Кейс журналістки телеканалу КИЇВ24 Дар’ї Рябчун: критика, гумор чи цькування? Як звичайна каска перетворилася на інформаційний вибух

Війна в Україні триває вже четвертий рік. Столиця – під постійними обстрілами, повітряні тривоги лунають частіше, ніж церковні дзвони у свята. І тому дуже дивно, що найбільше обурення в соцмережах нещодавно викликав не черговий приліт, не черга в пункті обігріву й не новини про блекаут. А кадр, у якому журналістка КИЇВ24  Дар’я Рябчун вийшла в ефір у бронежилеті та шоломі. Це мало б бути буденністю, бо це існує з самого початку війни,  але чомусь саме зараз стало приводом для хвилі кепкування, мемів, знецінення. І ця історія оголила значно більше, ніж питання про доречність екіпірування.

Дар’я не новенька в професії, хоча й зовсім молода. Вона мріяла про телебачення ще зі школи. Тричі подавалась у медіашколу КИЇВ24, і лише з третьої спроби її взяли. Пройшла навчання, отримала шанс, уже за місяць почала працювати: включення, сюжети, робота під сиренами. Колеги кажуть: одна з найвідданіших, ніколи не відмовляється від складних завдань, а іноді сама проситься на місця, куди не всі готові їхати.

І коли того дня редакція ухвалила рішення виходити в ефір попри тривогу, вона не вагалась. Бо це прописано у внутрішніх стандартах безпеки каналу: якщо репортер працює на вулиці під час повітряної тривоги, то має бути у бронежилеті та шоломі. Це не забаганка. Це частина міжнародних правил, рекомендованих ЮНЕСКО, ОБСЄ, «Репортерами без кордонів», Міжнародною федерацією журналістів. І підтриманих українським законодавством. Ігнорувати їх – означає порушити не лише інструкції, а й поставити себе під загрозу.

Сама Дар’я не образилась. Вона зняла відео-відповідь, де іронізувала з реакції – правий берег без броніка, лівий – «як треба», у касці. Ролик зібрав десятки тисяч переглядів. І показав, що вона сильна та дотепна – справжній професіонал. Але чи всі молоді журналістки мають таку внутрішню броню, як Дар’я? А якщо навіть мають, чи є у нас право випробувати цю броню?

Бо справа не лише в гуморі. Справа в тому, що гумор часто маскує агресію. І в цьому випадку вона була очевидною. Жарти переходили на зовнішність, вік, стать. Це був класичний онлайн-булінг із домішками сексизму, фетшеймінгу, лукізму. І якщо сьогодні під цей обстіл потрапила Дар’я, то завтра це буде хтось інший – будь-яка людина в публічному просторі.

И настав час, коли про ці явища вже треба говорили у правовому полі.

Водночас ми не маємо забувати і головного. З початку повномасштабної війни в Україні загинули 72 журналісти. 19 з них – під час виконання професійних обов’язків. Ще 34 були взяті в полон або зникли безвісти. Десятки поранені. Це не статистика, це реальні люди. Професіонали, які працювали під обстрілами. Дар’я теж вийшла в ефір під час тревоги, коли небезпека була цілком реальна.

Богдан Бур’яненко, колега Дар’ї, один з перших разом з оператором став свідком прильоту шахідів по Київу.  Ось що він розповів: спочатку стався перший вибух – за сто метрів від знімальної групи. Другий – зовсім поряд, за двадцять п’ять… І все одно команда залишилась і продовжила працювати. Бо це для них не героїзм, а просто журналістика в умовах війни. Тому шолом і бронежилет – це не декорації, а засоби захисту.

Дар’я теж дотримувалась правил. В ту мить, коли вона стояла на вулиці в броніку під час сирени, мільйони сиділи в теплі й писали про те, що їй «не личить каска».

Суспільство розділилося. Були ті, хто тролив, хтось з гумором, хтось жорстко. Але були й ті, хто підтримав. Нагадали про тривогу, про правила, про те, що Дар’я не сама вирішила одягти бронік, а виконувала стандарт. Але факт залишається фактом: цей випадок оголив ставлення до журналістики під час війни як такої.

Страсті вже вщухли. Скандал минув. Але це не є привід його забути. Навпаки – це нагода розпочати розмову глибше саме зараз, коли є можливість поміркувати на цю тему.  Про людей та їх працю, про реальність війни, про моральну відповідальність навіть тоді, коли сидиш вдома за клавіатурою.