Телеведучий каналу «КИЇВ24» Максим Прокопенко з початком повномасштабної війни змінив затишну студію на бліндажі й посадки, а костюм – на військову форму і бронежилет. Пішов до військкомату сам, щойно з’явилася можливість, і зараз він – військовослужбовець підрозділу спеціального призначення Збройних Сил України. Захищає усіх нас від ворога і в перерві між завданнями намагається жити «тут і зараз» – читає книги, які замовляє поштою до найближчого пункту, під звуки вибухів надиктовує коментарі для колег по каналу й за кожної можливості відписує мамі, бодай плюсиком, щоб вона не хвилювалася. А ще мріє про сон в улюбленому домашньому ліжечку і снайперську гвинтівку 338-го калібру, аби ще ефективніше наближати Перемогу. У перерві між завданнями й вибухами ми поговорили з Максом про життя на війні й війну у житті, мрії й цінності, про нього самого й нас із вами.
Це – друга частина інтерв’ю, першу читайте тут
Ти погоджуєшся з думкою, що люди почали звикати до війни?
Люди не могли б звикнути до війни, якби вона була постійно і стосувалася їх, була в близькості. Як ти можеш звикнути до війни? Та навіть я не звик до неї. Мені важко сказати, чому в наш час, чому в 21-му столітті є насилля, й чому хтось вирішив, що він кращий за іншого. Чому хтось вирішив, що він може вершити долі, вбивати людей, утворювати геноцид. Мені просто цікаво: а як увесь світ, от він теж звик до війни? Ми ігнорували постійні світові кризи в Сирії, в Афганістані. Не скажу, що ми до цього звикали – просто це було чимось чужим. А зараз, коли війна в нас, це зовсім-зовсім інша річ. Не можна звикнути до війни, не можна звикати до насилля, це не є нормально. Але в нас забрали можливість бути, не знаю, мирними фермерами, забрали можливість жити й процвітати. Лишається воювати. От як розбудили дух Каховського водосховища (усміхається), козацький, із порогів – так от тепер він буде. Війна буде ще довго перегукуватися після того, як вона закінчиться. Тоді от до цих явищ, мабуть, почнуть більше звикати. До поствоєнного факту. А те, що звикли до амебного стану у великих містах, де війни немає, й ЗСУ й ППО славлять лише тоді, коли щось по них летить – так, це є. І думаю, що це великий мінус, але це не звикання до війни – це просто ігнорування реальності. Реальність така, що в твоїй країні йде війна, вона не закінчилася, вона – не там, не тут, вона – по всій країні. І звикати до цього не можна точно. Це ж протиприродно.
Якби не служба в ЗСУ, чим би ти зараз займався?
Не знаю. Я вважаю, що це єдине правильне рішення було: саме піти воювати. Тому що не можеш ти бути осторонь, не можеш бути в іншому місці. Не можеш сидіти читати новини з суфлера й не бути в епіцентрі подій. Так, я розумію, страшно, все розумію, увесь букет почуттів, який викликає вся ця історія. Але не можеш ти бути осторонь! Якщо ти дійсно справжня людина, якщо понад усе ставиш захист своєї Вітчизни, своє майбутнє щастя, щастя своїх дітей. Передусім ти ж воюєш не лише за своє майбутнє – ти воюєш, щоб твої діти не воювали за майбутні покоління. Тому не знаю, чим би я займався. Я навіть не розглядав би такий варіант. ЗСУ – це однозначно був найбільш правильно зроблений вибір, і я не шкодую в жодному разі.
Що кожен із цивільних може робити щодня, щоб наближати Перемогу?
Якщо він не воює, але має якийсь вплив на адміністративний сектор – проводити реформи. Якщо це політик – він має йти на роботу й працювати. Кожен цивільний має йти на роботу й працювати, донатити на армію. Це очевидні речі. Тренуватися, бути готовим, не розказувати, чому ні, а бути готовим підмінити тих, хто воював увесь цей час, там, п’ять, шість, сім, вісім місяців, рік, півтора року без ротації. І вже скоро буде два. А деякі люди з 14-го року воюють! Це ж треба усвідомити. Тому кожен цивільний має щодня вставати й працювати на зміцнення країни, на її реформи. Можливо, було б розумніше не розпилятись на ці всі речі, які є зараз, а реально рейки на військову економіку перевести, зробити якусь трудову повинність для тих, хто не хоче служити або боїться цього… Я – не політик, не займаюсь державотворенням, тому не знаю, як правильно, але точно суспільство не має бути незадоволене чимось. У твоїй країні – війна, не можна бути невдоволеним, не можна казати, що «ой, як нам важко живеться». Та ні, шановні, не важко вам живеться. Тому що, якщо припинить воювати українська армія, то тоді вам просто прийде гаплик. Припинить воювати Росія – все нормально: війна закінчиться, війська заберуться з нашої території. А от припинить воювати Україна – й вона зникне. З цією думкою кожен день прокидайтеся й мотивуйте себе. Наближатимете Перемогу – 200 відсотків!
А як ти ставишся до того, що далі від лінії фронту люди ходять на концерти, виставки, кінопрем’єри, фестивалі, святкують дні народження… Це все має місце бути чи «не на часі»?
Ну, я свій День народження теж святкував далі від лінії фронту, у великому місті. Ходив у бар. Здається, за вісім місяців можу собі дозволити (усміхається), не знаю. Та ходіть! У кожного ж – своє мірило. Я б не ходив. Не те, що я б вів абсолютно аскетичний спосіб життя, але мені б щось тиснуло. Якщо я знаю, що мій друг, наприклад, в окопі зараз сидить, а я такий на виставку «почухав». Я б себе чоловіком не відчував у повній мірі. Ну, комусь це нормально. Хтось хоче жити далі. Абсолютно ніяк не ставлюсь до цього: ні позитивно, ні негативно. Зневажаю, не зневажаю – так не можна сказати. Це є, це має місце бути. Деякі військові кажуть, що навпаки: ми ж воюємо для того, щоб у мирні міста війна не прийшла, й там має це бути, ми маємо показувати, що живемо далі. Я не знаю, в мене – своє поняття й мірило цього всього. Я просто можу сказати за себе: я б не ходив. Я б, мабуть, не думав, що маю моральне право. Ну, а забороняти, звісно, не хочу, не можу й не буду. Кожен має робити те, що вважає за потрібне.
На твою думку, наше суспільство морально готове до того, що війна може тривати довго?
Жодне суспільство не готове ні морально, ні матеріально – ніяк до того, що війна триватиме довго. Я ще на початку казав в ефірах про те, що це – не спринт, це буде марафон, і він буде років на п’ять. І треба морально приготуватися років на п’ять, розподілити свої ресурси. Щось додати до звичайних речей, які ти робиш, від чогось відмовитися. Якщо не готовий так жити – подумати тоді, як ти будеш співіснувати в цій країні. Або виїжджати треба було. Здебільшого, всі, хто не був готовий, це й зробили. Але треба розуміти, що, а може, й на десять років. Можливо, не вийде так швидко дотиснути. Справа в тому, що в нашій країні дуже сильна демократія розвинута. І це – реальна демократія. Тому що Росія не питає своїх співвітчизників, чи готові вони до війни. Вони будуть іти воювати, вмирати, голодати, тому що «так потрібно правітєльству», як вони кажуть. І це бараняче й овече стадо матиме великий ресурс. Подумати просто треба, чи готові люди вписуватися в цю двіжуху й помирати за свою країну. От якщо зараз можна мобілізувати мільйон… та чого мільйон, півтора мільйони добровільно рєбят, які будуть мотивовані і які навчаться за декілька місяців… Із переважаючою силою просто математично можна це все виграти, можна це все зробити.
Що може стати поворотним моментом у війні?
Якась вундервафля або суперзброя, або ракета чергова, або якийсь засіб точно не мають давати надію, що все зміниться. Або що дрон розбомбить бункер Путіна – й це є рішенням. Такого не буде. А от що справді може стати поворотним моментом – це внутрішній розкол у самій Російській Федерації, вдалі наступальні дії, деморалізація противника, вибиття його з укріплених районів. Тут потрібна, знову ж таки, мобілізація, чисельна перевага – це просто військова математика. Тобто треба ресурс на це все. І після цього, я думаю, буде вже невідворотний поворотний момент у війні. Ураження деяких стратегічних цілей теж може бути частиною цього переломного моменту. Але, як бачите, всі політичні процеси, всі процеси, які відбувалися до цього в Росії, переломними моментами не стали. І я думаю, що не стануть. Не треба зайвих сподівань на те, що щось таке буде – і щось переламається. Системна методична робота, системні методичні вибиття противника з позицій, поповнення армії, мобілізація, чисельна перевага при наявності підтримки від союзників у вигляді зброї – все це може стати переломним моментом. Іншого не дано. По-іншому війни не виграються.
Як часто зараз списуєшся, зідзвонюєшся з рідними й близькими?
У нас є певні домовленості щодо цього. Десь раз на тиждень із рідними обов’язково спілкуємося. Мамі пишу трохи частіше, іноді просто ставлю плюсики, що все ОК, якщо маю можливість. Якщо ні – вона вже почала розуміти ніби цю, скажімо, тему. В залежності від того, хто як пише. Нечасто я можу написати. Є просто друзі, які пишуть частіше, – відповідаю по мірі можливості. Але от, як правило, декілька разів на тиждень списуємося ми точно, зідзвонюємося – як пощастить уже.
Чого з мирного життя не вистачає найбільше?
Комфорту (усміхається). Ти можеш спати в бліндажі на розкладушці, на землі, на підлозі. Матрацика не вистачає свого домашнього, який прекрасний, ліжка свого. Встати зранку, нікуди не поспішати, заварити кави… Війна – річ максимально некомфортна, тому якусь одну річ виокремити не можу, якої не вистачає. От дехто жартує, що воювати треба комфортно, треба зробити все максимально для цього – ну, намагаємось, робимо, але все одно не вистачає цього ключового.
Як відпочиваєш, переключаєшся, коли є така можливість, і як часто вона є?
Раніше частіше могли відпочивати. Скажімо так, через специфіку завдань. Тоді їздили в якісь великі міста, їли смачну їжу, щось там пробували, щось робили, десь тусили. Це, там, були один-два вихідних на місяць. Зараз читаю. Замовляю собі книжки «Новою поштою» в найближчий пункт. У мене пів баула займають книжки. Тренуюсь. Ніяк не переключаюсь, бо з цього не можна переключитись. Увесь вільний час у нас усі, скажімо, свідомі хлопці стріляють, тренуються, підтягують фізуху. Мене в цьому звинуватити доволі складно, я бігати так досі й не полюбив, тому просто покращую навички. Колись один із наших командирів сказав: «Пацани, холощєніє – мать учєнія. Як є вільний час, сидите – займайтеся вихолощенням зброї». Це набагато краще відключає від реальності (усміхається). Просто руки автоматично це все роблять.
Коли ти востаннє плакав і від чого?
Коли дізнався, що загинув Артур Світухов, він же Артур Асадов – мій друг, командир мінометної батареї взводу підтримки. Це була одна з найболючіших втрат за цю війну. Хоча, не можу сказати, що вони є якісь більші, менші.
А сміявся?
Сміх, іронія й усі інші речі – це постійний процес, тому що, якщо ти без жартів живеш на війні серед дорослих чоловіків, які один одного постійно підколюють – у тебе дах поїде. Тому сміємось ми постійно, навіть коли повна жопа. А от плакав останній раз тоді.
Тобі зараз сняться сни? Про що вони найчастіше? Можеш згадати останній?
Снився сон нещодавно (сміється)… Зараз сни – теж не про мирне життя, на жаль. Про що найчастіше? Про війну. Але якісь флешбечні історії сняться, переживаються заново. Є приємний варіант сну. От останнє, що мені снилося – я наводив мінометку, причому коригував із-за компа сам, по азимутах. І в мене постійно – то недоліт, то переліт (усміхається), і я кричу: «Ну, давайте! Давайте вже!» Дуже-дуже хотілося вразити ціль. І як тільки вразили – одразу прокинувся. Тобто от настільки сильний був адреналін. А це вже там який день, як ми не на нулі. От таке-от сниться. Я радію, коли не сниться нічого, й можна просто виспатись. Насправді сон – це теж один із найбільших солдатських подарунків. Тому в цих буднях краще, щоб уже нічого не снилося, щоб можна було просто відпочити.