Життя в перервах між прямими ефірами: як перезавантажуються і в чому знаходять розраду під час війни ведучі телеканалу КИЇВ24

Ведучі телеканалу КИЇВ24 Анастасія Красніцька, Юлія Гльоза і Світлана Біла розповіли, куди поспішають після ефіру, і що дає їм сили й натхнення на нові звершення. А також поділилися, як шукають оцей баланс «між великою історією країни й маленькими радощами особистого простору».

Світлана Біла: «Чергую тренування, велопрогулянки й піші маршрути містом, щоб дати тілу те, що зазвичай даю голосу і слову – силу, напрямок, оксамитову ошатність»

Я досі намагаюся потоваришувати з будильником, який верещить о 4:45. Мій день починається ще до того, як розвидняється, а чайник встигає подумати, що він прокинувся першим. О 7:00 — прямий ефір, тож доти проходжу свій ранковий маршрут усіх приготувань. Відтак починається інша частина мого життя — добірна інтенція прокачки лінгвістично-імпліцитних м’язів (так, я люблю слова, що ніби видаються складнішими за саму атмосферу). Опісля — фізична активність: я чергую тренування, велопрогулянки й піші маршрути містом із його пагорбами та чепурною бароковою церквою св. Андрія під нашаруваннями туристичних приманок і кітчу на Андріївському узвозі, щоб дати тілу те, що зазвичай даю голосу і слову – силу, напрямок, оксамитову ошатність.

Донедавна я гарувала-впахувала на трьох, відтак — на двох роботах із 4:45 до 22:15 щодня. Так! І це — без вихідних. Із Київського столичного університету ім. Бориса Грінченка, де я викладала, звільнилася, як і зі ще одного медіа, де працювала ведучою. Зараз оглядаюся назад і просто страшно й жаско від цих надмірних навантажень, та ще й за невелику оплату праці, й випробувань, — це я до того, що другий такий забіг після переїзду до Києва я б точно не подужала. За цей час я й не заробила, і Пулітцерівської премії не отримала. Але дуже дякую Богу, що дав сили витримати це все, й моєму чоловіку, який підтримує всі ініціативи й каже щодня найважливіші слова, створюючи водночас власні дуже круті проєкти з реабілітації, які й змінюють країну.

В перервах між усім цим я продовжую кувати себе, як і навчати постановці голосу, грамотної мови й мовлення; також коректую тексти.

Загалом, не брехатиму, такий режим із дня в день — важко, втома накопичилася.

Намагаюся встигнути додому до 20:00. Побутові щоденні справи теж ніхто не скасовував. Тож традиційно мрію просто впасти обличчям у стелю (це не помилка), трохи помовчати, дозволити тілу стати неефірним, і знову — до справ, бо немає чіткої межі між «в ефірі» й «у житті», все — життя. Навіть коли вдається просто мовчки посидіти з кавою. Навіть коли тиша — найкраща дикторка в кімнаті.

Юлія Гльоза: «Між ефірами — мозаїка життя»

Життя у прямому ефірі — це як біг по тонкій струні над прірвою: баланс емоцій, новин і відповідальності. Але ще цікавіше — що відбувається, коли світло у студії згасає й мікрофон мовчить.

Моє життя між ефірами — це маленькі ритуали, звички й моменти, які допомагають не згоріти у вирі новинного фронту. Поза кадром існує інше — інтимне, спокійне, таке, що не потребує камер.

У вільний час я часто ховаюся… у книги. Читання — мій спосіб відновлюватися. Не для галочки, не для фото в Instagram. А щоб слухати голос автора, розширювати світ. Часом беру до рук гостросюжетний роман, часом — філософську прозу, обожнюю детективи. Книга — це завжди внутрішня подорож, яка не вимагає валіз.

А ще я кухар-імпровізатор. Без рецептів, без мірок. Просто ввімкнула джаз, відкрила холодильник — і почалося шоу. Мої друзі жартують, що я готую, як веду ефір: швидко, щиро і з перцем.

У моїх вихідних немає чітких планів — це моя розкіш. Можу піти в театр на Подолі або поїхати волонтерити з друзями — фасувати допомогу або збирати речі для переселенців. Це теж відпочинок. Бо там — чесно, без пафосу, з відчуттям, що робиш щось важливе. Навіть якщо це просто теплі шкарпетки в коробці.

Життя в перервах між прямими ефірами — це не пауза. Це реальність, яка тримає мене на плаву. Бо, щоб розповідати про людей — треба бути серед них, відчувати, любити, вагатися й жити.

А ще є те, про що мало хто здогадується: я вишиваю бісером. Тонка, медитативна робота, яка вчить терпінню, абсолютній концентрації й тиші. Це мої антивоєнні ліки. Я беру в руки бісер — і світ на кілька годин зосереджується на крихітних кольорових точках, які складаються у щось красиве. У цій дрібниці — контроль, якого так не вистачає під час тривог. Щоправда, сорочку батькові вишиваю вже другий рік. Ну, що ж, усі ми не ідеальні.

Раз на тиждень я перемикаюся в інший ритм — радійний. Бо ще одна моя професія і велика любов — це робота на радіо «Київ FM». Інший мікрофон, інша тональність, але все так само — про людей і для людей. Радіо — це простір, де ти ближче до слухача, де інтонація важить більше, ніж картинка. Я люблю цю тишу в ефірі перед словом — вона щира.

Між ефірами я — просто людина, яка шукає баланс між великою історією країни й маленькими радощами особистого простору. Між тривожним заголовком і тишею вишивки. Між інформацією й емоцією. Моє життя між ефірами — це мозаїка з книжкових сторінок, радіохвиль, стібків бісеру, театральних монологів і київських вулиць. Усе це — теж частина новин. Тільки дуже особиста.

Анастасія Красніцька: «Уже сім років поспіль працюю зі студентами. І можу сказати, що не тільки я навчаю їх — вони вчать мене теж»

«Ти справді викладаєш?!», — перша фраза, яку чую від людей, коли вони дізнаються про те, що я працюю в університеті. «А що тут дивного?», — завжди відповідаю я.

…За вікном 1999-й рік. Я ходжу до третього класу. І в мене з’являється трендова на той час «Анкета для друзів». Звісно, що першу сторінку я заповнюю самостійно й на запитання «Ким ти хочеш стати в майбутньому?» впевнено пишу: «Журналістом». Паралельно з цим найбільше люблю гратись у «Школу» й десь глибоко всередині плекаю мрію, аби поєднувати ці дві професії.

…2018-й рік став знаковим у моєму житті. І не лише тому, що мені освідчився майбутній чоловік. У вересні я здобула новий статус — викладача Київського національного університету культури і мистецтв. І ось уже сім років поспіль працюю зі студентами.

Зі стовідсотковою впевненістю можу сказати, що не тільки я навчаю їх — вони вчать мене теж. Терпінню — однозначно! І, як би дивно це не звучало, завдяки ним я залишаюся в тренді. Адже слова по типу «крінжово», «кріпово» й тому подібне я почула вперше від своїх студентів. Часом вони приходять на пари з такими дивними речами, я в них запитую: «А що це? Розкажіть мені». Вони такі: «Анастасіє Андріївно, ви що, не знаєте?!». І розказують.

Поєднувати ефіри з парами не завжди легко. Ось, до прикладу: зі студії я виходжу о 13:00, а о 14:10 — уже треба бути в університеті, доводиться обідати на ходу. Завершуються пари іноді навіть о 19:30, тож у такі дні я відчуваю себе, як вичавлений лимон.

Але, повірте мені, ніщо не може зрівнятися з тією вдячністю, яку висловлюють студенти опісля. Це настільки приємно і зворушливо, що на очі навертаються сльози.

Щиро сподіваюся, що для них я не лише викладач. Принаймні мені хочеться в це вірити.