Ведучий телеканалу «Київ» Ігор Сємьонич повернувся з Херсонщини, куди він із групою волонтерів возив гуманітарну допомогу. Ігор розповів, що там змінилося з часу деокупації, і як зараз там живуть місцеві: чим займаються щодня, щоб вижити, у що вірять і чого найбільше потребують.
Це продовження інтерв’ю, початок читайте тут.
А яким чином ви розвозили гуманітарку? Заїжджали в село й там у центрі десь роздавали чи прямо по будинках розвозили?
Я заздалегідь назбирав адрес тих, хто найбільше потребує допомоги. Робив акцент на літніх людей, які важко пересуваються або взагалі є лежачими. Також робив акцент на людей з інвалідністю та на багатодітні сім’ї.
Адреси збирали по знайомих?
Ні, я просто звернувся до місцевих у місті Херсон, і вони почали формувати мені списки: кому що потрібно. Тобто я брав через місцевих інформацію, зсередини міста пробивав, дізнавався й таким чином розумів, куди треба їхати. На жаль, були й такі випадки, коли я приїхав – а людини там немає, вже, там, два місяці її немає.
О, Боже…
Ні, вона жива, все гаразд. Жива, але просто виїхала, її, там, племінник забрав. І от це підкреслює те, що там-от немає зв’язку. Немає зв’язку, немає інтернету – нічого немає, й люди не в курсі взагалі, що відбувається. От, щоб ви розуміли, 70-80 відсотків тих людей, до яких я приїхав і роздавав допомогу – це й, у тому числі, ті адресні, які з доставкою, й не адресні, де я просто роздавав гуманітарку – 70-80 відсотків херсонців першим чином запитували: «Як там Київ? Київ – під Україною чи ні?» Вони – в інформаційному вакуумі. Неможливо зайти в інтернет, якщо ти не пішов на пункт, де є Старлінк, де працює інтернет. Вдома підвантажити одне текстове повідомлення може зайняти день. Я там не міг нічого прочитати. Мені й смс не доходили, я не міг нікому додзвонитися, ніхто мені не міг додзвонитися. От упіймав зв’язок, тут відхилився на спинку крісла – і все, вже зв’язку нема.
А загалом яким чином збирали гуманітарку?
Я оголосив, що я їду в Херсон, збираю, там, теплі речі, хімію, їжу… І люди почали зносити. Одразу відгукнулися в мене в житловому кварталі й почали зносити речі, там, у магазин, потім цю всю купу зібрали й передали мені. Оскільки я займався закупками різними, а дружина переважно була вдома, то вона, там, кожні півгодини вибігала й забирала, стільки несли всього люди! Підгузки, дитяче харчування –в таких об’ємах, що ти думаєш: «нічого собі!» Приїжджає, там, чоловік на якомусь старому Мерседесі й мені вивантажує медичних, перев’язочних матеріалів пів машини просто. Видно: люди від душі це робили. Це – круто! А, власне, ті люди, які бажали, щоб я передав щось… Ну, наприклад, от є людина, яка за кордоном, і їй треба бабусі привезти, там, перелік ліків. І ця людина мене просить, щоб я купив ці ліки, каже: «Я скину тобі гроші за ці ліки». Я кажу: «Дивись: схема так не працює. Я не можу так закуповувати, тобі відправляти решту – це займає багато часу. Я приймаю твій список повністю і просто закуповую ці ліки. А ти, якщо хочеш, то задонать у благодійний фонд – та й усе». І люди охочі донатили.
Тобто ви грошима допомогу не збирали, за свої закуповували, що потрібно було?
Я взагалі не оголошував ніякого фінансового збору, немає ніякого юридичного права це робити, це ж має бути все офіційно. Але не можу не зауважити той момент, що чимало було охочих. Наприклад, мені подзвонила дівчина, каже: «Добрий день! Мені сказали, що ви їдете в Херсон. Мені подзвонила подруга, сказала, що вона відправляє гуманітарну допомогу вам, я поцікавилася, хто ви, й зрозуміла, що вам можна довіряти. Я назбирала певні гроші, я зараз за кордоном. Мені не треба моїм родичам щось везти – мої всі виїхали. Я хочу допомогти просто своїм землякам, і в мене є гроші, можна я їх вам вишлю?» Я їй відмовляв, тому що не хотів мати справу з грошима взагалі, але вона все одно наполягала на цьому. Притому, що це зовсім незнайома людина. Вона, щоб зі мною зв’язатися, написала навіть дружині, всюди стукала й наполягала на тому, щоб скинути гроші. Врешті-решт надіслав благодійний рахунок. І вона скидає 7 500. Це дуже багато, я вважаю. Потім наступний охочий з’явився, він скинув 5 000. Був іще один – скинув 13 000.
Неймовірно!
Це люди, які з-за кордону. І я вже побачив, що є певна сума, й почав закуповувати ліки. Хоча спочатку думав, що буду просто брати від фонду ці ліки. Ну, типу, в нас є об’єднання фондів – вони ж теж везуть гуманітарку. Вони якраз казали: «Нам треба списки, до кого їхати». І я думав, що я, як би, списки збираю для них. А так вийшло, що на рахунок наскидали грошей люди, які нічого, власне, не хотіли від мене – вони просто прагнули допомогти своїм співвітчизникам. І мені вдалося за ці гроші повністю скупити ті ліки, які в мене були за переліком. Тобто я взагалі нічого не брав у інших благодійників, я займався вже виключно своїми передачами, своєю справою.
А які загалом настрої в людей у Херсоні, в області?
Чудові! Є така фраза, яку я неодноразово чув від місцевих. Цитую: «Всі, хто з кислою пикою – всі за русскій мір».
Клас!
От бабусі сидять, і одна мені каже: «Та, що там: немає світла, немає води, та! Головне – що наші хлопчики прийшли! Що ми знову вдома, що ми спокійно можемо сидіти отак-от у дворі, насолоджуватися свіжим повітрям…» І вона це все каже, коли навколо нас – вибухи. Там – приліт, там – бахнуло, бахнуло, бахнуло, а тут – опа – так бахнуло! Я кажу: «Все, це приліт. Це не просто бахнуло – це приліт», – я кажу: «По домівках! Бабусі, по домівках, усе, я не роздаю більше гуманітарку! На паузу ставимо, через півгодини з вами побачимося».
Ховаються в укриття там люди от зараз? Чи більшість – ні?
Зараз якраз розповім. Вона каже: «Ігорю, я так не хочу йти додому. Там – темно, холодно, нема води… Я так боялася раніше виходити надвір, коли ці злодюги тут були. Дай, будь ласка, посидіти надворі, подихати свіжим повітрям. Дивись, яке чисте небо, так усе добре. А що я там буду робити, вдома?» А друга бабуся мені каже: «А я куди піду додому? На дев’ятий поверх? Там безпечніше, ви гадаєте?» Я кажу: «А підвал?» Вони кажуть: «Ну, ви ж – із цього будинку, ви ж знаєте, який у нас підвал». І я точно знаю, який там підвал, і такі підвали там усі. Всі! Місто – майже без укриттів! І це питання – на часі, його має наразі вирішувати місцева влада. Якщо вони це не підготували заздалегідь, то мають цим зайнятися негайно.
А місцева влада зараз починає відновлювати там світло, зв’язок? Працюють над цим?
Авжеж, працюють. Звісно, вплинути на ситуацію з відновленням можуть обстріли. Але вже вдалося відновити електропостачання й водопостачання на Центральному залізничному вокзалі й відновити його функціонування, він прийняв перші потяги на Херсон. Це дуже круто! Потихеньку світло почало з’являтись на центральних вулицях, Ушакова, Кулика, ближче до Фрегату. Комунальники попереджали про можливі перепади напруги, щоб люди були готові та повимикали все.
А яка ситуація з опаленням? Є надія, що теплопостачання найближчим часом відновлять?
Ні, ніякого опалення. Є непідтверджена інформація того, що… непідтверджена, наголошую на цьому, що на водоканалі росіяни, коли тікали, забетонували повністю всі труби, залили бетоном. А з приводу тепломережі, то в той час, коли я був у Херсоні, одну з місцевих ТЕЦ якраз обстрілювали загарбники, її руйнували. І вони мають на меті знищити всю критичну інфраструктуру міста, щоб місто залишити повністю без електро-, водопостачання і без опалення.
І як містяни зараз гріються? Вони палять вогнища у дворах?
Місцеві гріються одягом, здебільшого.
Зараз же немає ніяких пунктів обігріву там?
Ні, немає пунктів обігріву ніяких, тільки все потроху оговтується від окупації. У квартирах холодно. Я от удома спав і коли відкрив вікно, й на вулиці після дощу було тепло, то я відчув, як із вулиці йде тепло в хату. От просто я відкриваю й відчуваю: ой, мені хочеться надвір руки просунути. Я подивився на термометр – а в мене в квартирі рівно 10 градусів тепла. А коли відчинив вікно, залишив на провітрювання, повернувся додому – було дванадцять, це був максимум.
Можете назвати 3-5 речей, чого найбільше зараз потребують люди на Херсонщині? Для тих, хто, можливо, також планує їхати з гуманітарною допомогою.
Авжеж. Найбільше, що треба везти. Почнемо з найдорожчого – це портативні станції, які можуть забезпечити постачання електроенергії. Ну, от для багатоповерхівок важливо провести там інвертори з акумуляторами, це вихід зараз, відомий для багатьох. Вони – дороговартісні. Я сумніваюся, що волонтери їх привезуть, тому що люди зазвичай окремо їх купують. Але можуть привезти генератори. І якщо вони везуть генератори, то нехай дізнаються через своїх знайомих, куди їх доставляти адресно. Генератори треба встановлювати на критично важливих точках. Тобто це, наприклад, медичні заклади, які мають забезпечуватися однозначно, також це – допомога для людей, які мають у себе свердловини, криниці, яким треба підживлювати насос, а в них немає генератора. Місцеві знають, у кого з сусідів у приватному будинку є свердловина й насос, а просто немає генератора. Є й такі. Туди можна привезти. Тепер щодо дешевшої ситуації. Всі ліхтарики, які на батарейках, на акумуляторах – їх везіть. Свічки. Свічки закуповуйте ящиками, тому що спекуляція йде велика на цьому питанні. Свічки коштують дуже дорого в Херсоні, і їх майже ніде не знайти – ні в церквах, ні на базарах.
А дуже дорого – це скільки?
Бували випадки, що одна свічка така тоненька, жовта, яку в церкві ставлять, – могла коштувати від 50 до 100 гривень. Ну й, авжеж, люди розуміли, що це зовсім не вихід, навіщо вони треба, ці свічки. Також дуже цікава була ситуація з паливом. Коли ми тільки їхали в Херсон, ми знали, що там проблеми з паливом, і можна було його купити, там десь знайти у перекупів за 90-100 гривень. Нагадую про те, що, коли росіяни взяли під окупацію Херсон, вони показували типу а-ля хороше життя для місцевих таким чином, що вони завозили своє паливо, яке зараз нікому не треба у світі. І вони його ж нікуди не продають. А ми знаємо, що головна проблема для нафтовиробників – це зберігання нафти, а не видобування її. Тобто зберігання нафти є дуууже дорогим. Вона переважно зберігається або в якихось там таких базах, яких дуже мало, або просто на суднах, на морі, й тому зберігання є дороговартісним. Ну, і от вони привезли паливо, і бензин 95-й, там, на території Херсона коштував близько 20 гривень. Перекупи закупили російський бенз, і коли прийшла Україна, вони вирішили його продавати по 90-100 гривень. І ми розуміли, що це – момент спекуляції такий, доволі неприємний.
Перекупи – це місцеві, які вирішили скористатися ситуацією?
Так, місцеві, які лишилися, звісно. Як кажуть, кому війна, а кому мати рідна. Ну і, в цілому, люди дуже хвилюються з приводу того, як їм далі жити з цими колаборантами, вони хвилюються, щоб правоохоронці якомога швидше вирішували це питання. Вони дуже охоче здають їх, тому що ці люди вели себе по відношенню до них дуже недостойно. Ну, от один із випадків, наприклад, у мене у дворі. Мені розповідає сусід – хлопець, який там поставив генератор, де є можливість заряджатися місцевим, я йому теж привіз бензину 20 літрів, гуманітарки вивантажив, він допоміг мені, пороздавав, там, макарошки, крупи. Бабусі розбирають усе дуже швидко, звісно. У бабусь там, особливо – слабкоходячих, удома мало що є… І цей хлопець каже: «У мене тут сусід, дядько один, був. Я його особливо не знаю, але колись,у мирні часи, він до мене якось звертався – в нього акумулятор сів – щоб я йому прикурити дав. Я йому дав прикурити. Він зі мною завжди так ввічливо спілкувався, все було добре. А потім прийшли окупанти – й він із ними співпрацював. І я у дворі припаркував свою машину, а він вийшов і мені каже: «Это мое место, чтоб ты знал. Еще раз сюда поставишь машину – сначала ее не увидят, а потом тебя, понятно?» І він мені говорить, що, коли тікали окупанти, то він утік із ними. Він каже: «Я зараз усіх зусиль прикладу до того, щоб квартира цього чувака була не його, а дісталася людині, яка втратила своє житло на Херсонщині. Я не знаю, наскільки це реально, але я не хочу, щоб він сюди повертався. Тому що, якщо він сюди повернеться, на нього чекає самосуд».
Тобто люди один одному допомагають там, які лишилися?
Люди однозначно допомагають, гуртуються. Ну, отак-от я стою роздаю людям ліки, в мене три коробки ліків. Стоять бабусі, кажуть: «Нам треба якісь ліки». А в мене залишилася таких одна пластинка. І я кажу: «В мене одна». Вони кажуть: «Ми поділимося». І от переді мною жіночка просто бере – і навпіл, у неї були ножиці в сумочці, вона навпіл розрізала й віддала половинку бабусі поряд. Це дуже прикольно. Люди не те, що допомагають один одному – вони один за одного тримаються, тому що війна всіх згуртувала. Вона зробила так, що люди тепер перевіряють, хто живе поряд, стежать за тим, хто заїхав, хто як себе поводив під час війни, й дуже швидко здають людей. Є наклейки, там, на квартирах: «Тут жили окупанти», «Будьте обережні». У мене є така фотографія. Я взагалі там багато чого познімав… Я був у селі Посад-Покровське, знімав там інтерв’ю. Щоправда, туди не пускають журналістів, але я домовився й заїхав. Не пускають – тому що село не розміноване повністю, є загроза. І мені сказали військові: «Ну, якщо ви божевільний, то їдьте по цій стежці», і я кажу: «Ну, я тоді поїхав». І я поїхав по тій стежці (сміється).
Добре, що все добре закінчилося.
Так, так. Я і снаряди в руках тримав, і розтяжки бачив… багато чого бачив.
А ще ви там знайшли кавуна, так?
Так! Мені друг підігнав кавуна, тримав його до останнього, віддав. Херсонський кавун справжній. Ще не розрізали, ще не знаю, що всередині (сміється).
На завершення, якщо можна, в двох словах: що найбільше вразило з позитивних і негативних моментів?
Позитивного… там небагато. Навіть не знаю, що можна з цього взяти в позитивне взагалі.
Як мінімум – те, що території вже деокупували…
Ну, типу, деокупували – так… Знаєте, напевно, я скажу так. Я вважаю позитивним те, що люди себе відчувають вільними, й це їх підбадьорює. А негативним – те, що вони черпають воду з калюж, і для них це нормально…