Телеведуча каналу КИЇВ24 Ольга Нємцева: «Мій син народився у війну, але я хочу, щоб вона швидше закінчилася, щоб він не усвідомлював цих подій…»

Окупація, повітряні тривоги, ракетні атаки, нальоти дронів, втрата будинків, батьки, що воюють на фронті, проблеми здоров’я, сирітство – все це страшні реалії, які призвели до того, що величезна кількість маленьких українців сьогодні потребує невідкладної допомоги: медичної, психологічної, матеріальної, юридичної. Згідно зі статистикою, понад 2,5 млн дітей стали внутрішніми переселенцями, й приблизно така ж кількість вивезена за кордон із метою тимчасового захисту від війни.

Але, попри все, в Україні постійно народжуються малюки. Сьогодні, 20 листопада, у Всесвітній день дитини ми хочемо ще раз нагадати про те, що одне з основних завдань соціуму сьогодні – захистити наших дітей та забезпечити їм хороше майбутнє.

Маленький Авраам, син ведучої телеканалу КИЇВ24 Ольги Нємцевої, теж народився у столиці воєнного часу. Сьогодні ми говоримо з Ольгою про труднощі та радощі материнства.

У вашого синочка таке незвичайне ім’я… А як це сталось так? Авраам.

У мене чоловік – єврей, і коли я була вагітна, ми просто відкрили Google, єврейські імена хлопчиків. І в нас там були Аві, Міхаель, Дан, ну, і ще якісь там були фаворити, і нам саме сподобалось Аві, але Аві повне м’я – це Авраам. Ось так, потім так і назвали. 

Було багато страхів народжувати саме під час війни?

Та ні! Ми у родині навіть сміємося, що відкладали народження дитини, все чекали кращих часів, поки буде своє житло, закінчиться коронавірус, а потім війна – і це виявилося саме воно (усміхається). Але життя продовжується, а овуляція ж не вічна. І тому я сказала чоловіку: «Ти то можеш собі це робити безкінечно, а в мене вже спливають терміни. Тому давай». 

Ні, в принципі, ми не боялися. Єдине ж, про що я тривожуся, – я не хочу, щоб ця війна затягнулася надовго, щоб мій син потім не усвідомлював, що йде війна. Зараз же він не усвідомлює. Ось це мій єдиний страх, який у мене є щодо війни – що син потім почне усвідомлювати воєнні реалії. Ось цього я насправді не хочу.

Ви сказали, що довго не були готові до народження дитини… Чому? 

Так, чекали, поки з’явиться своє житло, якісь кращі умови, і все це так відкладалося. І, більше того, я боялася, – думала, що я якась інертна, що я лінива, що мені не вдасться, взагалі було багато страхів. Я в усіх питала, як це: бути мамою немовляти, як люди справляються… Коротше, я зрозуміла, що все треба самій спробувати, бо так оце збирати поради… Причому дуже різнилися версії, зокрема, й серед моїх телевізійників, там, де я оці бліцопитування проводила. Одна колега говорила, що немає нічого кращого в житті, ніж бавити свою дитину, а інша колега говорила, молода, їй 25 років на той момент було, і в неї був однорічний син, ведуча, вона казала: «Якби я знала, що мені доведеться проживати, то, мабуть, ні за що не зважилася б на це…» 

Ого, чого так? 

Ну, вона розповідає, що він такий енергійний, гіперактивний, у нього руки брудніші, ніж унітаз. Ну, і що? Ну, це я так уже зараз дивлюся в ретроспективі, і я не розумію: ну і що? Але мене хитало між цими всіма позиціями. Я точно знала, що я маю стати мамою, що я нею стану, але боялася я знатно. 

І всю вагітність у мене була дуже страшна екзистенційна криза. І в мене, напевно, ніколи в житті не було такої сильної депресії, як у вагітність. Дуже важкий період був для мене.  

Але коли я народила й зараз, після того настав момент істини, й усе стало на свої місця. Я зрозуміла, що немає дійсно нічого в житті кращого, ніж бавити свою дитину, і що це в принципі найкраще, що Бог нам подарував цю опцію народжувати і розмножуватися. І нехай мене пробачать чайлдфрі, що мені здається, що люди самі себе обмежують і просто собі, ну, якось обрубують опції, якими вони можуть скористатися. І я ще хочу щонайменше двох. 

А яка ви мама?

Я дуже люблю свого сина. Так, іноді я можу нервуватися, але звісно, що я ніколи не кричу на нього, звісно, що ніколи його не б’ю. Я дуже сильно його люблю! І коли я слухаю розповіді, там, тьотя каже: «Мене батьки здавали в школу-інтернат на 5 днів, а потім забирали на вихідні додому», – я не розумію: як? Тому що от, наприклад, я відвела ефір, потім їду на пари, потім приїжджаю додому… З ним не сидить няня, з ним сидить хтось із рідних: або ж тітка приїжджає, це рідна сестра моєї мами, або моя мама, або мама чоловіка, або моя сестра. І я  іноді відчуваю провину, а іноді просто складається враження, що я не бачила його пів життя. І він за цей час, за ці, там, 8 годин, він уже змінився, і в нього вже з’явилися нові навички. І мені здається, що я дуже довго його не бачила. А як вони здавали своїх дітей на 5 днів – я собі цього не уявляю. 

А от ви сказали, що мова ще про двох дітей, можливо. Це такі ілюзорні плани чи цілком конкретні? 

Ні. Для мене – дуже конкретні. Мій чоловік… ну, не такий оптимістичний, як я. У нас ідуть баталії, ми торгуємося. 

А чому? Він такий відповідальний? 

Для нього відповідальність брати важче, ніж мені. Але я дуже хочу, щоб усе в нас склалося.