«Київ ТБ». Онлайн

Categories: tvnews

Максим Прокопенко: «Реальність така, що в твоїй країні йде війна, вона не закінчилася, вона – не там, не тут, вона – по всій країні. І звикати до цього не можна»

Повномасштабне вторгнення тримає вже рік і вісім місяців. У 608-й день війни до вашої уваги – перша частина інтерв’ю.

Коли ти вирішив, що долучишся до ЗСУ, і як це відбулося?

Вирішив із самого початку, просто тоді робочий колектив не можна було залишити. А ті хлопці, з якими хотів воювати, не були повністю укомплектовані, теж оформлювались і не могли мене забрати. У мене є обмеження по здоров’ю, які не дозволяли мобілізуватися одразу, й тому не було можливості це зробити через свій військовий комісаріат на початку війни. Тому працював і чекав, доки з’явиться якась можливість. Вона з’явилася зимою наступного року, 2023-го. Одразу після Нового року вже потрапив до військкомісаріату. Звісно, пішов сам, тому що кожен свідомий громадянин має йти туди сам. Не мають нікого призивати. Мені дуже дивно, що ще досі тривають якісь суперечки щодо центрів комплектування. Дуже дивно, що є люди, які цього всього бояться й дуже дивно, що є люди, які не розуміють, що в Збройних Силах є багато професій, які потрібні. Наразі вся взагалі система переформатовується. І ще більше не розумію, чого люди бояться. Стріляє на війні реально 15 відсотків. Усе інше – це забезпечення, логістика, це те, що підтримує армію, тому боятись цього точно не треба.

Які задачі виконує ваш підрозділ? Із того, що можна розповісти.

Підрозділ виконує задачі зі зведеного ураження. Тобто шукає цілі, ходить за лінію бойового зіткнення, ходить у «сіряк» так званий, це сіра зона, підходить або заходить до тилів противника, намагається всіма можливими засобами, які в нас наразі є (от їх розголошувати точно не можу), вразити цілі. На нас полює російська «спецура» постійно, у нас такі, скажімо, гідні супротивники – це не просто, там, «чмобіки». По суті, ми – полк спеціального призначення, виконуємо задачі з ураження специфічних цілей живої сили противника й, відповідно, користуємося всіма можливими засобами, які в нас є, й підтримуємо, наприклад, штурмові дії – в залежності від наказу. Під час крайньої операції на Херсонщині ми підтримували висадку на інший берег. От у таких зведених операціях беремо участь для того, щоб забезпечити так звану вогневу перевагу.

Які навички з мирного життя допомагають на війні?

Ніякі, насправді. Важко. Війна – це фішка, яка потребує від тебе якихось великих можливостей, тому… Шкодую, що не бігав. Не займався якимось спортом на витривалість, окрім боксу. Не харчувався останні роки правильно для того, щоб не було зайвої ваги, наприклад. Це там може заважати й тому подібне. А те, що я щось розказував у телевізорі… аж ніяк не допомагає! Це, знаєте, як у тому жарті. Тато настановляє сина перед вечіркою, каже: «Сину, якщо хтось буде приставати до твоєї дівчини, що ти йому скажеш?» «Давай вийдемо». «Тому що що?» «Тому що, – говорить, – я два роки займався на курсах ораторського мистецтва, я його переговорю». Словом, це так не працює.

Які навички ти б порадив опанувати всім, хто потенційно може бути призваний до лав Збройних Сил?

Це такмед, джгути, надання першої допомоги, й найперше – собі. Якась має бути стресостійкість до цього, тому що, як правило, надати комусь допомогу простіше, ніж коли поранений ти. Але, крім турнікету, ти, в принципі, собі нічого не накладеш, нічого не зробиш із цим. Порадив би зайнятися своїм здоров’ям для того, щоб не виникало якихось проблем пізніше, коли не буде нормального харчування, не буде регулярним сон, буде регулярним стрес. Це, як би, ні для кого не секрет, і треба підготувати свій організм до цих усіх речей. Тут важливіші не навички, скажімо так, а саме ваше вміння адаптуватись до стресових ситуацій. І от коли пишуть у резюме при прийомі на роботу «стресостійкість»… це, скоріше, виглядає, як жарт, тому що стресостійкість на війні (усміхається) й холоднокровність – це якраз те, що варто опановувати в тому чи іншому сенсі.

Як змінилися твої цінності, світогляд після того, як потрапив на війну?

Багато чого змінилося, насправді, по відношенню до так званих реформаторів цієї країни, до тих, хто впроваджує якісь речі й не готовий за них воювати. Я бачу на війні досить багато молоді, яка воює, помирає, і це люди, там, із правими поглядами, це люди, які ніде, крім протестних акцій, «не світилися». Вони не пишуть у фейсбуках, здебільшого, про якісь речі, про свої цінності. А от якраз тих, хто постійно кричав щось там про реформи й тому подібне, не видно. Тому, відповідно, цінності і світогляд змінилися лише в одну, скажімо так, позитивну сторону: хочеш щось зробити – зроби й мовчи. В принципі, це така логічна фраза. Або просто спочатку варто зробити, а потім уже щось розповідати.

Що підтримує бойовий дух зараз?

Кожного разу хіба що розуміння підтримує, заради чого це все. Заради своїх рідних, близьких, заради своєї країни. Тому що підтримувати бойовий дух у цілому – такого нема. Немає, там, я не знаю, чувака, який би приходив кожного ранку, коли ми їдемо на завдання, й казав: «ну, давайте, пацани, підвисіть свій бойовий дух», чи там: «ідете на штурм – давайте, комусь руки й ноги відірве – ви не хвилюйтеся, головне ж – бойовий дух!» (Усміхається) Ні, такого немає. Є мотивація знищити більше ворога. Тому пафосними речами ми не користуємося. Більшою мірою просто підтримує бойовий дух гарно виконана робота. Коли ти бачиш ураження цілі, за якою ви йшли. Там, тиждень можна полювати на «Сонцепьок», а потім, коли він зривається, – так прикольно! І пісюни розлітаються російські по посадках. Думаєш: «О! Ми зробили все, що могли. Ми вразили ціль. Усе шикарно». Все предметно й доволі просто.

Про що мрієш?

Мрію про снайперську гвинтівку 338-го калібру для того, щоб можна було працювати по «свинособакам» більш ефективно й із більшої відстані, не так наражатися на небезпеку. Ні про що зараз не мрію в плані духовного, якихось довгострокових цілей, речей. «Мріяти не можна, – казав Кузьма. – Треба пахать». Тому якихось абстрактних цілей і мрій наразі не маю. Звісно, всі мріють, щоб війна закінчилася. А мені потрібна саме Перемога. Дуже дорогу ціну було сплачено за цю війну, тому буде Перемога – а там подивимось. Більш предметні речі потрібні для її втілення.

Що для тебе є найскладнішим?

Раніше я думав, що на війні найскладнішою річчю для кожного бійця є самотність. У нас же все як: людина пішла на війну – про неї всі благополучно забули. Там, лишилася пара друзів, із якими спілкуєшся, рідні. Це морально найскладніше було, мабуть, на початку цього всього. Найскладніше – що ти ні з ким не можеш спілкуватися. А потім розумієш, що в тебе є побратими, є люди, які розділяють твої погляди, які розуміють, що ви тут робите – ви тут об’єднані однією метою – і самотність перестає бути такою проблемою. Потім найскладнішою була фізуха, яку треба було вивозити постійно. Тобто бігати, тягати на собі великогабаритні речі, швидко переміщуватися, падати, в стресовій ситуації – ще й іноді стріляти (сміється). Словом, це було важко на початку. І ще іноді терпіння не вистачає. Найскладніше – терпіти, помірковано думати, коли адреналін, коли страшно. Мабуть, це.

Ти хочеш повернутися до роботи телеведучим після Перемоги?

Це цікаве питання. Я так далеко ще не думав… Насправді, я вірю, що зміг би повернутися працювати телеведучим чи менеджерити якісь цікаві проєкти, чи ще щось робити… Я просто не знаю, як. Не в сенсі, що я не знаю, як це робити. Мені буде так само легко спілкуватися з глядачами й читати новини, все буде кльово. Багато хороших новин буде, сподіваюся, про відновлення країни, про все таке, і їх буде приємно читати. Але я не знаю… От якби у вас був ідеальний колектив, який працює, як годинник, об’єднаний однією метою, наражається на найвищий ризик… ви б працювали з ним чи з тими людьми, які кажуть, що «нам і тут добре»? Не знаю. Філософське питання. Скоріше, просто працювати зміг би, звісно, хотів би, мабуть. Але я не знаю, що б так само вставляло, й чи не змінилися б мої цінності по відношенню до людей, які мене просто б оточували весь цей час. Це складна риторика, тому про це поговоримо після Перемоги.

Який меседж ти б хотів донести до цивільних у тилу?

От дуже правильну хтось поширив кілька місяців тому фразу, що «це не військовим щось потрібно – це вам потрібно, щось щоб було у військових». Сидите в тилу – не називайте це фронтами. Немає кулінарного фронту, інформаційного, економічного. Це є тил. Не знецінюйте того, що роблять інші люди. Вони все ж ризикують своїм здоров’ям, життям. Не перетворюйте це все в «АТО-2», коли всім уже буде все одно, коли з’являться фрази «я тебе туди не посилав», й інша така огидна риторика. І якщо не можете зробити ніякий вклад у Перемогу – хоча б поважайте тих, хто його робить. А тих людей, які впевнено зневажають – треба ставити на місце. Це якраз меседж для цивільних у тилу. Консолідуйтесь, поки не пізно! Бо що ж ви такі консолідовані лише, коли біля вашої хати, тобто під Києвом, умовно, стоять російські війська? Що ж, вам Запоріжжя чи Донецьк, чи Херсонщина, чи той самий Куп’янськ – якісь чужі міста чи що?

Частково – зараз і згодом, після Перемоги, військові, в тому числі поранені, з ампутаціями й так далі, повертатимуться до звичного життя. Як, на твою думку, має проходити їхня реабілітація? Яких заходів має вжити держава щодо цього, і як рідні, друзі військових можуть їх підтримати?

Тут якраз-таки потрібна така модель взаємодії з цими військовими з пораненнями, яка працює у Сполучених Штатах. Там на їхнє відновлення витрачаються досить великі обсяги коштів, залучаються інвестиції, й намагаються повернути їх до нормального життя. Працюють над протезуванням, над реабілітацією. Реабілітація має проходити лише на вищому рівні. Треба створювати однозначно якісь спецзаклади. Але це не має бути, як колись Міністерство ветеранів було створено, «на від’єбись». Типу ми прореабілітуємо, відправимо в санаторій на 10 днів. Це не те. Людина поклала своє життя за країну, за державу. І тепер до кінця життя держава їй, усе ж таки, зобов’язана. Поставити на ноги, зробити так, щоб їй було максимально комфортно, враховуючи тип травми. Держава має вживати всіх можливих заходів. Рідні, які не відмовляються від них – це вже велика підтримка. Друзі і просто звичайні люди мають розуміти, що нічого не сталося, насправді, людина – та сама. Немає в неї руки – окей, у неї буде, там, біонічний протез, вона – кіборг, вона – прекрасна людина. Не можна ніяк знецінювати подвиг військового, не можна думати, що він тепер якийсь не такий, неповноцінний чи з обмеженими можливостями. От чому я згадав про Сполучені Штати – там усі ветерани будь-яких бойових дій повноцінно живуть. Я хочу, щоб точно так наші хлопці, які отримали поранення, ампутації – в нас у підрозділі такі теж є – щоб вони жили повноцінно. Тому що вони рвуться навіть після ампутації знову стати швидше на протез і піти на фронт. Віддавати (усміхається), як-то кажуть, службу державі далі. А що рветься держава для них робити? Давайте подумаємо. От так-от їх і треба підтримувати.

А якими словами можна найкраще підтримати військового?

Для кожного військового потрібно, мабуть, шукати особисті слова. Мені достатньо було б просто подяки, слова «дякую!». Не треба казати, там, янгола-охоронця, ще чогось. Знову ж таки, я тільки за себе відповідаю. Люди дуже різні. Комусь хотілося цієї переможної війни для того, щоб у повній мірі віднайти відзнаку в суспільства, а хтось навпаки – хоче воювати й залишатися в тіні. Подяки, зазвичай, достатньо. Якщо це якийсь ваш товариш, знайомий чи просто людина на вулиці – підійти потиснути руку, сказати «дякую» – все, цього достатньо, це – найкраща підтримка. Не розпилятися на оце все, там, на зразок «тримайтеся» й тому подібне. Це треба уявляти, як там, для того, щоб казати «тримайтеся». Ну, тримаємся…

Які потреби наразі у вашого підрозділу й військових загалом?

У нас за останній тиждень – мінус дві машини. Є поранені, не сильно, слава Богу, але в нас розхідником зараз стали машини. Розбираємось, чому так. Але це – війна технологій. Це – війна балістичної переваги. Це війна того, хто більш мобільний, більш швидкий, має краще озброєння. Це все потрібно. Нікуди не зникла потреба в дронах, в «очах». У FPV-дронах зараз, які активно використовуються й ворогом, і нами – теж абсолютна потреба є. Приціли, тепловізори, великі калібри. Те, що допомагає, скажімо, вражати цілі з більш далекої відстані й більш ефективно – це все треба. Але для цього, знову-таки, треба машина, щоб вона була мобільна, гарна на ходу, тому що на лінії фронту ти не їздиш, як по асфальту. Словом, у нас постійно є потреба в якихось речах. Машини, просто звичайні пікапи на ходу, бус «Медевак», наскільки я пам’ятаю, точно потрібен, який можна переобладнати під гарну евакуацію, потрібні були комп’ютери, хороші ноутбуки на це все. Комусь потрібен для роботи тепловізор, комусь – нічник. Потреб дуже багато! Щось намагається забезпечувати держава, щось підкидають союзники, але все одно це не покриває всіх потреб, тому що вони постійно зростають із приходом людей, зі специфікою роботи. Якщо цікаво, що потребує саме підрозділ – допомогою й забезпеченням займається благодійний фонд «Захист майбутнього» – просто дивитесь, на що вони збирають. Підрозділ же великий. Я лише отак точково називаю, відповідно до потреб кожного. Я оголошував збір на гвинтівку великого калібру.., ну, поки люди втомились від війни, то я так розумію, що відкладу на неї сам собі із зарплати. А що ж робити…

Станіслав Бичек

Recent Posts

Андрій Джеджула: «Ми лише здаємо кров у комфортних умовах для тих людей, які за нас її проливають»

Ведучий телеканалу «КИЇВ24» Андрій Джеджула вперше пішов здавати кров із початком повномасштабної війни, й відтоді…

1 тиждень ago

Проєкт «ІПСО» «Радіо Київ – 98 FM» та телеканалу «КИЇВ24» став фіналістом конкурсу «ТРО Медіа» «Війна в об’єктиві»

Мета конкурсу – відзначити авторів найкращих журналістських робіт про боротьбу українського народу, національний спротив та…

2 тижні ago

У Міжнародний день захисту дітей: топ-4 поради працюючим мамам від ведучої телеканалу «Київ24» Олесі Кобзар

Олеся й Тарас Кобзарі, подружня пара телеведучих каналу «Київ24», не стали відкладати народження малюка на…

3 тижні ago

Ведуча телеканалу «Київ24» Ірина Король взяла участь у благодійному проєкті «Фото як терапія»

Відкриття виставки «Фото як терапія» відбудеться 31 травня о 16:00 у Галереї мистецтв (Київ, вул.…

3 тижні ago