Сергій Смальчук: «Я кожен ранок думаю про дві речі: про армію й про те, що треба скласти тексти в сценарій»

За кілька днів до повномасштабного вторгнення Сергій написав у соцмережах пост про те, що незабаром розпочнеться війна, а в ніч на 24 лютого 2022 року розмістив на цю тему новий вірш.

Текст вирушив шукати своїх читачів, а автор – спати, бо була 4-та година ранку.

Але заснути Сергій не встиг – пролунали перші вибухи та постріли.

Війна змінює людей настільки, що вони часом роблять те, чого самі від себе не очікували.

«Я усвідомлюю, що я не вояка», – каже Сергій Смальчук, але перше, що він зробив, – пішов записуватись до тероборони.

Сергію, де ти був, коли почалося повномасштабне вторгнення?

Вдома. Я сидів писав вірш якраз на цю тему. Ну, я ж іще з 22-го числа чекав цього, тому що після так званого визнання Путіним самопроголошених “ЛДНР” – це видавалось очевидним.

Я навіть пост написав, що «сьогодні почалась Третя світова». І саме 24-го цей ублюдок почав своє звернення, і почалось… Я дописав текст о 4:12 і опублікував його на Фейсбуці.

А можеш прочитати?

Так. (читає)

Чому не спиш, мала? Чим подумкуєш?

Що згадуєш в цю найтемнішу ніч?

Чим ти пишаєшся? За ким і чим сумуєш?

Й як вириваєш себе з кігтів-протиріч?

Де береш сили, щоб зібратись купи,

Коли душа розірвана в шмаття?

І як скидаєш з себе згадки-струпи?

Як так… Любить свободу і життя!!!

…Я теж люблю. Хоча, не факт, що вмію.

Й не факт, що зможу тебе захистити!

Та навіть – якщо попелом розвіюсь,

Пообіцяй мені: ти будеш жити!

Прошу… Це ж не мені потрібно.

Це – нашої любові літописцям

Повір, здалеку – краще видно

Нашу локацію – в центрі планети-міста.

І прагнення. І перемоги-зради,

І пошук правди – в наслідках й причинах

Але над нами – Бог лиш має владу

Люблю тебе. Все буде Україна.

…І я опублікував цю історію й пішов спати (усміхається). Бо це вже була 5-та година. Зранку вже було зрозуміло, що це прямо взагалі капець.

Ти живеш в Ірпіні, і якого числа пішов записуватися до тероборони?

Записався пізніше, але пішов із перших днів, із 24-го лютого. Та це була не тероборона, а Добровольче формування територіальної громади. Це трішки різні речі, тому що тероборона – це структура Збройних Сил, там зарплата й таке інше, а це абсолютно…

Волонтерська історія?

Воно, по ідеї, має бути так само, але так – ми от просто взяли в руки автомати й пішли.

24-го лютого ти прокинувся від пострілів?

Ні, я засинав під ці всі постріли й вибухи. А що ти зробиш? Куди бігти? Я обдзвонив там кількох сусідів ще, пам’ятаю. І ми поїхали зранку в Бучанський військкомат, а там – історія з автоматами, яких не було. А з тих, що були – користі було мало.

А можеш про це розповісти більш детально?

Десь 40 автоматів було на Ірпінь-Бучу. Привезли купу якогось б/ушного «екіпа», ми щось там понатягали на себе, ну, і все. А в результаті всі кудись роз’їхались. Якийсь чувак приніс автомат здати, каже: «Я не піду, бо в мене баба слаба». Кажу воєнкому: «Дай мені автомат!» Він каже: «Ну, а що я тобі дам… Ріжки все одно пусті». І ми вертались, там була така стратегічна точка «Жираф», це – між Бучею й Ірпенем. І от, власне, там ми зустріли кількох людей. Такий собі Вова Повстанець…  Я реально вважаю, що, якби не він – то зараз незрозуміло, що було б. Він – колишній АТОвець, депутат Бучанської ради. «Божевільний» на всю голову, в хорошому сенсі. І він, по суті, організував лінію оборони оцього «Жирафа». Сказав: «Чуваки, ви можете бігати хтозна по яких військкоматах, але треба забезпечити виконання короткострокових завдань. Треба втримати ось цю точку…»

А це – якийсь стратегічний об’єкт, так?

Ні, це міст між Бучею й Ірпенем. І там просто був ТРЦ «Жираф», який у результаті повністю знищили. І рашисти таки зайшли в Ірпінь, але іншим боком, і там бої йшли.

А що ти робив?

Оскільки зброї спершу не було, я спочатку організував у себе у дворі розлив «коктейлів Молотова». Нам мер Маркушин дав тоді десь 150 літрів бензину…

А на телеканал «Київ» ти не їздив у ці дні?

Ні. 24-25-го були обстріли, а потім підірвали міст, і все – вже не можна було виїхати.

І що ти собі казав?

Так, а все було зрозуміло: я лишаюсь. Ми наробили «коктейлів» у перші дні, хтось встиг озброїтись… Вже якісь почали люди з’являтися, я так розумію, ЗСУшники, то ми забезпечували їх їжею. Потім ще от із товаришем своїм – Серьогою Горохом, менеджером гурту «Тінь сонця», і його другом – почали, умовно кажучи, «волонтерку» пацанам таскати: одяг, їжу, рації, усе… ледь не до патронів. І от коли пацани вже були забезпечені, ми пішли підписали контракти, це – початок березня, здається, був. І нам видали зброю.

А коли ти вперше вийшов у прямий ефір після початку війни?

В ефір я повернувся вже після того, коли звільнили Ірпінь. Це, мабуть, квітень був. Тому що в Ірпені вже не було, насправді, що робити.

Ти служив в армії?

Ні.

Людина без військової підготовки, що пише вірші і, як кажуть, уміє тримати в руках лише ручку. Як ти себе усвідомлював? Чи це був такий круговорот подій, що не до роздумів і не до рефлексій?

Не можу сказати, як усвідомлював. Але я віддавав собі прекрасно звіт, що я – не вояка. Це як свого часу на Майдані 18-20-те числа 2014-го. Коли рівень адреналіну такий, що ти не думаєш у цей момент – що і як. Тобі показали, умовно кажучи, що з тим автоматом робити і як, і все. Зрозуміло, що ти нормально і стріляти прицільно не вмієш, але хоч, слава Богу, перестав боятися зброї J.

На Майдані ти був як учасник, як київська інтелігенція чи…

Ні, я був як учасник. Тобто зазвичай як було: умовно кажучи, ти вдень знімаєш репортажі, а вночі… От якщо говорити, до прикладу, про 18 лютого – до опівночі приблизно я знімав, потім відпустив оператора, приїхав мій товариш – актор Костя Попудренко, я забрав в оператора бронік, віддав йому, і ми «фігачили». От оця історія про баррикаду біля Будинку профспілок на Хрещатику, вона мільйон разів вже описана: коли не було реально вже нічого, й кидали у вогонь навіть одяг, бо треба було відгородитися якось від «Беркуту». Оце – ця ніч. Я був на цій барикаді. Це тоді, коли профспілки запалили.

Які нові звички ти набув під час війни?

Я «бухати» кинув (сміється). Це, правда, не пов’язано з війною, але давайте «підв’яжемо». І курити цигарки теж, до речі.

А як змінився твій побут під час цієї війни?

Я, як і всі, став економити світло. І тепер у мене біля ліжка стоїть блейн для піджаків, на ньому висить повністю екіпіровка: «камуфляж» літній і зимовий, термуха, бушлат, бронік, каска. Я лягаю спати зараз раніше. Раніше я міг до 4-5-ї години не спати, а зараз якось сам собою цей графік змінився на якомусь етапі, тобто я рано лягаю, мається на увазі, близько 12-ї, і встаю о 6-7-й. Сам, без будильника.

Серьож, а чи писались тоді вірші тобі у березні-квітні?

Не пишеться взагалі навіть до цього часу. Тобто з 24-го лютого по нині написано текстів десять чи навіть менше.

А чому? Емоції й почуття поставлені на паузу в тебе? Чому не пишеться?

І не пишеться, й не думається про «писання». Вірші ж пишуться не тоді, коли хочеться усміхатись – вірші пишуться під впливом якоїсь емпатії. Я не знаю, чому в мене зараз її практично немає… Я думаю, що це захисна реакція організму, психіки.

«Замри» називається. Нічого не відчуваю.

Я помітив це, коли ці мразі пішли, і ми зайшли в Бучу. І коли ти йдеш, по суті, по трупах під ногами… Дідусі й бабусі розстріляні. І ти дивишся…

Відсторонено, так?

Так. Видно, десь підсвідомо ти себе підготував до якихось таких речей. Або, до прикладу, от нашого одного пацана вбили – Серьога, позивний «СОН», теж молодий хлопець, він був у нашому штурмовому загоні «Монах». Там були хата й гараж із підвалом, де ми від обстрілів ховались. І коли почався черговий обстріл, він і ще двоє встигли забігти в підвал, а 5 людей лишилися в хаті. І снаряд прилітає прямо під підвал, розривається – і їх тупо там накрило. Причому, в цей день у нього день народження був, 21 чи 22 роки. О восьмій годині його привітали, а о дев’ятій – все.

Ти часто плачеш?

Раніше – частіше.

До війни?

Так. Зараз практично ні.

Дуже хочу потрапити на твої поетичні вечори. Зараз це можливо робити?

Так, можливо.

А чому ти цього не робиш?

Тому що немає внутрішнього відчуття, внутрішньої готовності сповідатися в черговий раз. Бо кожна така річ для мене – це реально сповідь. І зараз це абсолютно не пафосні слова. Абсолютно… Перший перформанс був із Юлею Зорій, другий – у Парижі, пам’яті Сліпака, третя була вистава з Ірою Варенич-Островською й із Віктором Вербою-Мотанкою. І минулорічна вистава – «Хронічна осінь».

Ти ходиш на сповідь до церкви?

Колись ходив. Дуже давно.

Як ти себе підіймаєш емоційно, щоб не впасти в безодню? Що ти собі кажеш, коли охоплює відчай?

…якщо ти здасися, то комусь усе-таки буде трішки боляче від того. Але таких людей стає все менше. Тому що багато з них уже загинули або померли.

Давай про кохання поговоримо. Чи є біля тебе зараз людина…

Ні.

І скільки років уже нема? Скільки років твоє серце, як кажуть, вільне?

Та, напевно, років зо два після останнього випадку (усміхається).

Взагалі про жінок можемо поговорити?

Легко. Може, хоч у цьому я щось цікаве скажу. Але це не точно.

Вона повинна готувати борщі поету чи разом римувати рими, ти – в одному стилі, вона – в іншому?

Ні, точно не рими!

А які були дівчата?

Красиві. Неймовірно красиві.

Ти ніколи не був одружений?

Ні, але хотів.Так склалися обставини.

Але цей варіант ти ще не виключаєш?

Наразі виключаю, але час покаже J

А чому? Просто є ж чоловіки, які взагалі вважають, що це не потрібно – одруження…

Я вважаю, що тут кожен для себе визначає. В кожного десь, напевно, є така штука з серії: а що на вершині піраміди, до якої ти йдеш? Але в кожного нагорі – щось своє. В когось там – кар’єра, в когось – слава, популярність, у когось іще щось. У мене завжди там була сім’я. Причому, я це чомусь усвідомив дуже рано. І, знаєш, іноді, коли ти чогось дуже сильно хочеш – ти починаєш робити якісь дурниці на шляху до досягнення цього. Можливо, це і є відповіддю на питання «чому не склалося», може, ще щось… Але так, я робив дурниці.

Які саме дурниці?

Я цього точно не скажу, але це все можна знайти в моїх «римуваннях» – десь більш відкрито, десь менш… Ну, наприклад:

…пам’ятаєш, як я тебе зустрів?

Це було у потязі. Й ти була ще зовсім чужа. Я – «мутним».

Та я був першим у тебе. А для мене це було – дивом з див.

Й мене можна любити… Так мені вперше повірилось у майбутнє.

В спільне. В те, що я – сам же – врешті, і закопав.

Так банально й дешево. Просто не зборов болю.

І щоб легше було – просто тебе «послав».

Випустивши все найгірше своє – з нутра на волю.

А потім – роками розказував, і стогнав, і на долю скаржився…

І на те, що… Ні – не забув. Просто розвчився спати.

Але ж – хлопці не плачуть. Хлопці кажуть: «Та знайди собі!» От, я й бавився.

Й не наважувався зізнатися – чому ні.

Й лиш тепер скажу. Бо є речі, які – не можна… Навіть собі пробачати.

Тобто я робив якісь там дурниці. Можливо, через те, що я дуже прив’язуюсь до людей, і мені важко їх у результаті відпускати.

Частіше ти йшов, чи від тебе йшли?

Просто я вів себе, напевно, так, що люди йшли. Якось, після одних стосунків – у мене вісім років не було стосунків узагалі. Після того знов були якісь, після – знову кілька років не було. А зарає є відчуття, що чим старшим стаєш – у тебе з’являються якісь звички, ще щось, і… Все частіше задаєшся питанням: а що ти зможеш дати іншій людині? От, країні щось іще зможу, напевно. Ну, принаймні варто постаратися.

А ти не хочеш зробити поетичні читання Смальчука? І, може, таким чином зібрати кошти на допомогу нашим військовим?

Востаннє – ми хотіли з Віктором Вербою (фронтмен гурту «MOTANKA») зробити поетично-музичні імпровізації. Ми думали про це. Але Вітя – в Луцьку зараз, у нього дитина народилася… А я кожен ранок прокидаюся й думаю про дві речі: про армію й про те, що треба якось сісти і бодай скласти тексти в сценарій.

Кого ти зараз вважаєш крутими українськими письменниками й поетами?

Багато є кльових, хороших людей…

Це взагалі коректно: питати в поета про поетів?

Та, а чому ні? Почнемо з того, що я не вважаю себе поетом. І тому я можу говорити про інших людей. Є люди, які добре пишуть, яких я із задоволенням читаю. А є люди, які не дуже добре, у моєму розумінні, пишуть, хоча вони на слуху. Але як особисто я, до прикладу, можу називати себе поетом, якщо для мене ім’я номер один в українській поезії – це Василь Симоненко. Ну, де Симоненко – і де я? Тому мені, чесно, навіть смішно, коли деякі мої знайомі говорять: «я поет» чи «я поетеса». Ну, мабуть, воно так називається, але мені це завжди віддає трохи «понтами».

Яка в тебе освіта?

Я – театральний режисер.

А як занесло в телевізійну журналістику?

Ой, це ще в 2004-му році, завдяки Оксані Соколовій. Саме вона й надихнула, і навчила більшості з того, що я наразі вмію і чим із задоволенням займаюсь.

Чим, на твій погляд, унікальний канал «Київ»?

З позиції глядача чи співробітника?

Як співробітник – чому ти тут працюєш, а чим унікальний – напевне, з позиції твоєї, Смальчука.

Чому тут працюю я – тому що я реально вважаю, що станом на сьогодні – це не ідеальна, але альтернатива тому телебаченню, яке ми в силу об’єктивних причин маємо зараз загалом. Тому що загальнонаціональний марафон – це абсолютно цензурована історія. Ми зараз не говоримо – це добре чи погано, тому що в умовах війни цензура 100 відсотків має бути, але таке є. Тут, на цьому каналі, я точно маю можливість працювати в межах реальних професійних журналістських стандартів. Маю змогу запрошувати в ефір того, кого хочу, незалежно від політичної приналежності чи чиїхось симпатій/антипатій, можу ставити гостям запитання, не узгоджуючи з кимось –  зокрема ті, які пишуть глядачі на студійні месенджери й так далі. Тобто для мене канал «Київ» – це така собі територія професійної свободи.

Скільки ти років тут працюєш?

Не так давно. У 18-му році я пішов з ICTV й після того тут трішки працював – коли на Хрещатику ще базувався канал. І десь півроку я робив там якусь програму. Потім – пішов, згодом – знову повернувся, а потім почалась повномасштабна війна – і я прийшов до керівництва і сказав: «Мушу піти, бо моє місце – там».

За цей час, який ти працюєш на каналі «Київ», які в тебе є приводи для гордості тут?

Привід для гордості – це круто виконана робота. Тому кожне якісне інтерв’ю – це привід для гордості, насправді. Або – коли вдається підняти й надати розголосу якійсь скандальній темі, в результаті чого чиновники чи політики починають «чухатися» і щось робити для покращення ситуації по тому чи іншому напрямку.. А ще дуже крута була історія, пов’язана з полоненими, коли під час ефіру з Аллою Самойленко – це мама одного з полонених, на той момент, захисників «Азовсталі» – ми обговорювали перспективи їхнього звільнення, а буквально за 5 хвилин по завершенню «включки» Алла написала, що телефонував її син і він… вже в Україні.  Я їй потім казав, що – якщо хтось колись буде знімати кіно – треба, щоб ця історія обов’язково увійшла до фільму.

Хто твої моральні авторитети зараз? Вони є?

Я б не вживав слово «авторитети». Але є люди, яких я дуже, скажімо, поважаю. Однозначно – мій друг Сергій Танчинець, лідер гурту «Без Обмежень» – дуже близький мені по духу. Нереально зберіг і людську якусь таку історію, не тільки ідеологічно він мені подобається. Римма Зюбіна – теж… Якщо говорити про поезію – однозначно Жадан. Може, це стереотипно, але він крутий. Андрюха Ярмоленко, художник. Насправді, таких людей багато! В кожній галузі… Однозначно – хлопці з «Азову». Це люди, про яких будуть писати в підручниках з історії. Є купа крутих людей, але от із серії моральних авторитетів… Це треба сісти, подумати, позгадувати… Мені просто набагато легше, коли я собі в буквах якісь речі прописую. Мені так легше структурувати думки.

Але, в той же час, ти класно ефіри ведеш! І слухаєш, і аргументуєш, і сперечаєшся, й доводиш, і видно твоє реальне ставлення.

Тому я й працюю на каналі «Київ»! (усміхається)

Яна Браницька