Сьогодні ми хочемо представити ведучого телеканалу КИЇВ24 та радіо «Київ FM» у незвичному для нього амплуа.
Глядачі звикли бачити Сергія в етерах серйозним і зосередженим, а ще – відповідальним і принциповим у своїх переконаннях.
А який він у звичайному житті – очевидно, найкраще можна зрозуміти й головне – відчути – познайомившись із його творчістю.
Тож, пропонуємо вашій увазі десять віршів авторства Сергія Смальчука, які він, спеціально до цього дня – виокремив серед багатьох інших.
За старою згорбленою хатою,
Яку хтось підпер худим плечем –
Пахне сіном. І окропом з м’ятою,
Хлібом з печі. Й трохи – чебрецем.
Молодою – з маслом й кропом – бульбою,
Й свіжим – “з-під корови” – молоком…
А он там – з хліва хтось йде, накульгує:
“Болять ноги…”, – скаже за столом.
Співрозмовник також прийде змученим –
Наробився теж в полях за день.
Візьме скибку й чарку – в пальці скручені,
І затягнуть вдвох сумних пісень.
Щось – про місяць в небі, зорі сяючі…
Й про зозулю – що збулась дітей.
І зажуряться про вік згасаючий…
Ненадовго. Порать тре* свиней.
А іще полити всю городину,
І сполоти – трохи хоч – квітник…
Й марно щось комусь було доводити,
Бо: “А як ще коротати вік?..”
Не жили… Все для когось старалися…
Діти, внуки – ліпше – хай жиють!
Коли ті з’їжджались – посміхалися:
Як же швидко… Швидко як ростуть!!!…
А прощалися – слізьми душилися!
Хтось – відкрито, хтось – на самоті…
Хтозна – скільки часу ще лишилося?
Того вам не скажуть і святі…………….
Я стою за згорбленою хатою,
Відчинивши спомини ключем…
Батько пахнув сіном… Й трішки – м’ятою.
Мати – хлібом з печі… Й чебрецем.
28.05.2019
Щось рукави мої стали занадто довгими…
Й тиснуть так, що вже байдуже – на конвоїрів й ґрати!
Скільки нас таких? Ладних – битим склом іти – босоногими.
З рваними зуб’ям душами… І тілами, що – звісно, ще будуть рвати.
Кажуть – ми дурні, й не збираємось лікуватися.
Хоча можна: кілька пігулок–й вже скоро – бездумно спати!
Але є ще ті, з ким люблю… Живу! Мислю!! Прагну доспілкуватися!!!
Лоботомія?! Краще вже ешафот – в медвердикт вписати!
Oвочем бути легко і тепло, та – не для нас!
Нам – не до снаги чекать, що хтось – прийде поливати…
В горах – до сонця ближче. Та в кожного свій Парнас…
Ти лежиш, чи із нами йдеш? Визначайся, брате!
Та якщо з нами – знай: часто буде боляче!
Тім’ям – зазвичай важко пробити стелю!
Але за тих, хто терен на череп вдяг – будуть пити стоячи!
За небесний хор – всіх волаючих у пустелі!!!
Й байдуже, що таврують нас “божевільними”!
Гіпнотизують, пхають “ліками”, прагнуть хоча б приспати…
Може, ми й меншість – в здоровому стаді, однак – народжені бути вільними!
Навіть у тугих ґамівних сорочках… Ми здолаєм ґрати!
18.06.2019
Я вже майже тебе забув –
Я не буду тобі брехати.
Я так довго тебе не чув,
Що навчився вже навіть спати…
Й посміхатись навчився теж,
Й конденсат із очей зливати…
От, курю лиш – без міри й меж
Як виходжу між наші хати…
Й випиваю. Щоправда сам.
Ну… З порожнім стільцем навпроти.
І розказую – всяке там:
Про проблеми свої, турботи…
Про роботу, і про буття
Про знайомства у соцмережі,
Про відновлення почуття…
Не повіриш – я знов бентежусь!
Знов хвилююсь і знов молюсь…
Мені треба твоя порада!
Я без тебе – не розберусь!
Є така в мене, вибач, “вада”!
Ну, й – якого ти знов мовчиш?
Невже важко хоч щось сказати?!
Дай одну бодай вістку лиш!
Досить, брате, в мовчанку грати!
Мо*, як завжди – “по п”ятдесят”?
Чи, ходімо – хоча б покурим…
Відмотаємо дні назад, і…
І все… Бо кого ми дурим?…
Всеодно – не відповіси
І не вийдеш – між наші хати…
Та – як можна, то я б просив:
Не давай себе забувати!!!…
07.10.2018
Самотні люди – бувають.
Навіть під час війни.
Й так само самотні вмирають,
Як чиїсь доньки й сини.
Їм також буває лячно
Від блискавок і ракет,
Й до когось тулитись вдячно
Хоче самотній скелет…
Когось – попри все любити
Одного, чи багатьох
І бігти кудись, щоб жити…
Із кимось… В підвал чи льох…
Їм хочеться обійматись –
Ділячи все на два,
У когось про щось питатись,
І вірити у дива…
Кудись серед ночі мчати,
Молитись не в самоті…
Кому б про це розказати?
Словами, чи хоч в листі…
Без доказів, їх немає…
Є відчуття вини…
Але таке – буває.
Надто під час війни.
Вони собі часто брешуть,
Клянуться: живий!!! Жива!!!
І камінь об камінь крешуть –
Викресуючи слова.
І, байдуже, хтось читає
Всі ті словеса, чи ні.
Самотні – своє шукають,
Ховаючись у війні.
Хтось – від ударів в спину,
Хтось – від старих гангрен.
Виючи в самотині
Тисячами сирен.
От, лиш шукати світло –
Сенсу, бува, нема.
Коли холоне житло…
Й коли свічок – катма.
…їх часом – теж вбиває
Іскрами від пожеж…
Та цього – ніхто не знає.
Й самітники – часто, теж.
Але… Таке буває.
Надто – під час війни.
На самоті вмирають
Доньки чиїсь й сини.
_________________________________________________
Самотність – це не хвороба,
Це швидше – така тюрма,
Де видана тільки роба
Смугаста… У плямах, Ма…
Дарма. Бо ховає шкіру
З невидимими тату
На тілі німого звіра,
Повитого в пустоту.
18.10.2022
Чому не спиш, мала? Чим подумкуєш?
Що згадуєш в цю найтемнішу ніч?
Чим ти пишаєшся? За ким і чим сумуєш?
Й як вириваєш себе з кігтів-протиріч?
Де береш сили, щоб зібратись купи
Коли душа розірвана в шмаття?
І як скидаєш з себе згадки-струпи?
Як так… Любить свободу і життя!!!
…Я теж люблю. Хоча, не факт, що вмію.
Й не факт, що зможу тебе захистити!
Та навіть – якщо попелом розвіюсь,
Пообіцяй мені: ти будеш жити!
Прошу… Це ж не мені потрібно.
Це – нашої любові літописцям
Повір, здалеку – краще видно
Нашу локацію – в центрі планети-міста.
І прагнення. І перемоги-зради
І пошук правди – в наслідках й причинах
Але, над нами – Бог лиш має владу
Люблю тебе. #ВсеБудеУкраїна
24.02.2022, 04:12
Я шукаю тебе.
В кожнім закутку віри шукаю.
Я втрачаю тебе.
Незнайому й чужу. Знов і знов.
Я кохаю тебе.
Навіть – якщо не вмію, не знаю.
Я чекаю тебе.
Навіть – якщо не вірю в любов.
Я залишу тобі
На столі, у кафе – якусь мітку.
Я попрошу когось
Передати маленький привіт.
Я пришлю тобі…
Вибач – без дозволу – квітку.
Я покличу тебе…
Теж пробач, що без дозволу –
В спільний політ.
Я скажу тобі –
Все, що копичив і множив роками
Я віддам тобі –
Все, що руками й віками надбав.
Ну і що, що ти є лише в текстах – що звуться віршами?
Ну і що, що тебе я – ніколи, насправді, не знав…
Я пам’ятаю – як вони вмирали.
Як падали від куль з чужих стволів
Як в чорносніжне місиво лягали
Як захлиналися слізьми, як бракло слів…
Як йшли вперед, і знов в приціл втрапляли,
Як починали бігти: “Прикривай!!!”
Як відповзали, як з колін вставали
Як прямо від метро – уже на повен зріст – у рай
Як замість них – нові й нові з’являлись
Як знов лунало: “Хлопці, нам туди!!!”
Як вдома їх – уже не дочекались
Як лютий змив з Хрещатика сліди
Як поховали, пафосно сплакнули…
Як подзвонили: “Орден заберіть!..”
Як непомітно всі про них забули…
Як загубили – десь поміж століть…
Як мама посміхнулася до сина
Як престала нити голова
Як – зупинився час у ту хвилину
Коли дитина – ще була жива…
Я пам’ятаю білокрилу зграю
Й краплини на щоках – не від дощу…
І “Ще не вмерла…” – десь з-за небокраю…
Я – не забуду. Присягаю. Й не прощу.
10.10.2016
Перед світанком – кажуть ніч темніша…
І все ще буде – не переживай…
Ти ж знаєш: завжди є – кому ще гірше…
Так що терпи, чекай, не нарікай…
Життя – воно ж смугасте, наче зебра,
І рани – як відомо – гоїть час.
І не тобі одному ніж під ребра
Встромляли… І пускали в очі газ.
Але – рано чи пізно все минає.
І повертає на круги своя…
Просто згадай про те, що тут тримає…
Ну, там… Робота, друзі, чи сім’я…
Ви, може, й праві. Та і я – не нию.
Бо рани – справді в кожного свої.
Єдине… Про мої – сказать не смію…
Ні друзям, ні тим більш – чиїйсь сім’ї…
Ну, а своєю – так і не розжився…
Так-так, ви праві – звісно винен сам.
Як й в тому, що навіщось народився.
Всупереч планів і якихось медпрограм.
І жив навіщось – всупереч прогнозів.
Заради чого? Вищої мети?
Вона лежала десь – напівдорозі…
Та я – не зміг розгледіти. Й знайти…
І біг все далі – відчайдушно, швидко…
Практично – без заходів на піт-стоп.
Й добіг. Он там вже – фініш видко
От лиш – замість салюту постріл в лоб.
Кажуть – перед світанком ніч темніша…
Може, тому – так темно у очах?
Та, вірте. І любіть. Це – найскладніше.
Світло… Воно – всередині. Й в віршах.
24.12.2018
У тебе – не дуже пухкі вуста,
І коси – не надто пишні
І я вже забув, як хапав за стан –
Назло всім твоїм колишнім…
У нас вже так рідко буває секс
Якийсь бодай – хай не грубий…
А після – я зрідка вдихаю текст
Ти – ще рідш малюєш губи…
Я чую бува: “Ой, яка товста!”
Ти плачеш посеред ночі…
Мовляв: “Я і справді – уже не та…”.
Мовчу. Тяжко глянуть в очі…
А потім ти – навпаки худа!
Як кажуть: “Кістки і шкіра!”,
“Така ще, здавалося б, молода!”,
“Ну, як так?!”, – питають щиро…
Ти злишся. А я тобі й не брешу:
Так, ти – не “модель з обложки”…
Та, можна я поруч – себе лишу?
Дозволь! Ну, хоча б на трошки!
Зігрію, як змерзнеш. Чи схолоджу –
У жАрі – як буде треба…
Чи чаю – повІдками – зсолоджу
Чи хоч – проведу… До неба…
Бо – байдуже: чи ти худа, товста!
Й хай, що б там казали люди –
Для мене – ти завжди найкраща! Та!
Яких не було. Й не буде!
Є зараз лишень! Лиш тепер і тут!
Закріпимо ж мить, кохана!
По келишку! Ось – твій любимий брют!!!
По краплі – крізь вени – в рани…
Якщо і не зцілить тебе вино,
То, хай хоча б зменшить болі!
…Вона – задивилася у вікно.
…А він – у зіниці долі.
Й нехай – все тонкіші були вуста
Й все рідшим було волосся…
Він міцно долоню її стискав…
Над прірвою, у колоссі.
01.08.2019
Таких, як ти – ніколи не було!
Так. Не було. Ніколи. І не буде.
Тим, хто не вірив в диво – тим
назло
Господь – Тебе створив. Й вселив у груди.
Мені. У мрії. В спогади. В пісні.
В розширені зіниці, в рук тремтіння,
В безсонні ночі, й вже – не сірі дні…
В чекання, у надії, у терпіння.
Ти – в рухах, в намаганнях, у словах…
І в тому, що не зважишся сказати.
У фарбах, нотах, мужності, страхах…
В падіннях, й необхідності вставати.
Таких як ти – нема. Так скаже Бог.
Таких як ти – не можна не любити.
Без сумнівів, умов, пересторог!
З сліпим бажанням вірити! І жити!!!
Ти в мареннях, у найтепліших снах…
В ранковій каві, і в вечірнім чаї,
В чиїхось ненаписаних віршах,
В забавах сонця й хмар – із водограєм…
В автівці, яку хтось – в кювет веде,
В чиємусь чергуванні – біля дому,
У потязі метро, що повз пройде,
Плюючи на чиюсь перонну втому.
Й у літаку, який завжди стоїть –
Чекаючи когось на злітній смузі.
В миттєвій вічності. Й у вічнім слові “мить”!
В байдужості. В релаксі. У напрузі.
Ти скрізь. Можливо, ти і є сам Бог.
Бо, Бог – любов! Він – у молитві, вірі!
Він як і ти – в шляху до перемог!
В стигматах, в шрамах, у загрублій шкірі…
Ти можеш все! Й у тебе – буде все!
Будь-яку скелю зможеш підкорити!…
Прошу лиш про одне Тебе: живи… Живи!..
Живи!!! Й не забувай… Любити.
03.06.2016-17.05.2020
Раніше ми писали про те, що Сергій Смальчук зібрав друзів та шанувальників на свій перший мистецький вечір від початку великої війни. Також він читав вірші у легендарному столичному кнайп-клубі «Купідон». Інтерв’ю з ведучим читайте тут.