З ефіру – в «Азов»: Валерій Калниш про фронт, професію та благородну ненависть

Валерію, ще зовсім недавно вашим робочим інструментом були мікрофон і камера. Яким був ваш шлях у журналістиці?

Я журналіст, ведучий телевізійних та радіоефірів. Працював на телеканалі «Прямий», ТРК «Київ». Також вів свій ютубканал та телеграм-канал «Чорна лампа».

Плануєте повернутися у професію після перемоги?

Так, у моїх планах є повернення і до мирного життя, і до професії. Хочу знову вийти в радіо- та телеефір, якщо все вдасться. Але я чітко розумію: ми всі повернемося з цієї війни іншими людьми. Старого життя не буде. Яким буде новее, ми не знаємо, але щось підказує, що кращого життя ми не отримаємо ще дуже довго. Його доведеться будувати з нуля.

Яким ви бачите життя після повернення? Чого вам найбільше хочеться “після”?

Іншим. Війна багато в чому змінила погляди на себе, людей, державу. Сподіваюся, життя після війни буде спокійнішим і хоча б наполовину схожим на довоєнне.

Що стало для вас найважчим у перші дні служби?

Те, що Ви перестаєте належати собі. Нерозуміння правил системи, в яку потрапляєте.

Журналістика – це про питання. Армія – про накази. Що з цивільної професії реально стало в пригоді?

Комунікабельність. Спокійне ставлення до персон «в погонах» та з «високим статусом». Відсутність страху ставити питання, коли щось незрозуміло.

Що дає вам сили триматися і рухатися далі, коли важко?

Підтримують побратими. Коли бачиш людей поруч, розумієш: якщо вони можуть, то і ти зможеш. Якщо говорити про цивільні речі, то рятують книги та думки про майбутнє.

Ви кажете – побратими. Що саме в них “тримає” вас на плаву?

Побратими. Коли бачиш, що вони «вивозять», то стає соромно за хвилину слабкості. Глобально ж мотивує злість на ворога та турбота за близьких. Злість на противника додає сил для захисту рідних.

А як ви підтримуєте себе у моменти, коли хочеться просто видихнути?

Читаю книги, коли є час. Передивляюся фото рідних і свого собаки.

Є думка, яка піднімає вас у найтемніші часи?

Зараз немає якоїсь однієї магічної думки. Ми давно перейшли той рубікон, коли війною займалися лише якісь вигадані суперлюди. Сьогодні це звичайні українці, які хочуть захистити свою країну. Мабуть, найбільше мотивує ця благородна ненависть і бажання, щоб ворог загинув у якомога більшій кількості. Це і є той місток, який допомагає втриматися на війні.

Які риси ви найбільше цінуєте у побратимах і посестрах?

Впертість та «відчуття ліктя». Це взагалі дивно — як багато різних людей, які в цивільному житті ніколи не зустрілися б, можуть знайти спільне та безумовно допомагати один одному просто так.

Чи підтримуєте ви зв’язок із колегами з медіа?

Так. Спілкуємося, якщо буваю в Києві.

Чи встигаєте ви зараз стежити за новинами та медіа? І як загалом сприймаєте “картинку” війни зсередини?

За телебаченням та радіо майже немає можливості слідкувати. Слідкую за текстовими новинами. Додам, що більшість з коментаторів війни яких я побачив і почув в медіа за роки у війську, навіть близько не розуміють про що говорять.

Як війна змінила ваш світогляд?

Погляд на життя став більше цинічним. Компроміс перестав бути першочерговою стратегією спілкування. Став більш жорстким в оцінках себе і тих хто поряд. Максима про «добро з кулаками» підтвердила свою актуальність.

Чи є щось, що армія додала вам як людині? І що точно залишиться з вами вже назавжди?

Я вже застарий аби вчитися) Поглиблювати знання – так. Додалося більше дисципліни, чіткості та відповідальності за власні дії.

Як сім’я відреагувала на ваше рішення йти до війська?

Гідно. Не відмовляла. Дружина, син, мати знають що бути мені зараз у війську – правильно. Так нині треба.

Які сенси життя відкрилися вам під час війни?

Ми не цінували своє життя до війни. Відволікалися на якісь порожні речі; не думали і не діяли на випередження в забезпечення власної безпеки. Ми обмінювали живе спілкування на речі. Але в нас є великий потенціал для об’єднання і взаємодопомоги. Якщо б його не було, ми б не протрималися б у війні так довго. Я хочу жити поруч з такими людьми. А з покидьками, які ховаються за спинами військових, «живуть своє краще життя» за їх рахунок; говорять, що «йти на війну – це власний вибір» і що «самі винні що пішли на війну» – не хочу.

Якби ви могли звернутися до українців сьогодні  одним меседжем, що б сказали?

Припинить думати тільки про себе. Подумайте і допоможіть тим, кому гірше за вас.

І останнє. Про що ви мрієте після перемоги?

Повернути самостійність у прийнятті рішень і не жити по наказу.

Мета січня – збір для Благодійного фонду AZOV.ONE. Валерій Калниш стоїть за нас на фронті. Давайте ми сьогодні станемо за нього тут – підтримайте збір через QR-код на сторінці календаря або за реквізитами фонду.