Про те, як його взяли в полон фактично біля власного дому в селі Козаровичі на Київщині, умови перебування в російській в’язниці й те, що найбільше вразило після звільнення – журналіст розповів у прямому ефірі телеканалу КИЇВ24.
Журналіст, кореспондент інформаційного агентства УНІАН Дмитро Хилюк потрапив у полон на початку повномасштабної війни – у березні 2022 року. Після відступу з Київщини росіяни забрали його з собою у статусі заручника і згодом незаконно вивезли до Росії. Дмитра утримували в російській в’язниці 3,5 роки, навіть не висуваючи формальних звинувачень. Увесь цей час журналіст фактично знаходився і в інформаційній ізоляції. Він повернувся додому в рамках обміну полоненими в День Незалежності – 24 серпня 2025 року. Далі подаємо розмову Дмитра Хилюка з ведучою Анастасією Красніцькою.
Пане Дмитре, з чого розпочалася велика війна особисто для вас?
Власне, так, напевно, як і для всіх мешканців Києва й передмістя. Приблизно о 4 ранку я прокинувся від вибухів, вони були досить віддалені, але потужні. У нас уже почало дрижати скло, і я зрозумів, що почалася війна.
Коли окупанти опинилися у вашому домі, у вашому населеному пункті, в Козаровичах?
25-го лютого, вже на наступний день. Я вже не поїхав на роботу, вже все було заблоковано. Я почув гул техніки на трасі Київ-Овруч, це траса на Чорнобиль. І я спочатку подумав, що, можливо, це наша техніка, і поїхав велосипедом подивитися, що там робиться. Але, на жаль, побачив, що техніка їде в південному напрямку. Вона була маркована цими літерами латинськими, і я зрозумів, що це окупанти. І десь близько обіду вони заїхали вже до нас у село, яке знаходиться трошки в стороні від траси.
В інтерв’ю нашим колегам ви розповідали, що в вашому будинку вони нібито несли варту, так? Як це відбувалося? В цей час ви, ваші батьки перебували в будинку?
Так, це було 1-го, здається, березня. Спочатку зайшли одні, вдень, вони нас вигнали на вулицю, сказали, що проводитимуть обшук: «будемо шукати, може, у вас диверсанти, може, коригувальники, навідники». Десь хвилин 15 вони перебували в нашому домі, нас тримали надворі. Потім ми зайшли, вони вийшли, і хвилин через 30-40 я не дорахувався ні мобільних телефонів, ні годинника. Тобто вони прийшли просто помародерили під приводом того, що вони шукають якихось там диверсантів і так далі. А потім уже ввечері прийшли інші і сказали: «ми у вас тут будемо нести варту на другому поверсі». В принципі, вони нібито спокійно поводилися. Ми ночували на першому поверсі. І о 6-й ранку вони десь пішли собі.
А що було далі? Коли вас узяли в полон?
У полон узяли 3-го березня. 2-го, напередодні, в наш будинок прилетів снаряд, пошкодив двері, вікна, і ми пішли ночувати до сусідів. І зранку вже верталися з батьком додому, щоб подивитися, там, якісь тимчасові двері зробити, позатуляти вибиті вікна. Не встигли ми до свого дому дійти буквально пару десят метрів – і на переріз нам ішли військові зі зброєю напоготові. Поклали на землю, обшукали. Ну, і таким чином взяли під варту. І з цього почався полон.
Як довго ви з батьком були разом? Чи вас відразу розділили?
У нас у селі, в Козаровичах, батька мого окремо утримували в якомусь темному приміщенні, а мене з іншими затриманими з нашого села утримували окремо. Потім, коли нас перевозили в Димер, це селище міського типу поруч, то в нас були зав’язані очі, але я по голосу батька впізнав. І вже в Димері ми, здається, чотири дні були разом. Ну, і разом з іншими полоненими, там їх було ще більше. І потім уже мене повезли на Гостомель. А через декілька років я тільки дізнався, що батька відпустили невдовзі.
Вони якось пояснювали, чому батька відпустили?
Як мені батько розповів, коли я повернувся додому, – що йому і ще, здається, чотирьом чи п’ятьом людям більш старшого віку, і хто хворий був, просто сказали «ідітє». Їм нічого не пояснювали.
Вас допитували на території України, чи допити почалися, коли ви вже опинилися в Росії?
Допитували. Це був неформальний допит, тому що я нічого не підписував. Це було так: «а что ти тут дєлал», «а зачєм ти здєсь»? «А что ти здєсь снімал», «что ти здєсь висматрівал»?
Вони знали, що ви журналіст?
Знали. І я кажу: «я тут живу, я вже не можу поїхати на роботу, тому що мости підірвані, все блоковано». І, власне, всім нам обіцяли, що нас перевірять, і «єслі ви нє дівєрсанти, єслі ви нє наводчікі, нє корєктіровщікі, то ми вас отпустім». Власне, це була байка і брехня, тому що, окрім декількох людей старшого віку, всі решта через Гостомель і через Білорусь далі опинилися в Росії.
А далі куди? І як часто вас перевозили з одного на інше місце в Росії?
В Росії один раз усього перевозили. Спершу ми попали до слідчого ізолятора міста Новозипков. Це Брянська область, неподалік від України. Наша група полонених, до речі, була першою, яка заїхала в це СІЗО. Воно взагалі було на капітальному ремонті, там до нас уже довгий час нікого не було. Там я пробув до травня 23-го року. І з травня 23-го й аж до звільнення на День Незалежності цьогоріч я перебував в «ісправітєльно-трудовой» колонії в селищі Пакіно. Це Владимирська область, за 200 кілометрів на схід від Москви приблизно.
Як там був облаштований побут? Скільки вас було в одній камері? Хто був разом із вами?
У першій тюрмі було дуже важко, тому що це аварійна будівля, там було дуже холодно. Тільки три місяці літніх ми не мерзли, а все решта… Я не знімав оцей тюремний одяг із себе, спав у ньому 9 місяців на рік, тому що було дуже-дуже холодно. Там були гнилі комунікації… Це жах просто був. Вікон не було у багатьох хлопців. У нас були в шибках дуже великі щілини, і взимку там десь сантиметр льоду був на цих вікнах.
Ви тільки з українцями були, правильно?
Так. Вони дивились так, щоб ми ніяк не перетиналися з їхніми ув’язненими, це для них дуже важливо чомусь було. А в другій тюрмі, це вже в Пакіно, це велика колонія. Знову ж таки, нас тримали окремо, ще додатковий паркан уже при нас поставили 6-метровий. Там були також камери тюремні. І судячи по кількості оцих ящичків для зубної пасти, для мила, максимальна ємність цих камер була 6 чоловік. Там, де 6, нас жило від 12 до 15. Там, де двоє – було четверо. Тобто вдвічі більше, ніж за їхнім проєктом.
Щодо того, як годували. Це було один раз на день чи кілька разів? Було так, що іноді давали щось краще, а іноді взагалі нічого?
Харчування було триразове, й воно було гаряче. Але назвати те, що ми їли, їжею неможливо. Дуже мізерні ті порції були й зовсім без калорій. Це якась там каша, на воді зварена, дуже рідка. Суп – це там водичка, в якій три капустинки плаває і три картоплинки розміром із квасолю. Це в них називалося супом. Чай – це заледве підфарбована якась рідина без цукру. До речі, нічого не солили вони. Люди просто голодували, і донині голодують там, у цих тюрмах.
А щодо інформаційної ізоляції – вона у вас була на 100 відсотків чи, можливо, якось десь до вас доходили новини?
В першій тюрмі до вересня 22-го року, коли вони думали, що перемагають, вони носили телевізори по камерах, щоб ми всі ці новини дивилися, ще й примушували переказувати ці новини, як нібито там побєдоносная русская армія йде по Україні. Потім, коли їм дали по зубах у вересні, коли їх почали відганяти, телевізори забрали, і почався повний інформаційний вакуум. Ми не знали нічого. Ми могли дізнатися з якихось чуток, від нових полонених, які потрапляли до нас у камеру. Це було єдине джерело інформації. Таким чином у квітні 25-го року ми дізналися про Курськ. Хлопець потрапив у полон минулої осені, а до нас у камеру він потрапив у кінці квітня, і от ми дізналися про Курську операцію.
Які у вас тоді були думки?
Ми довго про неї міркували: для чого, що, яка політична, дипломатична, військова мета цієї операції. Це був предмет розмов на кілька тижнів, можна сказати, про цей Курськ.
З інших інтерв’ю відомо, що книжки вам дозволяли читати. А що це були за книжки?
Це, я так розумію, десь по людях зібрали або на пункті прийому макулатури, тому що ці книжки були досить старі вже. Деякі були з особистої колекції якоїсь людини, бо вони були підписані, там одне й те ж прізвище. І переважно це був оцей радянський совреалізм так званий, то нецікаве воно. Траплялися інколи цікаві книжки, там, Вілкі Коллінз був, Оноре де Бальзак, Ромен Роллан – із зарубіжної класики. Була якась російська класика трошки, а приблизно половина – це от макулатура радянська.
Як ви зрозуміли, що все йде до звільнення?
Я, власне, й не зрозумів, тому що там нікому нічого не говорять. Там забирають людину з камери, кажу, «с вєщамі на виход», і тебе можуть на госпіталь забрати, тебе можуть забрати в іншу тюрму, а можуть і додому на обмін відправити. Але в нас такі були сподівання, що під свята – під День Незалежності, під Новий рік, під Великдень – зростає ймовірність обміну, це якось спрацьовує, тому коли мене забрали 23-го «с вєщамі на виход», то була дуже велика вірогідність того, що це на обмін. Власне, ці сподівання виправдалися.
А от ви кажете: під свята. Тобто ви вели свій власний календар там? Як вдавалося не втрачати ось це відчуття часу, плинності часу?
Все трималося в голові. Дату тримали в голові, час визначали по сонцю, ще по якихось ознаках, по тому, як далеко потяг. Там залізниця проходила, і потяг в один і той же час проходив, давав гудок, і по цьому потягу ми орієнтувалися. А календар вели в голові просто.
Щодо наближення обміну, часто переповідають, мовляв, за певний час до цього починають краще годувати. Було у вас таке?
Було таке, але, знову ж таки, в їхніх діях дуже часто немає жодної логіки. І оце годування стосувалося не лише мене, це ж якби на всьому поверсі, у всьому корпусі. Почали просто загодовувати цим хлібом, ти там хочеш буханку – на тобі буханку, хочеш дві – на тобі дві. Це тривало тижні три, і десь приблизно за тижнів два до обміну воно різко припинилося. Але цікаво те, що в сусідньому корпусі, де також людину відпустили на обмін, там того хліба не давали. Тобто якось напряму пов’язувати, що нас загодовували, тому що там одна людина буде їхати на обмін, не можна. Кажу ж: логіки там немає.
А чи були думки зневіри, що країна кинула вас напризволяще, що не заберуть? Чи ніхто таких думок навіть не допускає?
Що кинули напризволяще – не було таких думок. Єдине, ми ж не знали, яка ситуація на війні. Ми гіпотетично думали, що нас не забирають, і військових, і цивільних, тому що дуже важка ситуація в країні, і зараз не до полонених. Ми ж не знали, наскільки жорстока війна йде, що в Києві. Ми знали, що в Києві ворога немає, але була така версія, що нас не забирають, бо не до нас.
Що вас найбільше здивувало, вразило після того, як ви повернулися з полону? Що для вас стало шоком? Можливо, з тих новин, які ви прочитали, з того, що, дізналися, на фронті відбувається?
Шоком стало те, що Київ «загрожений», що до сих пір великі міста «загрожені» – всі ці дрони, всі ці автоматичні літальні апарати з вибухівками з великою потужністю. На початку війни цих же ж дронів не було, і ми знаємо, що атаки з повітря на Київ успішно відбивалися нашими ППО і військово-повітряними силами. Але ми не знали, що ці технології розвинулися настільки, що досі Київ майже кожен тиждень під ударом, під загрозою, і є жертви. Це для мене було дуже великим шоком.
Ви на реабілітації перебували за кордоном?
Ні, це було обстеження, скажімо так, в обласній лікарні в Києві на предмет якихось важких хвороб, там, не дай Бог, якогось туберкульозу, СНІДу, гепатиту й так далі. Ну і, в принципі, в кого які були скарги – то там трохи лікували. Скажімо так, це було більше обстеження на наявність якихось тяжких хвороб і тяжких станів, які загрожують життю.
Як ви почуваєте себе сьогодні?
Фізично нормально почуваю.
Чим ви зараз займаєтеся і чим плануєте займатися далі?
Зараз я у відпустці, а по її завершенню повернусь до роботи, до УНІАНу, до виконання своїх обов’язків.