Журналістські стандарти під час війни: від Троєщини до міжнародних практик безпеки

Війна в Україні – не епізод, а постійний стан. І вже четвертий рік десятки тисяч журналістів тримають свою лінію оборони ­ у бронежилетах, касках, з мікрофонами, в окопах і біля руїн. У світі давно існують чіткі стандарти, як саме журналісти мають працювати в зоні бойових дій.

Дар’я Рябчун, молода журналістка телеканалу КИЇВ24, вийшла у прямий ефір під час повітряної тривоги. У шоломі, бронежилеті, в одному зі столичних районів – на Троєщині. Вона інформувала киян, де і як працюють пункти обігріву. У кадрі на неї – захисне спорядження. Це мало бути і є стандартом. Натомість стало причиною для тролінгу: «цирк», «каска для УБД», «естрадне училище».

Але працювати під час тривоги журналістам дозволено тільки в шоломі й броніку: це не питання бажання – це інструкція, заснована на внутрішніх протоколах безпеки, узгоджених з міжнародними вимогами. Вийти без екіпірування – означає порушити і правило, і здоровий глузд. Але соцмережі побачили не фахівця в умовах ризику, а «картинку для жарту». Це стало приводом згадати, що в Україні журналісти часто працюють на грані не лише фізичної, а й емоційної вразливості.

І ми вважаємо важливим нагадати, що світ давно визнав:  журналістика – одна з найнебезпечніших професій під час збройних конфліктів. І саме тому існує єдиний набір міжнародних стандартів, яких мають дотримуватися журналісти на війні. Серед ключових документів – «Керівні принципи безпеки для журналістів» від ЮНЕСКО, «Кодекс етичної поведінки журналіста у зоні бойових дій» від Міжнародної федерації журналістів, а також звіти ОБСЄ і Репортерів без кордонів.

Ось що передбачають ці правила:

• використання захисного спорядження (шолом, бронежилет);
• обов’язкове маркування “PRESS” на спорядженні та одязі;
• право журналіста відмовитися від завдання, якщо є реальна загроза життю;
• обов’язковий попередній інструктаж, аптечка, план евакуації;
• робота в парі, особливо в гарячих точках;
• психологічна підтримка після роботи у зонах ризику.

В Україні ці принципи також закріплені в законі «Про інформацію», законі «Про медіа», внутрішніх положеннях редакцій і стандартах Національної спілки журналістів. Вихід журналіста у прямий ефір без екіпірування в умовах тривоги є порушенням не лише безпеки, а й закону.

Згідно з даними Інституту масової інформації, з початку повномасштабного вторгнення в Україні загинули 72 журналісти, з них 19 – безпосередньо  під час виконання професійних обов’язків. Ще 34 журналістів було взято в полон або вважаються зниклими. Десятки  поранені. Ці люди працювали не для хайпу. А для того, щоб ми з вами бачили реальну картину війни.

Тому  ситуація, коли журналістка чи журналіст виходить у касці, не може бути приводом для жарту. На жаль, частина суспільства досить не сприймає це серйозно. Можливо, тому що втомилася. Можливо, тому що війна «десь там». А можливо, просто через відсутність культури поваги до професії.

Якби подібне сталося в інших цивілізованих країнах, реакція була б іншою. І не лише у форматі підтримки. У багатьох країнах світу онлайн-цькування журналістів карається законом.

У Франції в 2024 році десять осіб були засуджені за онлайн-хейт на адресу Бріджіт Макрон. Один із них отримав пів року реального ув’язнення, інші – штрафи, умовні строки і заборону користування соцмережами.

У Нідерландах чоловік провів 12 місяців у тюрмі за систематичне переслідування активістки в Instagram.

У Південній Кореї, після резонансних самогубств зірок через тролінг, запровадили «антикоментарний закон»: соцмережі зобов’язані ідентифікувати коментаторів, а жертви можуть вимагати видалення і компенсації.

У Німеччині діє закон NetzDG, згідно з яким за неусунення hate speech платформи можуть отримати штраф до 50 мільйонів євро. В Іспанії блогерка отримала 15 місяців умовно та заборону публічно виступати за приниження медпрацівниці онлайн.

В Україні також існує відповідальність за цькування:

• штрафи від 850 до 3400 грн – за публічне приниження та образу;
• адміністративна та кримінальна відповідальність, якщо дії призвели до серйозних наслідків;
• позови про моральну шкоду, які постраждала особа може подати до суду;
• кваліфікація як дискримінації, психологічного насильства або посягання на честь та гідність.

Але юридичних норм замало. Важливо – суспільне усвідомлення, що цькування журналіста – це не просто недобрий жарт. Це удар по праву на інформування.

Світова преса, уряди, правозахисні інституції давно підкреслюють важливість захисту журналістів. Генеральна директорка ЮНЕСКО Одрі Азуле заявила ще у 2023 році:

«Журналістика не має бути смертним вироком. Кожен журналіст заслуговує на захист, бо без них немає демократії».

Це стосується і нас. Бо це робота в особливих  – дуже небезпечних – умовах. І якщо ми як суспільство не готові це розуміти,  ми приречені не бачити реальність і не змінювати її на краще.