«На шапку»: фільм про музику, яка лікує, і людей, які тримають тил

– Соню, знімаємо про «На шапку»!
– А що мені треба робити?
– Нічого. Просто роби, що робиш…

Так, зі слів авторки проєкту «На шапку» Соні Сотник, почалася робота над стрічкою, яку зняла команда телеканалу КИЇВ24. Майже рік журналісти уважно й делікатно спостерігали, не втручаючись у процес: фіксували концерти, розмови за лаштунками, лікарняні коридори, тишу після складних операцій. Усе це згодом склалося в повноцінний документальний фільм – живий, нефальшивий, без пафосу й прикрас. У ньому люди, які ніколи не грали ролей: волонтери, лікарі, артисти, військові. Ті, хто не просто долучився до ініціативи «На шапку», а став її частиною, сформував навколо неї спільноту.

Днями фільм побачили глядачі у Києві –  під час прем’єрного показу в кінотеатрі «Жовтень». У залі були військові, медики, волонтери, постійні відвідувачі благодійних концертів, журналісти. Атмосфера була далекою від світського заходу: без червоної доріжки й гучних промов, зате з повною тишею під час найважчих сцен і довгими паузами після фінальних титрів. Це був не просто перегляд:  радше спільне проживання історії, у якій багато хто впізнавав себе, своїх друзів або тих, кому колись допомагав.

Перед початком показу до глядачів звернулася очільниця телеканалу КИЇВ24 і продюсерка фільму Наталія Лященко. Вона наголосила, що стрічка створювалась не заради ефекту чи рейтингу, а як ще один спосіб підтримати важливу справу. «Я дуже сподіваюсь, що цей фільм матиме не лише глядацький інтерес, а й перетвориться на донати й реальну допомогу фонду «Свої». Кожна гривня може врятувати чиєсь життя. Тому донатимо, тримаємо стрій, стоїмо й перемагаємо», — сказала вона.

Уже після прем’єри стало зрозуміло: фільм працює не як звіт і не як реклама проєкту, а як жива розмова про те, що відбувається з країною і з нами всередині цієї війни. Він розповідає про здатність людей не лише виживати у найтемніші часи, а й створювати – музику, допомогу, нові сенси та нові цілі.

Проєкт «На шапку» народився у 2014 році, під час Революції гідності, на подвір’ї волонтерського центру «Фролівська 911». Тоді благодійні концерти стали підтримкою для переселенців з Криму, Донеччини й Луганщини, способом зібрати кошти на найнеобхідніше і дати людям відчуття, що вони не самі. Після повномасштабного вторгнення ініціатива отримала нове життя, вже у просторі Pepper’s Club, де згодом сформувався постійний формат благодійних вечорів.

Соня Сотник у фільмі постає не просто координаторкою. Вона  двигун цього руху, людина, яка вкладає в кожен концерт не лише час, сили й професійний досвід, а й серце. Вона згадує, що все почалося з фрази Лесі Литвинової, очільниці фонду «Свої»: «Ти попала. Робиш, бо нам треба якось підтримати дітей і мам, які стоять у чергах за гуманітаркою. А якщо ще й вдасться щось зібрати – буде клас». І з того моменту «шапка» почала жити власним життям.

У фільмі чотири головних герої: двоє військових, лікар і Соня. Один з бійців отримав серйозну травму руки і зміг пройти необхідну операцію лише завдяки коштам, зібраним під час концертів. Інший переніс складну операцію на хребті після багатомісячного лікування. Лікар-травматолог Олександр Мартинчук розповідає історії, від яких стискається серце: про політравми, про боротьбу за кожну кінцівку, про моменти, коли рішення треба ухвалювати за лічені хвилини.

Це історії без прикрас і без романтизації війни. Про військового, який після поранення повз по полю, втратив свідомість і вижив дивом. Про бійця, який благав не ампутувати ногу, навіть коли шансів майже не залишалося, і лікарям вдалося її зберегти. Усі ці долі змінилися завдяки тому, що одного вечора хтось вийшов на сцену зіграти пісню, а хтось інший  поклав гроші «на шапку».

Окрема лінія фільму – жива музика. Усі виступи подані без дубляжу, з живим звуком, таким, яким він є насправді. Тут немає ідеального монтажу – зате є чесність і відчуття присутності. Так само щирими виглядають і благодійні аукціони, де лоти з’являються несподівано: домашня випічка, авторські роботи, речі з історією. Соня Сотник з усмішкою зізнається, що ніколи не знає наперед, що саме буде продавати того вечора.

Невід’ємною частиною «На шапку» залишається фонд «Свої», який системно працює з лікарнями. Щомісяця фонд оплачує до 150 операцій, а на закупівлю кісткових імплантів щотижня спрямовують до півтора мільйона гривень. Частину цих коштів вдається зібрати саме завдяки благодійним концертам. Загалом за роки існування ініціативи «На шапку» було зібрано понад 13 мільйонів гривень, і ці гроші вже перетворилися на врятовані життя.

Фільм «На шапку» – це не набір фактів і не хроніка подій. Це жива ілюстрація, як воює країна й водночас підтримує сама себе. І телеканал КИЇВ24, який з перших днів війни працює у найскладніших умовах, зафіксував цю історію саме такою – без зайвого пафосу, але з великою повагою до людей.

Фінал стрічки – не про сльози. Він про обійми. Про мовчазну підтримку і відчуття плеча поруч. І цього, здається, іноді достатньо, щоб рухатися далі.

Дивіться «Фільм про На шапку» в ефірі КИЇВ24 у новорічну ніч. І, можливо, саме з цього перегляду почнеться ваша власна історія участі. Бо інколи одна гривня, покладена «на шапку», справді може врятувати чиєсь життя.