«Аби в майбутньому бачити усмішки рідних і щоб дитинка бігала»: журналіст КИЇВ24 Роман Сидор про фронтове братерство, цукерку в Соледарі та найсмачніші макарони в житті, допомогу психотерапевта та мрію про спокій і тишу

 

Журналістська комунікабельність стала для Романа головним містком у військовому житті: він швидко знайшов спільну мову з командуванням та побратимами, які за понад три роки спільної служби стали для нього справжньою другою родиною. Попри те, що спочатку Роман сказав рідним, аби ті не хвилювалися, ніби працює військовим кореспондентом, правда відкрилася після його поранення, коли родина побачила його на екрані з лікарні. Сьогодні сім’я пишається кожним його кроком і підтримує теплими розмовами без зайвої паніки.

На фронті Роман пройшов крізь найтяжчі випробування ­– від болю за загиблими побратимами до безцінних моментів фронтового братерства, як-от розділена на двох єдина цукерка в Соледарі чи найсмачніші у житті макарони, зварені на позиціях під час лютих зимових морозів. Пережитий досвід навчив його цінувати прості речі, дбати про здоров’я та пам’ятати, що життя одне. Для підтримки власного ментального стану Роман працює з психотерапевтом, цінує дружній гумор і знаходить радість у дрібницях. Мотивація солдата Сидора – це краще майбутнє у вільній країні, можливість бачити усмішки рідних, мати поруч кохану людину та чути сміх власної дитини.

Навчившись в армії швидко ухвалювати рішення та навіть керувати дронами, Роман мріє після перемоги насолодитися спокоєм, побути з близькими та подорожувати світом. Він планує працювати там, де буде найбільш корисним для України: чи то в оновленій журналістиці, чи в іншій цивільній сфері.

Нагадуємо, що з початку року телеканал КИЇВ24 та «Радіо Київ FM» запустили особливий спецпроєкт – соціальний календар на 2026 рік. Його героями стали не моделі, а 12 співробітників нашої медіародини, які змінили мікрофони, камери та інші професійні прилади на зброю. Загалом понад 30 працівників нашої компанії сьогодні захищають Україну в лавах Сил оборони.

Ми продовжуємо знайомити вас із тими, хто тримає наш спокій на передовій. Героєм та обличчям листопадової сторінки календаря став Роман Сидор.

Кожна сторінка цього календаря – це заклик до дії. На ній розміщено QR-код, який веде на благодійний збір для матеріально-технічного забезпечення підрозділу, де несе службу наш колега.

Ми поспілкувалися з Романом про його рішення мобілізуватися, службу в мінометному відділенні, підтримання ментального здоров’я та мрії про створення власної родини.

Романе, що стало для вас вирішальним моментом під час ухвалення рішення йти на фронт улітку 2022 року?

Це був липень 2022-го. Багато знайомих і друзів на той час уже були у війську. Мені внутрішньо було дуже некомфортно, що мої близькі на фронті, а я тут, в умовному тилу, знімаю рутинні сюжети. На Київщині й у столиці життя вже більш-менш стабілізувалося, і виникло гостре почуття обов’язку: я мушу робити більше для своєї держави.

Наскільки складною була адаптація та які риси з цивільної професії стали у пригоді?

Складного адаптаційного бар’єра як такого не було. Найважче у перші дні — це обмеження. Ти більше не належиш собі повністю: не можеш вільно піти в магазин, мусиш підлаштовуватися під колектив, дотримуватися строгих правил і враховувати думку інших. Але мені дуже допомогла журналістська комунікабельність – я швидко знайшов спільну мову і з командуванням, і з хлопцями.

Колеги з КИЇВ24 допомагають підрозділу?

Так, звісно! Я підтримую зв’язок і з тими, з ким працював раніше, і з тими, хто працює на КИЇВ24 зараз. Коли виникає потреба, звертаюся, робимо збори. Колеги неодноразово допомагали з речами, РПС-ками, бронежилетами, спальниками. Вони завжди відгукуються, і це неймовірно приємно – відчувати, що ти не один.

За роки служби які моменти закарбувалися в пам’яті найсильніше?

Вони дуже різні. З болючого – це загибель побратимів, які згасали просто на очах. Зі світлого й теплого, як у Соледарі ділили одну цукерку на двох, бо це було єдине солодке, що лишилося. Як гріли воду на чай у бляшанці з-під енергетика – вона була ледь теплою, але теж одна на двох. Або коли під час сильних зимових морозів на позиціях ресурс води та харчів був обмежений, і ми зварили макарони на всіх. Це були найсмачніші макарони в моєму житті! Такі дрібниці вчать цінувати мирне життя, сім’ю та дні без тривог і прильотів.

Як ви відновлюєтеся ментально, коли стає важко?

Підтримка буває різною. Я, наприклад, почав займатися з психотерапевтом – це один із важливих інструментів. Також виручають побратими: можна просто поговорити, пожартувати, і стає легше. А іноді допомагають прості дрібниці: піти з’їсти щось смачне чи купити собі якусь річ з одягу.

Що є вашим головним джерелом мотивації?

Мотивація ­– робити все від себе можливе, аби в майбутньому мати змогу бачити усмішки рідних, мати кохану людину поруч і щоб бігала власна дитинка. Я кажу собі: заради кращого майбутнього потрібно зараз багато працювати. Потрібно жити у вільній країні й мати ту свободу, яку ми маємо зараз, а не ту, в якій, на жаль, опинилися люди під окупацією.

Сім’я одразу дізналася, що ви на передовій?

Ні (посміхається). Спочатку я сказав рідним, що буду військовим кореспондентом і просто їжджу у відрядження на схід. А вже потім, коли отримав поранення, потрапив до лікарні й вони побачили мене по телевізору,  тоді дізналися правду. Хвилювалися, звісно, але поставилися з гордістю та розумінням. Зараз ми спілкуємося раз чи двічі на тиждень без зайвої паніки й ритуалів, просто розповідаємо, як минув день.

Декілька років ви пліч-о-пліч із побратимами. Вони стали другою родиною?

Абсолютно. Більшість свого часу я проводжу з ними. Ми разом їмо, спимо, ділимо переживання та успіхи. Ти точно знаєш, що можеш покластися на цю людину, вона ніколи не кине тебе і ризикуватиме власним життям, щоб тебе витягнути. Так само й я для них. У роботі ціную в побратимах професіоналізм, а в житті – доброту, чесність та повагу.

За новинами встигаєте стежити і яку роль відводите журналістиці під час війни?

Коли є можливість, читаю телеграм-канали. Якщо часу немає, пишу друзям, щоб коротко ввели в курс подій. А щодо медіа – журналісти зараз виконують колосальну роль. Завдяки військовим кореспондентам світ бачить ті звірства, які коять росіяни. Росія дуже добре проводить свої інформаційні кампанії, тому робота наших медіа зараз надзвичайно важлива.

Чому навчила армія та про що мрієте після перемоги?

Армія навчила дисципліні, швидкості в ухваленні рішень. Навчився керувати дронами: жартую, що після перемоги, можливо, стану весільним відеооператором (сміється). А головний сенс, який відкрився під час війни – дбати про своє здоров’я і пам’ятати, що життя одне. Після перемоги мрію про спокій, тишу й життя без обстрілів. Хочу провести час із близькими, створити сім’ю, подорожувати світом. І, звісно, працювати там, де буду максимально корисним для держави, і якщо це буде телебачення чи радіо, з радістю повернуся.

Що б ви сказали українцям сьогодні?

«Не питайте у військових “як там?”, а просто запитайте “як ти?”». Нам усім потрібні відчуття згуртованості та підтримка. Робіть усе можливе для держави: хтось зі зброєю в руках, хтось донатом, хтось – висвітленням правди чи репостом. Будьте корисними на своєму місці, бо за нами – наша свобода, наше майбутнє і наше єдине життя.

 

Підтримаємо підрозділ Романа Сидора!

У рамках соціального проєкту телеканал КИЇВ24 та «Радіо Київ FM» оголошують збір коштів на підтримку мінометного відділення БПС Мукачево (тип С), де служить солдат Роман Сидор.

Ціль збору: на потреби екіпажів розвідувальних та важких бомберів

Підтримати збір можна через QR-код на листопадовій сторінці календаря або тут:

Кожна гривня важлива. Це не просто донат. Це ваш внесок у нашу перемогу!