Питання мови завжди було на часі, а з початком повномасштабного вторгнення воно стало ще більш нагальним.
Багато з тих, хто ще до 24 лютого говорив російською, перейшли на українську.
Хтось – у процесі переходу, намагається говорити, вчить.
А деякі люди продовжують послуговуватися російською й не вбачають у цьому ніякої проблеми.
Більшість принципово відмовилася від російськомовного контенту, але є й ті, хто продовжує слухати музику та дивитися фільми російською.
Однак, останнім часом люди точно стали більш принциповими й категоричними щодо мови.
На фоні цього в публічному просторі виникає багато скандалів, різких висловлювань, суперечок, які часто призводять до негативних і навіть небезпечних наслідків.
Ведучі телеканалу «КИЇВ24» розповіли, чи багато людей у їхньому оточенні досі говорять російською, що зупиняє їх перейти на українську, і як вони ставляться до мовного питання.
Андрій Джеджула
«Ще багато людей в оточенні говорить російською, але намагаються й покращують свої лінгвістичні можливості з української! Зупиняє їх лише звичка, але і це з часом зникне! Стосовно мого ставлення до мовного питання, то я не думаю, що ми когось маємо змушувати. Кожен має почати з себе і стати прикладом для інших! Категорично проти цькувань людей за будь-якою ознакою! Я не можу висловлювати свої зауваження людям із цього приводу, оскільки в тих місцях, де я буваю на фронті, так сталося, що більшість поки говорить російською, але від того їхня любов до України й патріотизм меншими не стають! Із того боку по нам стріляють, не обираючи, з якої сторони лунає українська, а з якої російська мови! Але ми маємо зробити все, щоб якщо не ми на всі 100%, то покоління наших дітей і їхніх дітей робили все для збереження нашої ідентичності, й мова в цьому списку має бути на першому місці!»
Анастасія Красніцька
«Ти і тваі радітєлі із сєла, што на украінском гаварітє?» – цькували мене в дитинстві у дворі однолітки. У дорослому житті я втомилась відповідати на запитання: «А звідки ти приїхала в Київ?». І почувши відповідь: «Я народилась у Києві й живу тут усе життя», більшість дивилась на мене здивованими очима й продовжувала свій спіч: «І розмовляєш українською?». Так, бо я народилась і виросла в україномовній родині. До 24 лютого моє оточення було на 90% україномовним, нині – на 99%. Мені навіть складно пригадати, коли востаннє хтось спілкувався зі мною ворожою мовою. Оскільки навіть ті друзі-знайомі, які раніше послуговувались у побуті російською, нині свідомо обрали українську. Мені лише шкода, що до цього рішення вони дійшли тільки після повномасштабного вторгнення.»
Сергій Смальчук
«На щастя, в моєму оточенні російськомовних залишилось небагато. І я хотів би, щоб їх не залишилося взагалі. Бо, якщо треба пояснювати: чому, то пояснювати, вочевидь, уже не варто.»
Олеся Кобзар
«Щодо оточення, то, мабуть, 50/50. Є ті, що в розмові зі мною завжди українською послуговуються, хоча я знаю, що багато з них вдома говорять російською. Є ще досі й ті, хто говорить тільки російською. Я ніколи нікому не роблю зауважень, не прошу, не вмовляю й не вимагаю. Проте й сама ніколи не спілкуюсь і не відповідаю російською. Хоча ні, лукавлю – був один випадок, коли я водієві в таксі на його промову, що час був інший, не модно, не по-столичному було говорити українською, тому він не може вже перевчитись, я відповіла російською, що в мене не було жодного уроку цієї мови в школі й жодного співрозмовника до 17 років, який би зі мною говорив російською, і все одно я чомусь знаю бісову російську й говорю нею навіть красивіше, ніж він, корінний киянин, насітєль вєлікава і магучєва. І додала, що якщо я можу в Україні чужою, яку навмисно не вчила, то й він може в Україні рідною, яка лунає звідусіль.
Це не затятість, це позиція. Бо є в мене навіть вірші, написані російською, дуже емоційні, надривні і значимі для мене. Бо так тоді лягало на душу. Але дипломну роботу з тележурналістики я писала на тему знищення української мови в ЗМІ, освіті й культурі, бо болючішого питання просто не бачила.
Серед російськомовного оточення, в якому я з 2007 року, я почувала себе завжди, як співак у хорі. Якщо в тебе є своя партія, то якою б пишною не була партитура й багатоголосся, щоб добре співати, треба чути найперше свою мелодію. Мене в цьому сенсі неможливо було збити чи переконати в чомусь іншому. Меншовартість, мова селян, понаїхала і западенка – я цього флуду й маячні просто не чула й не бачила. Я говорила українською в Україні – це головний лейтмотив моєї біографії в мовному питанні. Я намагаюсь співати свою мелодію впевнено, чисто й красиво, щоб це подобалось і надихало тих, хто хоче співати в унісон.»
Слава Соломка
«Більшість мого оточення говорить українською мовою. Але навіть якщо хтось із моїх друзів і звертається до мене російською, я ніколи їм не намагаюся дорікнути. У кожного свій шлях українізації, й так, щоб усі одночасно перебудувалися – так не буває. Я намагаюся своїм прикладом прививати любов до українського. Наприклад, у мене є подруга, яка незадовго до війни переїхала в Україну з Білорусі. Звісно, що вона говорить російською. Але скільки вона допомагає армії та і в принципі людям, які опинилися в біді через війну, то не всі мої україномовні друзі стільки роблять.»
Ілона Довгань
«Багато перейшло… Дехто планує, намагається, але перескакує на більш знайомий варіант, комфортний. Я прошу все ж говорити українською або продовжую сама говорити. Вважаю, що вони не хочуть, і відмазки про «не хочу коверкати мову» не проходять. Людина просто не хоче. Мене це напружує. Вважаю це неповагою до мови, українців, України. І що цим людям «какая разніца», а до чого це призводить – ми побачили. Можливо, дехто не хоче напружуватися, а дехто ностальгує за попередніми часами й хоче нас повернути туди.»
Тарас Кобзар
«Російська в моєму житті залишилась хіба для пари близьких друзів, брата й частково – для батьків. Хоча вони, хоч і літні люди, намагаються більше говорити українською. Навіть брат у переписці перейшов на українську.»
Олеся Турчин
«У моєму оточенні залишаються російськомовні люди, на жаль. Чому вони не переходять? Як на мене, це банальні лінощі, які вони виправдовують своїм комфортом, звичкою, якимись напівміфічними історіями про те, що до них погано хтось україномовний ставиться. Я не припиняю спілкування з російськомовними людьми і спокійно до них ставлюся, але це – маркер людини та її ідентичності.»