кажуть, що щастя не в грошах, а у свободі». Насправді щастя – це коли ти можеш дозволити собі таке задоволення. Бо хороший мотоцикл інколи дорожчий за авто, та й обслуговування недешеве. Але двоколісний транспорт справді економить час, дає відчуття польоту й дарує дуже сильні емоції.
Мотоперегони – доволі екстремальне захоплення. Не страшно? Бували випадки, коли було небезпечно?
Про таке мотоциклісти зазвичай не люблять говорити. Це як не обговорювати ДТП перед далекою поїздкою. Я спокійно ставлюся до тренувань на треку, наприклад, на «Чайці». Але коли люди влаштовують перегони містом – це вже небезпечний перебір.
Про ваше особисте життя в мережі інформації практично нуль – ви прямо справжній «цифровий партизан». Це принципова позиція – залишати особисте за кадром, чи просто не було нагоди поговорити про це? Розкажете?
Тут усе просто: приватне життя має залишатися приватним. Тим більше мої діти вже дорослі: старший син закінчив виш і працює. І перш ніж щось про них розповідати, я маю запитати їхнього дозволу.
Раніше я був значно активнішим у соцмережах. Але під час війни майже перестав щось публікувати, окрім роботи й тем, пов’язаних із військовими. Зараз мені ці ресурси загалом менш цікаві. Хочеться більше жити в реальності, а не в світі штучної популярності та віртуальних друзів.
Який ви вдома? Що для вас дім і сім’я?
Родина для мене – це все, мій фундамент. У мене двоє синів, донька, кіт і три собаки. Тож удома завжди є ким займатися і є кому чекати мене ввечері.
Ваш улюблений Київ? Який він? Ваші найулюбленіші місця в Києві: де п’єте каву, де гуляєте, куди ходите у вихідні?
Я народився в Києві, хоча мої батьки родом з інших областей. Київ – моє місто, і я люблю його не частинами, а цілісно. Пригадуєте у Ільфа і Петрова: «Може, візьмете частинами?» «Я б взяв частинами, але мені потрібно все й одразу». От так і з Києвом. Це монументальне місто з тисячолітньою історією, твердим характером і власною харизмою.
Ви вже знаєте, що будете робити в перший день після війни?
Після війни дуже хочеться повернути собі відчуття нормального міського ритму й свободи, які зараз у багатьох ніби поставлені на паузу. Конкретних планів поки немає. Але я переконаний: щойно війна завершиться, то вони обов’язково з’являться самі собою.