Творчий та багатогранний: підбірка віршів ведучого телеканалу КИЇВ24, актора й поета Сергія Смальчука у день його народження

Глядачі звикли бачити Сергія в етерах серйозним і зосередженим, а ще – відповідальним і принциповим у своїх переконаннях.

А який він у звичайному житті – очевидно, найкраще можна зрозуміти й головне – відчути – познайомившись із його творчістю.

Тож, пропонуємо вашій увазі десять віршів авторства Сергія Смальчука, які він, спеціально до цього дня – виокремив серед багатьох інших. 

 

За старою згорбленою хатою,

Яку хтось підпер худим плечем –

Пахне сіном. І окропом з м’ятою,

Хлібом з печі. Й трохи – чебрецем.

Молодою – з маслом й кропом – бульбою,

Й свіжим – “з-під корови” – молоком…

А он там – з хліва хтось йде, накульгує:

“Болять ноги…”, – скаже за столом.

Співрозмовник також прийде змученим –

Наробився теж в полях за день.

Візьме скибку й чарку – в пальці скручені,

І затягнуть вдвох сумних пісень.

Щось – про місяць в небі, зорі сяючі…

Й про зозулю – що збулась дітей.

І зажуряться про вік згасаючий…

Ненадовго. Порать тре* свиней.

А іще полити всю городину,

І сполоти – трохи хоч – квітник…

Й марно щось комусь було доводити,

Бо: “А як ще коротати вік?..”

Не жили… Все для когось старалися…

Діти, внуки – ліпше – хай жиють!

Коли ті з’їжджались – посміхалися:

Як же швидко… Швидко як ростуть!!!…

А прощалися – слізьми душилися!

Хтось – відкрито, хтось – на самоті…

Хтозна – скільки часу ще лишилося?

Того вам не скажуть і святі…………….

Я стою за згорбленою хатою,

Відчинивши спомини ключем…

Батько пахнув сіном… Й трішки – м’ятою.

Мати – хлібом з печі… Й чебрецем.

28.05.2019

 

Щось рукави мої стали занадто довгими…

Й тиснуть так, що вже байдуже – на конвоїрів й ґрати!

Скільки нас таких? Ладних – битим склом іти – босоногими.

З рваними зуб’ям душами… І тілами, що – звісно, ще будуть рвати.

Кажуть – ми дурні, й не збираємось лікуватися.

Хоча можна: кілька пігулок–й вже скоро – бездумно спати!

Але є ще ті, з ким люблю… Живу! Мислю!! Прагну доспілкуватися!!!

Лоботомія?! Краще вже ешафот – в медвердикт вписати!

Oвочем бути легко і тепло, та – не для нас!

Нам – не до снаги чекать, що хтось – прийде поливати…

В горах – до сонця ближче. Та в кожного свій Парнас…

Ти лежиш, чи із нами йдеш? Визначайся, брате!

Та якщо з нами – знай: часто буде боляче!

Тім’ям – зазвичай важко пробити стелю!

Але за тих, хто терен на череп вдяг – будуть пити стоячи!

За небесний хор – всіх волаючих у пустелі!!!

Й байдуже, що таврують нас “божевільними”!

Гіпнотизують, пхають “ліками”, прагнуть хоча б приспати…

Може, ми й меншість – в здоровому стаді, однак – народжені бути вільними!

Навіть у тугих ґамівних сорочках… Ми здолаєм ґрати!

18.06.2019

Я вже майже тебе забув – 

Я не буду тобі брехати. 

Я так довго тебе не чув, 

Що навчився вже навіть спати…

Й посміхатись навчився теж, 

Й конденсат із очей зливати… 

От, курю лиш – без міри й меж

Як виходжу між наші хати…

Й випиваю. Щоправда сам. 

Ну… З порожнім стільцем навпроти. 

І розказую – всяке там:

Про проблеми свої, турботи…

Про роботу, і про буття 

Про знайомства у соцмережі, 

Про відновлення почуття… 

Не повіриш – я знов бентежусь!

Знов хвилююсь і знов молюсь… 

Мені треба твоя порада!

Я без тебе – не розберусь! 

Є така в мене, вибач, “вада”!

Ну, й – якого ти знов мовчиш? 

Невже важко хоч щось сказати?!

Дай одну бодай вістку лиш! 

Досить, брате, в мовчанку грати!

Мо*, як завжди – “по п”ятдесят”?

Чи, ходімо – хоча б покурим… 

Відмотаємо дні назад, і… 

І все… Бо кого ми дурим?…

Всеодно – не відповіси

І не вийдеш – між наші хати… 

Та – як можна, то я б просив: 

Не давай себе забувати!!!…

07.10.2018

 

Самотні люди – бувають.

Навіть під час війни.

Й так само самотні вмирають,

Як чиїсь доньки й сини.

 

Їм також буває лячно 

Від блискавок і ракет,

Й до когось тулитись вдячно

Хоче самотній скелет…

 

Когось – попри все любити

Одного, чи багатьох 

І бігти кудись, щоб жити…

Із кимось… В підвал чи льох…

 

Їм хочеться обійматись –

Ділячи все на два,

У когось про щось питатись, 

І вірити у дива…

 

Кудись серед ночі мчати,

Молитись не в самоті…

Кому б про це розказати?

Словами, чи хоч в листі…

 

Без доказів, їх немає…

Є відчуття вини…

Але таке – буває.

Надто під час війни. 

 

Вони собі часто брешуть,

Клянуться: живий!!! Жива!!!

І камінь об камінь крешуть – 

Викресуючи слова.

 

І, байдуже, хтось читає 

Всі ті словеса, чи ні.

Самотні – своє шукають, 

Ховаючись у війні.

 

Хтось – від ударів в спину,

Хтось – від старих гангрен.

Виючи в самотині

Тисячами сирен. 

 

От, лиш шукати світло – 

Сенсу, бува, нема. 

Коли холоне житло…

Й коли свічок – катма. 

 

…їх часом – теж вбиває

Іскрами від пожеж…

Та цього – ніхто не знає.

Й самітники – часто, теж.

 

Але… Таке буває. 

Надто – під час війни. 

На самоті вмирають

Доньки чиїсь й сини.

_________________________________________________

Самотність – це не хвороба,

Це швидше – така тюрма,

Де видана тільки роба

Смугаста… У плямах, Ма… 

Дарма. Бо ховає шкіру

З невидимими тату

На тілі німого звіра,

Повитого в пустоту.

18.10.2022

 

Чому не спиш, мала? Чим подумкуєш?

Що згадуєш в цю найтемнішу ніч? 

Чим ти пишаєшся? За ким і чим сумуєш? 

Й як вириваєш себе з кігтів-протиріч? 

Де береш сили, щоб зібратись купи

Коли душа розірвана в шмаття? 

І як скидаєш з себе згадки-струпи?

Як так… Любить свободу і життя!!!

…Я теж люблю. Хоча, не факт, що вмію. 

Й не факт, що зможу тебе захистити! 

Та навіть – якщо попелом розвіюсь,

Пообіцяй мені: ти будеш жити! 

Прошу… Це ж не мені потрібно.

Це – нашої любові літописцям

Повір, здалеку – краще видно

Нашу локацію – в центрі планети-міста. 

І прагнення. І перемоги-зради

І пошук правди – в наслідках й причинах

Але, над нами – Бог лиш має владу

Люблю тебе. #ВсеБудеУкраїна

24.02.2022, 04:12

 

Я шукаю тебе. 

В кожнім закутку віри шукаю. 

Я втрачаю тебе. 

Незнайому й чужу. Знов і знов. 

Я кохаю тебе. 

Навіть – якщо не вмію, не знаю. 

Я чекаю тебе. 

Навіть – якщо не вірю в любов. 

Я залишу тобі

На столі, у кафе – якусь мітку. 

Я попрошу когось

Передати маленький привіт.

Я пришлю тобі…

Вибач – без дозволу – квітку. 

Я покличу тебе…

Теж пробач, що без дозволу – 

В спільний політ.

Я скажу тобі – 

Все, що копичив і множив роками

Я віддам тобі – 

Все, що руками й віками надбав.

Ну і що, що ти є лише в текстах – що звуться віршами? 

Ну і що, що тебе я – ніколи, насправді, не знав…

 

Я пам’ятаю – як вони вмирали. 

Як падали від куль з чужих стволів

Як в чорносніжне місиво лягали

Як захлиналися слізьми, як бракло слів…

Як йшли вперед, і знов в приціл втрапляли,

Як починали бігти: “Прикривай!!!”

Як відповзали, як з колін вставали 

Як прямо від метро – уже на повен зріст – у рай

Як замість них – нові й нові з’являлись

Як знов лунало: “Хлопці, нам туди!!!”

Як вдома їх – уже не дочекались

Як лютий змив з Хрещатика сліди

Як поховали, пафосно сплакнули…

Як подзвонили: “Орден заберіть!..”

Як непомітно всі про них забули…

Як загубили – десь поміж століть…

Як мама посміхнулася до сина

Як престала нити голова

Як – зупинився час у ту хвилину

Коли дитина – ще була жива… 

Я пам’ятаю білокрилу зграю

Й краплини на щоках – не від дощу…

І “Ще не вмерла…” – десь з-за небокраю…

Я – не забуду. Присягаю. Й не прощу.

10.10.2016

 

Перед світанком – кажуть ніч темніша…

І все ще буде – не переживай…

Ти ж знаєш: завжди є – кому ще гірше…

Так що терпи, чекай, не нарікай…

Життя – воно ж смугасте, наче зебра,

І рани – як відомо – гоїть час.

І не тобі одному ніж під ребра

Встромляли… І пускали в очі газ.

Але – рано чи пізно все минає.

І повертає на круги своя…

Просто згадай про те, що тут тримає…

Ну, там… Робота, друзі, чи сім’я…

Ви, може, й праві. Та і я – не нию.

Бо рани – справді в кожного свої.

Єдине… Про мої – сказать не смію…

Ні друзям, ні тим більш – чиїйсь сім’ї…

Ну, а своєю – так і не розжився…

Так-так, ви праві – звісно винен сам.

Як й в тому, що навіщось народився.

Всупереч планів і якихось медпрограм.

І жив навіщось – всупереч прогнозів.

Заради чого? Вищої мети?

Вона лежала десь – напівдорозі…

Та я – не зміг розгледіти. Й знайти…

І біг все далі – відчайдушно, швидко…

Практично – без заходів на піт-стоп.

Й добіг. Он там вже – фініш видко

От лиш – замість салюту постріл в лоб.

Кажуть – перед світанком ніч темніша…

Може, тому – так темно у очах?

Та, вірте. І любіть. Це – найскладніше.

Світло… Воно – всередині. Й в віршах.

24.12.2018

У тебе – не дуже пухкі вуста,

І коси – не надто пишні

І я вже забув, як хапав за стан –

Назло всім твоїм колишнім…

У нас вже так рідко буває секс

Якийсь бодай – хай не грубий…

А після – я зрідка вдихаю текст

Ти – ще рідш малюєш губи…

Я чую бува: “Ой, яка товста!”

Ти плачеш посеред ночі…

Мовляв: “Я і справді – уже не та…”.

Мовчу. Тяжко глянуть в очі…

А потім ти – навпаки худа!

Як кажуть: “Кістки і шкіра!”,

“Така ще, здавалося б, молода!”,

“Ну, як так?!”, – питають щиро…

Ти злишся. А я тобі й не брешу:

Так, ти – не “модель з обложки”…

Та, можна я поруч – себе лишу?

Дозволь! Ну, хоча б на трошки!

Зігрію, як змерзнеш. Чи схолоджу –

У жАрі – як буде треба…

Чи чаю – повІдками – зсолоджу

Чи хоч – проведу… До неба…

Бо – байдуже: чи ти худа, товста!

Й хай, що б там казали люди –

Для мене – ти завжди найкраща! Та!

Яких не було. Й не буде!

Є зараз лишень! Лиш тепер і тут!

Закріпимо ж мить, кохана!

По келишку! Ось – твій любимий брют!!!

По краплі – крізь вени – в рани…

Якщо і не зцілить тебе вино,

То, хай хоча б зменшить болі!

…Вона – задивилася у вікно.

…А він – у зіниці долі.

Й нехай – все тонкіші були вуста

Й все рідшим було волосся…

Він міцно долоню її стискав…

Над прірвою, у колоссі.

01.08.2019

 

Таких, як ти – ніколи не було!

Так. Не було. Ніколи. І не буде.

Тим, хто не вірив в диво – тим

назло

Господь – Тебе створив. Й вселив у груди.

Мені. У мрії. В спогади. В пісні.

В розширені зіниці, в рук тремтіння,

В безсонні ночі, й вже – не сірі дні…

В чекання, у надії, у терпіння.

Ти – в рухах, в намаганнях, у словах…

І в тому, що не зважишся сказати.

У фарбах, нотах, мужності, страхах…

В падіннях, й необхідності вставати.

Таких як ти – нема. Так скаже Бог.

Таких як ти – не можна не любити.

Без сумнівів, умов, пересторог!

З сліпим бажанням вірити! І жити!!!

Ти в мареннях, у найтепліших снах…

В ранковій каві, і в вечірнім чаї,

В чиїхось ненаписаних віршах,

В забавах сонця й хмар – із водограєм…

В автівці, яку хтось – в кювет веде,

В чиємусь чергуванні – біля дому,

У потязі метро, що повз пройде,

Плюючи на чиюсь перонну втому.

Й у літаку, який завжди стоїть –

Чекаючи когось на злітній смузі.

В миттєвій вічності. Й у вічнім слові “мить”!

В байдужості. В релаксі. У напрузі.

Ти скрізь. Можливо, ти і є сам Бог.

Бо, Бог – любов! Він – у молитві, вірі!

Він як і ти – в шляху до перемог!

В стигматах, в шрамах, у загрублій шкірі…

Ти можеш все! Й у тебе – буде все!

Будь-яку скелю зможеш підкорити!…

Прошу лиш про одне Тебе: живи… Живи!..

Живи!!! Й не забувай… Любити.

03.06.2016-17.05.2020

 

Раніше ми писали про те, що Сергій Смальчук зібрав друзів та шанувальників на свій перший мистецький вечір від початку великої війни. Також він читав вірші у легендарному столичному кнайп-клубі «Купідон». Інтерв’ю з ведучим читайте тут.