Ведучий каналу «Київ» Ігор Сємьонич: «Я вважаю позитивним те, що люди себе відчувають вільними, й це їх підбадьорює. А негативним – те, що вони черпають воду з калюж, і для них це нормально…». Частина 1

«У Херсоні знову лунають вибухи», – такі повідомлення протягом останніх декількох тижнів з’являються у стрічці новин фактично щодня. Але, попри постійні обстріли, там продовжують жити люди.

До вашої уваги перша частина розмови з Ігорем.

Ігор, щодня до нас доходять жахливі новини з Херсона. Ви побачили все на власні очі.  Яка там ситуація загалом?

Критична. От у п’ятницю нам пощастило – пішов дощ уночі, і зранку ми змогли з калюж понабирати воду. Стікала вода з даху, ми з сусідами підставляли відра.

Досі нема ні води, ні тепла, ні світла?

Ні, нема нічого.

Уже давно немає?

Як окупанти тікали, то підірвали все – саме з того часу. Вже кілька тижнів точно по всьому місту немає води. Але там є пункти, де полагодили світло й воду. Зараз на Центральному залізничному вокзалі є електромережа й водопостачання, але не одразу воно там все з’явилося. Ну і, власне, люди яким чином роблять: щоб змити, там, каналізацію – вони черпають із калюж, щоб помитися – набирають зі стокових труб воду, щоб вона була більш чистою –кип’ятять, потім мішають із водою, яку пішли набрали в когось просто у дворі зі свердловини. Є добрі люди, які підключали свій насос, ставили генератор, завдяки якому працював цей насос, і також писали, що, типу, «скидаємося на бенз» або, там, дизель, щоб генератор працював і давав можливість качати воду всім, хто приходив до них на подвір’я до початку комендантської години. Комендантська година в Херсоні станом на зараз, 23 листопада, діє з 19:00 до 6:30. По Херсонській області можуть бути зміни. Через обстріли в деяких населених пунктах збільшувалася комендантська година. Вдень – усе нормально, а от уночі – комендантська година. Ну, з вечора фактично. Там, із сьомої вечора вже в місто зась. А в селах буває і з 17-ї години. Взагалі я помітив, що на Херсонщині живе дуже багато людей, які відверто кажуть: «А я тут не місцевий». Я, звісно, з усіма спілкувався українською мовою й звертав увагу на такі відповіді. Та зробив висновок. Це не говорить про те, що ті люди – росіяни, які не виїхали, які, там, намагаються вчити українську мову (сміється), авжеж.

А чому вони так кажуть?

Це – люди, які втратили житло й переїхали, наприклад, із розваленого Посад-Покровського до своєї тітки в Білозерку. А тітка, там, виїхала за кордон, а є можливість у неї пожити. От таких випадків – дуже багато. Херсонська область – розвалена. Села Посад-Покровське немає на 100%, села Шевченкове немає на 100%.

А скільки людей там лишилося? Можете сказати приблизний відсоток?

30 людей перебували в Посад-Покровському під час усіх бойових дій. Посад-Покровське – це село, в яке не заходили Збройні Сили Російської Федерації, це село, яке було плацдармом для бою. Мені вдалося поспілкуватися з людьми, які перебували там, і вони дуже чітко зазначали, що «ми бачили на власні очі, як летить зі сторони Збройних Сил України точно в ціль, туди, куди вони стріляли. Тобто по селах нічого не лупасило зі сторони Збройних Сил України. А коли поливали росіяни, то снаряди летіли по будинках». І вони просто лупили залпами й трощили село, думаючи, напевно, що, можливо, там Збройні Сили. Чи що вони хотіли – невідомо, але вони просто реально лупили… Спочатку перед Посад-Покровським стояли – розбили Шевченкове, потім їх відсунули Збройні Сили – росіяни розбили Посад-Покровське, далі вони розбили Киселівку, потім трощили Чорнобаївку.

А скільки приблизно людей було в Посад-Покровському до війни? Щоб зрозуміти, скільки виїхало.

До війни населення Посад-Покровського налічувало 2 тисячі людей.

Багато…  А де ви там ночували?

У себе вдома. Я ж із Херсона, в мене там – квартира. Ну і, власне, я там нашим волонтерам допоміг із деякими моментами, наприклад, що де треба більше, куди їхати. Але все одно дуже складно орієнтуватися по місту. От, наприклад, у Херсоні є мікрорайон Острів, де засідали орки, а тепер от деокупація відбулася, я приїхав, і в мене було якраз п’ять передач, по-моєму, на Острові. І я попросив тата своєї куми їх відвезти, кажу: «Дядь Жень, зможете відвезти?»«Та, звісно! Я ж таксист, із досвідом – уже скільки років я тут таксист. Я все відвезу по адресах». Ну і, словом, я йому їх віддав, а він мені телефонує через 4-5 годин і каже: «Ігор, я тобі дзвоню, щоб сказати, що все віддав, але це ж було всього п’ять посилок! А ти мені казав – у тебе там понад двісті заявок. Як ти їх возиш? Я тільки закінчив, пройшло 5 годин, а я тільки віддав останню посилку».

А дядя Женя – місцевий, так?

Так. Він працював у таксі в Херсоні понад 20 років, знає там кожну стежку. Але мені каже: «За рахунок того, що немає можливості на мапі подивитися, куди їхати, немає можливості людей видзвонити, щоб вони вийшли або підказали, де заїзд, тому що немає просто телефонного зв’язку елементарного…» Росіяни ж, коли тікали – вони нищили телевізійні вежі, всі антени зв’язку, об’єкти інфраструктури, підривали електростанції. Це окрім того, що вони підривали ще мости. Вони в самому місті багато чого зруйнували, що зараз відновлюють наші комунальні служби. Відновлюють, там, електро- й водопостачання. Тому що те, що я там побачив – ну, це те, що ми бачили фактично в Маріуполі. Але єдине, що там відрізняє цю всю ситуацію – те, що Маріуполь одразу стерли з землі, а Херсон намагаються стерти зараз.

Жах… І він вам допомагав розвозити гуманітарку, так? Я – про дядю Женю.

Я йому віддав посилки, й він їх повіз, п’ять оцих передач. І більше не було потреби мені, в принципі. Просто йому було по шляху, він додому їхав і якраз віддав людям ці посилки. Але він здивувався від того, що, здавалося б, п’ять адрес – він думав: «та, я зараз по дорозі заскочу туди, туди, туди – й поїду собі додому», а п’ять посилок зайняли часу п’ять годин: одна година на одну посилку. І він мені каже: «А як тобі вдається двісті їх розвезти за той час, який у тебе є?» Ну, от вдалося все ж таки (сміється)!

Розкажіть, будь ласка, а що це за хлопець, який купив у магазині воду й передав вам? У Миколаєві, здається, коли ви їхали…

У Миколаївській області. Я заїхав у магазин, я скуповував хліб, печиво. До речі, раджу всім, хто збирається їхати на деокуповані території, які тільки-от звільнили наші Збройні Сили України, з собою взяти якомога більше смаколиків: шоколадок, печива. Бо люди – і діти, й дорослі – вони взагалі настільки раділи Снікерсу і, там, якійсь цукерці українській! Вони казали: «Боже, нарешті ми щось солодке з’їмо! Тому що їхнє російське – це взагалі не продукт. Таке відчуття, що вони нам просто скидали сміття якесь». Можливо, в них там щось і є нормальне, достойне, там, із солодкого – не знають люди, але те, що було в них – це гидко було навіть на запах.

Під час окупації до магазинів товари завозили вже росіяни, так?

Не обов’язково росіяни – просто російські товари. Не знаю, хто – росіяни чи наші завозили, але хтось завозив, коротше кажучи. Завозили товари російські. І до тих, хто торгував українськими товарами, вони приходили, трощили магазини, вбивали людей, катували людей, змушували їх торгувати виключно російськими товарами й в обіг пускати лише виключно рублі… Так-от, зайшов я в один із магазинів, де скуповував хліб, і зайшла сім’я: чоловік із дружиною, дитина в них маленька. І я їм кажу: «Вам хліб треба? Ви будете брати хліб?» Вони кажуть: «Ні, хліб у нас є». Кажу: «Тоді я забираю увесь». Це просто була десь середина дня, і я думаю: «ну, людям ще треба буде хліб, може». Словом, я забрав увесь, залишив дві буханки чорного, щоб хтось, якщо що, купив, і набрав, там, печива галетного, різного, яке там було, цукерок якихось. І він такий дивиться, каже: «А куди це ви зібралися? Стільки всього забрали і їдете». Я кажу: «Так, я в Херсон їду, везу гуманітарку. Зараз буду роздавати людям хліб, бо там нічого нема». Він мовчки пішов і приніс два паки води. І все. Людина – з села, проста родина. Ви ж розумієте, що людині з села купити два паки води – це для неї багато по витратах. Це було в селі на шляху до Миколаєва. Я ще від колони відділився, поїхав звичною собі дорогою. Вони обрали якийсь подалі маршрут, я поїхав своїм. І якраз заїхав у ті місця, де також була потрібна допомога, погодував собак. Волонтерка почалася ще від них (сміється).

Ігор, хто взагалі організував цю поїздку? У своїх сторіз ви постили інформацію про об’єднання волонтерів «HelpKyiv». Це вони все організували?

Назва «HelpKyiv» – умовна, вона не є офіційною. Це об’єднання різних благодійних організацій і просто от фактично наш чат у Телеграм-каналі, до якого мене долучили. Ми домовилися, що їдемо з місією допомоги, а не з піаром, і вирішили не піарити жодної благодійної організації. Мені допомогли долучитися до колони волонтерів і долучити саме ті автівки, які я збирав. Я зібрав не тільки свою автівку – я зібрав бусік і два кросовери. Власне, головною персоною в цьому двіжі є Михайло Пуришев. Він – волонтер на червоному бусі, який їздив на «Азовсталь» колись і, власне, продовжив свою волонтерську справу. Він її почав іще в 14-му році. Із ним мене познайомила Лєна Стеценко, також благодійниця. Михайло Пуришев, Олена Стеценко, Христина Муляр, Олександр Кириленко – це ті люди, які мене долучили. З Олександром ми далі разом займаємося однією волонтерською справою. Ну і, власне, Міша, Лєна, Кріс та банда «HelpKyiv» – саме вони організували цю всю поїздку, і я до них долучився як до досвідчених волонтерів. Нас, завдяки їхнім домовленостям, супроводжували військові з Миколаєва весь шлях до Херсона. Дуже їм вдячний!

А скількома автівками ви їхали? Скільки автівок було в колоні?

У нас була немаленька колона. Це була вже третя частина повноцінної колони, тому що перші наші автобуси поїхали ще в середу.

Ви частинами їхали?

Так, частинами. Загалом поїхало на Херсонщину допомагати приблизно 25-30 автівок, це от – від волонтерського об’єднання. Це було понад 11 бусів і чимало ще легкових автівок. Головні організаційні питання на себе взяли Міша Пуришев, Олена Стеценко, Христина Муляр. Адже, вони ж розуміють цей механізм: як мають працювати волонтери, кожен, там, зобов’язання на себе брав. Я їм дав пораду, як зробити, й вони, в принципі, так і зробили. Дав пораду не їхати в центр міста, не роздавати там гуманітрку, а відправлятися або ж на околиці, або взагалі по селах. Я як місцевий, я – з міста Херсон, я там народився, знаю там майже кожен куточок, кожне село свого часу об’їздив, і їм порадив так і зробити. Вони так і вчинили – поїхали по селах, але напрям узяли надскладний. Як досвідчені волонтери вони обрали найважчі маршрути й поїхали в Тягинку, це – Дар’ївський напрямок. За Дар’ївкою є село Тягинка, й там – підірваний міст – зруйнували росіяни, коли тікали від наших військових під час деокупації. Ну, їх вибивали Збройні Сили України, вони тікали, руйнували наші переправи. Однією з таких переправ стала переправа на Тягинку, й там проїхати неможливо зовсім. Вони отакою смужкою один до одного просто руками передавали й заносили туди гуманітарку, на ту сторону. Тобто розвантажували автобуси перед мостом, тягнули все це через міст і потім несли в село. Отака історія.

Це ті, перші колони, які поїхали, чи які з вами їхали?

Ні, це от наші. Я розказую про дії виключно тієї колони, до якої примкнув я у п‘ятницю, 18 листопада.

Ви теж їздили по селах чи були тільки в Херсоні?

Я їздив по селах, але тільки окремо від них. Вони їхали в один напрямок, я – в інший, так як я – також водій і знаю місцевість. Я їздив у Білозерському й Бериславському напрямках по селах: у Приозерному був, Білозерці. Коли я їхав у напрямку Білозерки, побачив із правої сторони дороги будинки, можливо, це якийсь масив перед Білозеркою, і там були дві бабусі, вони вийшли з приватного будинку, і я подумав: «Треба під’їхати запитати, чи треба їм допомога». Я під’їхав і роздав їм гуманітарку, там, хвилин п’ятнадцять. У цей час десь там були вибухи. В принципі, де я їздив – усюди були вибухи. Обстріли – вони фактично тільки от почалися там від суботи, як ми приїхали, і з кожним днем посилювалися. І якщо в суботу вони ще були поодинокі, то вже в неділю вони були з повтореннями, в одні й ті самі місця – по кілька разів, обстрілом. Тобто там от за ранок неділі тільки п’ять прильотів було. Це прильоти саме – це я не кажу про обстріли.

Це по Херсону й по області?

Це тільки по Херсону, окремо ще є по області. Це на ранок я роздавав гуманітарку в неділю. А стосовно суботи, коли я ще поїхав на Білозерку – там обстрілювали якраз Білозерку. І от якби я не звернув роздавати гуманітарку, то, скоріш за все, потрапив би саме під цей обстріл, тому що обстрілювали якраз гуманітарну чергу: люди стояли за хлібом – і їх обстріляли. На жаль, є жертви.

Кінець першої частини інтерв’ю. Другу частину інтерв’ю читайте тут.