Ведучі телеканалу «Київ» Тарас та Олеся Кобзарі з дня на день очікують на появу малюка. За декілька днів до пологового ми поговорили з подружжям про їхню історію кохання, перше знайомство, кризи у стосунках та рішення народити дитину під час війни.
Якими б складними не були часи, але життя триває! Саме про це історія Олесі та Тараса, малюк яких вирішив з’явитися на світ під час війни. Майбутні батьки говорять про те, що, звичайно, не планували поповнення в сім’ї в такий непростий час, але це сталося і зробило їх сильнішими, відповідальнішими та щасливішими!
Про батьківство
Олесю, вам незабаром уже їхати до пологового. Як почуваєтесь?
Олеся: На щастя, все проходить благополучно. На Новий рік будемо вже в новому статусі батька й матері, якщо все буде добре.
А як загалом проходила вагітність?
Олеся: Я себе прекрасно почувала увесь цей час. Понад пів року до декретної відпустки відпрацювала від А до Я. Кілька разів мені ставили ефір на ранок, і я просила: «Тарасе, вийди за мене, бо я щось якась зовсім розбита», й ми мінялися: він приходив на ранок, я – на вечір. Так буквально тричі відбулося. Вже згодом відчула, що чотири години не можу бути в ефірі – дуже хочу їсти. І я подумала, що, в цілому, я в такому, напевне, місці й віці, коли можу собі дозволити піти у декретну відпустку. Бо я дуже боялася раніше, що, завагітнівши, не зможу повернутися до роботи на телебаченні.
Ви хочете повертатися?
Олеся: Обов’язково! Я собі дала два місяці перед пологами, три-чотири місяці максимум після пологів, загалом – півроку. І, знаєте, в перший день декретної відпустки подумала: «Може, не варто було поспішати, може, я би ще попрацювала». І раптом до мене заговорив незнайомець на заправці: «А ви – ведуча з «Києва»! Олеся Кобзар. Я вас учора дивився. Коли вмикати?» І я сама собі думаю: «коли вмикати?» Я гадаю, десь у березні (сміється). Потім зрозуміла, що, незалежно від того, піду я на три тижні пізніше, на місяць, на два – все одно глядач відволічеться. Але якщо мені тут дають таку можливість, то пів року – це не так багато, щоб присвятити його ось такій події. Тому я собі дозволила цю паузу. І зараз я вдячна «Києву» і за загартування, і за таку можливість піти в невеличкий декрет.
Якщо порахувати, ви завагітніли десь на початку війни, так?
Олеся: Так, коли росіяни вийшли з Київської області – я подумала, що, здається, в мене є тест вдома один у запасі (усміхається), треба глянути.
Це була запланована історія чи ні?
Тарас: Ні, ну, під час війни це було не дуже усвідомлено (усміхається). Напевно, спрацював якийсь інстинкт самозбереження і, хочеться вірити, божа іскра.
Олеся: Така-от несподіванка. Це справді був особливий момент. У перші тижні війни ми були дуже зібрані. Я – так точно. Я не плакала й особливо в лютому й березні була максимально сконцентрована. Я була як на дизель-генераторі. З одного боку, ти підтримуєш усі свої життєві сили для того, щоб і попрати, і приготувати їсти, і зібрати набір продуктів, якщо знадобиться в укриття. З іншого боку, коли сідала в кадр, оператор казав: «У вас скляні очі, вас наче нема». Я працювала, але наче в аварійному режимі. І от був момент, коли я перший і єдиний раз за війну розплакалася ( чутливі моменти в ефірі, коли очі почервоніли – я не враховую). А так, що ти ридма ридаєш, що в тебе аж діафрагма здригається – оце от було тоді.
Це коли було?
Олеся: Це було в березні, і в той день так зійшлися над нами зорі. Я розридалася і вперше сказала це вголос: «Тарасе, в нас у країні війна! А я так хочу жити!» У той день нас стало троє (усміхається).
Тарас: Але ми планували дитину давно, насправді.
А чому відкладали? Ви вже років одинадцять разом?
Тарас: П’ятнадцять – знайомі, одинадцять – у шлюбі. Спершу відкладали, тому що були ще студентами. Потім, коли вже одружилися, закінчили університет – усе одно хотіли ще попрацювати, якось про себе заявити. І завжди здавалося, що я недостатньо, напевно, заробляю, якісь недостатньо хороші умови, недостатньо, можливо, ми ще дорослі для цього.
Олеся: Так, оскільки ми дуже рано одружилися, то приблизно перші п’ять років точно не планували дитину. Тому що потрібно було хоч якось стати кар’єрно на ноги. Ми розуміли, що ми повинні щось дати, окрім виховання, матеріально дитину якось забезпечити. А коли орендована квартира, й ми – журналісти-початківці – ми не квапилися з цим. Потім переживали різноманітні особистісні колізії, було дійсно не до того. Було важко наважитися. Коли почалася пандемія, ми вже були готові, але страшно було. Ще дуже лякала ця хвороба, страшенно!
Тарас: Напевно, після тридцяти вже якісь серйозні думки з цього приводу почали з’являтися. Трошки поліпшився й матеріальний стан, і є якась надія на власне житло, не тільки орендоване. Ну і, я думаю, війна просто допомогла цьому.
Зрозуміло. Прискорила.
Олеся: У 2021-му вперше в нас з’явилося вже усвідомлене відчуття. Ми вже доволі давно тільки вдвох і почали відчувати от це місце на ще якусь енергію, крім нас двох. Що ми вже не проти, нас не буде це напружувати, обтяжувати, заважати, не буде не на часі, якщо ще хтось поруч буде бігати. На це вже є сили, якийсь ресурс, готовність. І, мабуть, достатньо досвіду для того, щоб і свою роботу добре робити, і про дитину попіклуватись. Ось перед війною такі думки були. Тому… от бачите, дали нам три дні вихідних у перший місяць війни (сміється).
Тарас: І якісь такі в нас були дуже цікаві знаки до того.
Які саме?
Тарас: От якось ми бачилися з нашими кумами, вони теж телевізійники, й наша кума вже була вагітна. Про це мова зайшла, й Олеся їй: «Давай я з твоєї чашки поп’ю», «Давай я на твоєму місці посиджу». І це все – жарти, але ми от нещодавно заходили в кафе, де тоді зустрічались, і подумали: «Ну, не дарма!»
Я ще один час працював на іншому телеканалі, був випусковим редактором. І познайомився там з Андрієм Джеджулою, він був ведучим. Ми разом пили каву, гомоніли, знайомились, і насправді зараз із ним дуже класно спілкуємось. Він якраз 21-го року став татом. Ми про це говорили, я розповідав і про себе. І він каже: «Так, а чого ти ще не тато?» Ну, і якось я йому теж, як і вам зараз, пояснював… (усміхається) Він каже: «Я приношу людям успіх і тобі кажу: «Станеш татом». Він, правда, сподівався, що я стану татом ще минулого року. А потім вітав мене з днем народження цього року й каже: «Чекай, я ж правду кажу, я ж не брешу. Що там? Кажи якісь новини хороші». І так вийшло, що в його день народження – через день після мого – я його вже вітаю й кажу: «Ти чекав хороших новин – от тобі, лови» (усміхається). Отака історія. І, звичайно, про його слова я теж собі думав: «Ага, ну, раз уже він каже…» Це – якась тема, яка вже в нас є, вона існує в наших розмовах, у наших думках. Значить, це має статися. І отакі знаки – вони всюди нас супроводжували.
Про знайомство
Олесю, Тарасе, а як ви познайомилися?
Олеся: Ми з Тарасом – одногрупники, разом навчалися в Національному університеті культури і мистецтв на спеціальності «тележурналіст, диктор та ведучий телепрограм», там і зустрілися. Хоча в Тараса це вже була друга освіта, перша – «актор розмовного жанру, артист-конферансьє», він закінчував естрадно-циркову академію в Києві.
У вас – студентський роман?
Тарас: Так.
Тарасе, чим вас Олеся вразила? Це було кохання з першого погляду?
Тарас: Я звернув на неї увагу з першого погляду, бо вона дуже вирізнялася. По-перше, вона – із Заходу України і, звичайно, вона і в побуті, і з усіма говорила українською, і її українська – цікава. Зараз у неї, звичайно, мова більш літературна, а тоді ще якісь були слова звідти, якийсь сленг пролітав. Ну, і плюс вона мала дуже поетичний вигляд. У неї було червоне пальто нижче колін, довге волосся і, знаєте, дуже такий романтичний погляд у неї був. От такий, який ти бачиш – і якось вона не йде з голови, оця дівчина. І ти на неї постійно звертаєш увагу, що б вона не робила. Вона заходить просто в аудиторію, і ти раз – і глянув. І такий: «Так, є». Але, як людина сором’язлива, я якось особливо не проявлявся. Було лише якесь спілкування елементарне на рівні «привіт», «як справи», ну, просто як одногрупників. Тим більше, ще й в одному гуртожитку жили. А потім ми записували візитку в університеті про те, хто ми і що ми. І я її записав у стилі от якогось такого гумористичного монологу про те, що я знаю тисячу анекдотів, я можу бути з вами на весіллі і з вами посміятися, можу бути на вашому похороні й за вами поплакати… (усміхається) І взагалі я, словом, молодець і душа компанії. І я все це на якомусь куражі такому розказав, що вона мені написала записочку: «А це ти для візитки чи й у житті такий?» Я дослівно не пам’ятаю, що я написав їй у відповідь, але якось уже зрозумів, що тут треба щось робити, й ми домовились про вечірній чай. Я прийшов, але ми чомусь почали говорити про колишніх, і я весь вечір розповідав їй про попередню дівчину. Думаю, що, можливо, якби на місці Олесі була інша, то в мене взагалі не було б дружини. Ну, можливо, вона б була, але якась інша. Але якось Олеся так нормально це все послухала й подумала, що «нормальний хлопець, треба брати». І потім ми почали їздити на пари разом, тому що нам було цікаво, потім прокинулись якісь романтичні почуття… І закінчували університет ми вже під одним прізвищем.
Олеся: При чому я – з Тернопільщини, а Тарас – із Сум, на той момент він – російськомовний, я – затята галичанка. Коли Тарас уперше приїхав до моїх батьків, дідусь обов’язково запитав, чи знає він «Отче наш» українською мовою… Тобто, допит був дуже солідний, але Тарас був дуже зацікавлений.
А розкажіть, як це було, коли знайомилися з батьками.
Олеся: О, це було дуже специфічно. В мене були дуже канонічні правила в сім’ї, то і якісь вільні стосунки батьки ніколи не схвалювали. І коли він приїхав навіть вперше до мене в гості, то батьки нікому не зізнавалися, що це – мій хлопець. А так як ми часто з ним знімали якісь студентські відеороботи, то мама сказала, що це – мій відеооператор.
Це вона кому сказала? Сусідам?
Олеся: Усім, хто запитував: «Що це за хлопець з Олесею приїхав?» Її колеги, сусіди. Містечко невелике – всі добре знають, тому що всі були пацієнтами батьків. Мама обурювалася: «Що це за сором такий: привезла тут когось після першого року навчання» (усміхається). Насправді ж – я робила першу студентську відеороботу, пов’язану з медициною: про те, як швидко зараз змінюються дітки, що зовсім по-іншому вони розвиваються, й мама, як педіатр, мені давала коментар. Ну, і Тарас, звісно, був присутній. Хоча нічого він не знімав, але вирішили сказати, що це – моя знімальна група приїхала.
А ще тоді модно було мілірувати волосся, і через деякий час Тарас приїхав уже не русявий, а зі світлим міліруванням. І родичі знову захвилювались: «О, Господи, це ж люди подумають, що ти вже якогось іншого привезла!» (сміється). Тому так, його довго приховували від близького оточення. Але в нього були дуже серйозні наміри, й він дуже позитивно ставився до моєї родини, його не ображало таке прискіпливе ставлення. Він узяв на себе цю відповідальність. А після четвертого курсу ми вже не мали можливості жити в гуртожитках. Місць не вистачало, і старшокурсники повинні були самі влаштуватися якось і орендувати квартири. Я не хотіла шукати собі ніяких компаньйонок, адже в мене все було гаразд із Тарасом. Але батьки сказали: «Ні, так не може бути. Навіть якщо ви живете найближчий рік разом – то в статусі заручених і одружуєтеся». І таким чином ми після четвертого курсу одружилися й дипломи випускників отримували вже як подружжя.
Тобто батьки прискорили цей процес?
Олеся: Так. Хоча я розумію, що з цим не варто поспішати, і я б, напевне, не виходила заміж так рано, але я їм вдячна за цей поштовх. Тому що ми разом стільки пройшли! Ми мали багато вільного часу, бо було багато канікул, ми багато об’їздили й України, і світу, ми багато часу провели разом. Якщо ж подивитися на нинішні робочі графіки, то я навіть не знаю, як і коли би ми могли вибудувати такі близькі стосунки. Ми пройшли і багато криз, і багато позитивних моментів. І зараз я батькам дуже вдячна, що вони нас підштовхнули до цього рішення раніше. Ну, і от 7 листопада було вже 15 років як ми разом.
Про стосунки
А як узагалі оце все відбувалося, коли Тарас прийшов просити руки, були заручини?
Олеся: Ну, виходить, що формально його змусили. Хоча він був до всього готовий, але, ясна річ, це було настільки швидко, що, при всіх його серйозних намірах, на другому-третьому курсі сказати «давай одружимося» він ще точно не міг. Але Тарас бачив, наприклад, коли я поїхала вперше до його батьків, що мій батько на мене за це дуже образився, кілька місяців зі мною не спілкувався. Мовляв, у якому статусі я поїхала? Хоча я була там усього один день на ювілеї його брата. І Тарас бачив, що це для мене дуже болісно, трепетно, що це важливо для моїх батьків, і намагався не зрадити мою і їхню довіру. Але що він мені може пропонувати, коли йому ледь за 20?! Тільки бути поруч і не ображати мої почуття й родини. А коли вже ми озвучили, що хочемо жити разом, тоді батьки затребували, щоб це якось було цивілізовано перед Богом і людьми. Ми зрозуміли, що будемо святкувати весілля в місті, звідки я родом, і зателефонували в місцевий ресторан, запитали, коли в них є вільні дати через рік. І я кажу: «Так, є 7 і 28 серпня. У який із цих днів ти на мені одружуєшся?» Він: «У мене 27-го – день народження». Кажу: «О, класно! Будемо разом святкувати день народження і річницю». «То давай 28-го». «Давай». Ну, і таким чином ми вирішили, що ми одружимося. А на Новий рік, за пів року до весілля, він уже озвучив це з каблучкою. Адже ми все так формально організували, що Тарас усе-таки вирішив додати трохи романтики, й на Новий рік ми це вже скріпили загальноприйнятими атрибутами, пропозицією. І я відповіла: «Звичайно, згодна! Вже стільки всього замовили!» (сміється) Але не можу сказати, що це було позбавлено романтики.
Ви вінчалися?
Олеся: Обов’язково! Це був обов’язковий пункт. Я розуміла, що шлюб без вінчання просто не корелюється з моїм світоглядом.
Ви згадували про кризи у ваших стосунках. Через що вони траплялися?
Олеся: Якщо мені хтось скаже, що за п’ятнадцять років у нього не було охолодження в стосунках, що не було різних темпів особистісного розвитку з партнером чи йому не зустрічалася людина, яка на якийсь момент чомусь здалася ближчою або тією, яка краще тебе розуміє, то я скажу, що цей хтось відверто бреше. Ми одружилися в дуже ранньому віці, проходили різне, але основною причиною наших криз стало неостаточне розуміння своїх ролей.
У вас у сім’ї патріархат чи матріархат?
Тарас: У нашій? Уже – патріархат. А колись був, напевно, матріархат.
Олеся: Тарас – із більш матріархальної сім’ї, а я – з патріархальної. І, тим не менше, в мене були лідерські позиції, я не вважала, що одразу в піддані піду. Але, водночас, чомусь мені не вистачало від нього мужності, і я відкрито йому це говорила. Виходить, я його звинувачувала, я на нього тиснула, я вимагала від нього бути дорослішим, хоча сама, як потім із психологом розібралася, була недостатньо дорослою. Я просила його бути зрілішим, але не розуміла, що саме я від нього прошу. Вже потім я розібралась, у чому я хочу від нього більше відповідальності, в чому – більше присутності, в чому – більше самостійних рішень.
Його самостійних рішень?
Олеся: Так, Тараса. При тому, розуміла, що я все одно не даю, напевне, йому достатньо простору, щоб він це відчув. Ось так. Трошечки ми боролися за ролі, причому я його висовувала на місце чоловіка, трошечки так форсувала його дорослішання. Бо ми справді були дуже юні.
Скільки вам було років, коли ви зустрілися?
Олеся: Мені було 17, йому – 21. Одружилися – мені 21, йому – 25. І десь через років два мені почало здаватися, що йому не вистачає рішучості, я хочу, щоб він був більш мужнім. І я почала цю обробку, замучила його. От, наприклад, ми щось плануємо, й він хвилювався… Він був дуже чуттєвим у цьому й, мабуть, навіть трошки ранимим. Боявся, наприклад, не догодити мені, якщо він без мене забронює на відпустку номер у готелі. Говорив: «А потім ти скажеш, що тобі не подобається ця тумбочка, що тобі тут ліжко незручне. Подивись обов’язково, будь ласка, що я вибрав».
Він усе погоджував, узгоджував?
Олеся: Погоджував і узгоджував. Ну, і плюс він – Діва, планування – його друге ім’я. А я – Овен, якого потрібно одразу здивувати й завоювати, навіть у побутових речах.
І в який момент матріархат змінився на патріархат у вашій родині? І що стало поштовхом?
Тарас: Ой, насправді, довга розповідь. Воно все трансформувалося. В Олесі на це був запит, напевно, від початку наших стосунків. У неї був запит на те, аби я щось вирішував, щось придумував, аби я керував. А в мене ж досвід моєї родини, й не те, щоб я звик, що жінка вирішує, але я був при думці, що з дружиною треба про щось радитись і питати її «як тобі?» І виходити з того, як їй краще, а потім вже – мені. І от ми якось, ще, звичайно, коли Крим був українським, поїхали в Севастополь, а перед тим шукали готельний номер. І я один знайшов, кажу: «Як тобі?», вона каже: «Та, нормальний». Ще один знайшов – «Ну, такий нічого». А потім на третій вона питає: «А як тобі?.. Тобі який подобається з цих трьох?» Я кажу: «Ну, мені отой перший». «Ну, так», – каже, – «бронюй перший, чого ти? Ти ж упевнений, що це класний номер?». І от із таких-от зерняток… Це – дрібниці, насправді, але от із таких дрібниць вона мене формувала. Якщо ти впевнений у тому, що це добре, що це працює, що там буде комфортно, буде цікаво…
Я тобі довіряю, бери ініціативу…
Тарас: Так. Ти – мій чоловік, і я тобі довіряю. Тому що ти знаєш мій запит, ну, плюс/мінус, у їжі, в одязі, у фільмах, у подорожах – будь у чому. І якщо тобі це подобається, значить, мені це точно теж буде подобатися, тому що ти будеш спиратися і на мій запит. І от із таких маленьких зерняток усе перетворилося на те, що маємо сьогодні. Звичайно, зараз я теж раджуся й кажу: «Слухай, є отака ідея», але, напевно, вже – патріархат, тобто якісь основні течії нашого життя обираю я.
Олеся: Я до себе дуже вимоглива була, відповідно, і з нього всі соки тиснула, аж поки не зрозуміла: пробачати треба й собі, до себе легше ставитися. Тоді зможу і для нього м’якший ґрунт стелити, щоб він був більш мужній і доросліший. І в процесі консультацій із психологом я розібралася в собі, і ми з Тарасом перейшли в нову площину стосунків після цього. Я зрозуміла, що йому треба давати оці теми для роздумів: про стосунки, про сім’ю, про чоловіка й дружину… (і це нормально, що цим більше цікавиться жінка). Але не тиснути. Навіть якщо здається, що ти максимально доступно щось пояснила, це не означає, що людина завтра це може виконати. Але щоразу, коли пристрасті максимально закипали, ми ніби перезавантажувувались. Питали одне в одного: «От ти уявляєш завтрашній день без мене? Ти хочеш його без мене?» Чи, наприклад, собі ставила це питання: «Ти собі уявляєш завтрашній день без Тараса?», і відповідь була: «Не хочу, не буду». Тому далі звучало: «Все, давай миритися» (усміхається). І все потім те, що ви одне одному втовкмачували місяцями в голови – засвоювалося. Хоча за мить до того вже були готові спакувати речі і розійтися. Тому вважаю, що в будь-якій кризі не варто поспішати. І не роз’їжджатися. Потрібно дати собі місце, час. Якщо все кепсько, то визнати, що зараз – кепсько. Бути максимально відвертими, не брехати. Яка би не була катастрофа, що б ти не накоїв, що б ти не наробив, як би ти не образив людину – ти маєш дати людині вибір. Вона має знати повну правду про те, що там, наприклад, зараз у тебе коїться на душі, й вибирати, відштовхуючись від реальної ситуації, що у вас коїться в стосунках: завтра я – з тобою чи ні.
Ви разом ходили до психолога?
Олеся: Ні, я сама ходила. Коли я почала в собі копатися, перший час це виглядало так, ніби я у свою особистість запустила бульдозер і отак-от викопую (усміхається), а Тарас тим часом сидить у пісочниці з лопаткою. І я його теж залучала, хотіла, щоб він пішов на консультацію. Він сказав: «Ні, я не дозволю». Але потім, коли я сама нарешті вже втихомирила в собі всі бурі, коли я заспокоїлася, коли все було гаразд із самооцінкою, з упевненістю в собі, з розумінням, що не все ми можемо контролювати й не на все впливати, – Тарасу сподобалося.
Ви стали йому психологом вдома. Психолог через вас просто зайшов у сім’ю.
Олеся: Так! І йому стало цікаво, йому стало легше зі мною спілкуватися, а я з ним просто ділилася цим. Він на моєму прикладі побачив внутрішні зміни. Раніше моїм діям передував список страхів, причин, упереджень. А після роботи над собою я вже не переживала важко якісь відмови, невдалі кастинги, тракти. І він побачив, що це діє, що себе можна шліфувати. І так-от я, напевне, стала його психологом, а він просто за якісь лічені місяці перетворився на того чоловіка, за яким я гналася стільки років.
Тарас: Олеся – дуже вперта, наполеглива. От те, що вона придумала – це може бути реалізовано не одразу, але це точно буде реалізовано. При чому, не з-під палки, а тоді, коли буде час, можливість і головне – бажання. От вам маленький приклад. Коли ми переїхали в те помешкання, де ми зараз живемо (це поки орендована квартира), ми там зробили певний ремонт, але квартира велика, і є кімната, яку так і не обжили. І колись, коли ми туди заїхали, Олеся каже: «От там пляма від клею на стіні, треба якось буде переклеїти шпалери». Минуло п’ять років – і ми от нещодавно переклеїли там шпалери. І, причому, це не те, що було: «Я тобі п’ять років кажу: переклей ці шпалери!» Ні! Було якось: «Слухай…» Ну, ми просто подумали про те, що нам класно буде зробити там куточок для дитинки, чимось його прикрасити. Вона каже: «Це не файно робити на старих шпалерах. Давай переклеїмо, а що нам?!». «Ну, давай».
Знаходить шляхи.
Тарас: Так, абсолютно! І ти думаєш: «Клас! Це ж прикольно!»
Тарасе, а яким ви будете татом? Ви вже про це думали?
Тарас: Так, я про це думав. У нас просто дуже такі своєрідні приклади є – і в Олесі в родині, і в мене. Я виріс у такій родині, де мама головна. І, звичайно, намагається все і всіх контролювати. У мене є ще старший брат, ну, і батько. І вона намагалася керувати всіма чоловіками. І от їй прекрасно це вдається робити з татом і з моїм старшим братом, тому що вони живуть поруч із нею. А я відколовся і став трошки більш незалежним. І от я би не хотів керувати своєю дитиною – я би хотів із нею домовлятися. Домовлятися і дружити. І от на такому побудувати своє батьківство.
Тоді легких вам пологів і приємного батьківства!
Олеся, Тарас: Дякуємо!