Ілона Довгань: «Моя місія – бути провідником між людьми та фахівцями». Велика розмова про «Точки опори», психологію та роботу на КИЇВ24

У телевізійному залаштунку існує жорсткий термін – «підставка під мікрофон». Так називають журналістів, які лише механічно транслюють чужі думки, не додаючи до процесу ні власного сенсу, ні позиції. Для Ілони Довгань така роль завжди була затісною. Навіть у найскладніших прямих ефірах на КИЇВ24 вона залишається суб’єктом – живою, емпатичною та водночас неймовірно вольовою людиною, яка пропускає кожну новину крізь власні цінності.

Зустрічаючи свій особистий новий рік, Ілона остаточно стверджує статус «не-підставки». Її голос сьогодні звучить однаково впевнено і в інформаційній студії, і в розмовах із провідними експертами її власного проєкту. Вона зуміла знайти сили вийти за межі звичного амплуа, довівши: професійна гігієна та вміння чути себе серед шуму війни – це і є головна майстерність життя. Про трансформацію, «ефект самотерапії» та пошук власного коріння – у самій відвертій розмові.

 

Про ім’я та День народження: «Це день моєї ідентичності»

11 січня для мене – це не просто дата в календарі чи привід для свята. Це день, коли я заново переосмислюю свою ідентичність. Я пройшла довгий шлях до того, щоб сьогодні з упевненістю сказати: «Я це я. Я Ілона Довгань. Я  жінка, людина, громадянка України». Певний час я працювала над цим у терапії, бо статуси в житті можуть змінюватися, але твоє внутрішнє осердя має залишатися незмінним.

Моє ім’я колись здавалося людям дивним. У дитинстві, коли мама відвозила мене в село до бабусі, сусідські діти не розуміли, що це за «Ілонка». Були навіть образливі порівняння: «колонка» чи ще щось. Я тоді так хотіла бути простою «Альонкою», аби тільки не виділятися. Але моя тітка, яка давала мені неймовірну безумовну любов, завжди казала: «Ілосику, красунечка наша, розумничка». Саме ці теплі слова від близьких людей стали моїми першими точками опори.

Сьогодні я сприймаю своє ім’я як символ своєї унікальності. А День народження у 2026 році – це точка розквіту. Минулий рік став для мене переломним: я не лише продовжую свою справу на КИЇВ24, а й повноцінно реалізувалася як психологиня. Мій YouTube-проєкт «Точки опори» перетнув позначку у 35 тисяч підписників. Це мій спосіб бути корисною, моє просвітництво, від якого я кайфую.

Про красу та догляд за собою: «Краса – це дозволити собі бути живою»

Я довго вчилася приймати свою зовнішність. У дитинстві мені не казали, що я красива. Це усвідомлення прийшло через професію. Тільки коли я переїхала до Києва у 2003-му і почала проходити кастинги, я вперше почула від гримерів та операторів: «Які риси обличчя, яка фотогенічність!». Це був ефект зворотного зв’язку, який допоміг мені зрозуміти власну красу.

Зараз я ставлюся до цього набагато простіше. Я можу спокійно ходити без повного мейку, лише з гулькою на голові, підфарбувавши вії та губи. Я собі подобаюсь такою. Я перестала залежати від ваги чи ідеальної укладки. Для мене краса – це насамперед про внутрішній стан і довіру до свого тіла.

Звичайно, я відвідую косметолога, але більше люблю масажі – це такий подарунок собі, мій особистий час. Я дуже боюся уколів, у мене низький больовий поріг, тому обираю лазерні процедури або мікротоки. Це професійна гігієна, адже робота на КИЇВ24 вимагає певної телевізійної відповідальності. Але я більше не розглядаю себе в недоліках. Якось я спробувала вколоти препарат у лоб, щоб прибрати міміку, і це був жах. Моє обличчя стало застиглим, я не могла виразити емоції в інтерв’ю. Я молилася, щоб ті три місяці швидше минули. Більше я такого не роблю. Жива міміка, навіть зі зморшками – це і є справжнє життя. Мені сьогодні виповнилось 50 років, і я маю такий вигляд, як має виглядати жива людина в цьому віці.

Про кохання: «Здатність влюблятися до безумства – це мій дар»

У моєму житті завжди було багато емоцій, і я ніколи не була «холодною рибою». Я вмію влюблятися до безумства, так, що аж «дах зносить». І знаєте, раніше я цього трішки соромилася, намагалася себе приборкувати: «Ілоно, ну ти ж доросла жінка, ти ж серйозна ведуча, зберися, не позорся!». Я злилася на свою емоційність, на те, що можу так сильно і глибоко провалюватися в почуття.

Але зараз, у свій День народження, я приймаю це як величезний дар. Це і є прояв життя. Здатність так відчувати іншу людину, так захоплюватися нею – це ознака того, що моє серце живе і воно тепле. Мені важливо, щоб у стосунках була безпека, щоб я могла впустити людину у своє повітря. Я дуже вразлива в цьому, але я більше не боюсь своєї вразливості.

Для мене важливо, щоб чоловік сприймав мене будь-якою: втомленою після ефірів на КИЇВ24, розпатланою вдома, у будь-якій вазі та з будь-яким настроєм. Я ціную зрілість і здатність до діалогу. Я вже не буду мовчати й чекати, я першою скажу: «Давай проговоримо, що відбувається». Це чесність, до якої я йшла роками. І так, я досі вірю в те, що кохання – це головна точка опори.

Про психологію та «Точки опори»: «Я  медіатор між фахівцями та людьми»

Психологія прийшла в моє життя як спосіб самопорятунку. Коли я переживала професійні кризи та шокові стани, я зрозуміла: не можна опиратися лише на щось одне. Має бути багато опор. Я почала вчитися, пройшла школу Світлани Ройз, а потім здобула магістерську освіту. Хоча я не практикую як класичний психолог, я вважаю себе популяризаторкою цієї науки.

Мій проєкт «Точки опори» – це моя місія. Я відчуваю себе медіатором, провідником. У новинах на КИЇВ24 чи в розважальному жанрі – скрізь я займаюся едукацією. Це те, що тримає мене в тонусі. Коли мені пишуть у директ: «Ілоно, дякую вам, я пішла до психолога, моє життя змінилося», – це для мене найвищий сенс.

Я часто згадую одну маленьку дівчинку, яку побачила на вулиці. Вона кричала мамі про свого молодшого братика: «Можна я його покатаю? Він заслужив!». У мене все перевернулося всередині. Це ж наскільки в нас глибоко сидить оце «заслужити» любов чи радість! Моя робота в психології – допомогти людям зрозуміти, що їм не треба нічого заслуговувати, вони цінні самі по собі.

Про роботу на КИЇВ24: «Журналіст – це соціально відповідальна професія»

Для мене журналістика ніколи не була просто трансляцією фактів. Я дуже вимоглива в роботі. У нас на телебаченні є такий термін – «підставка під мікрофон». Це про людей, які просто відбувають ефір. Я так не можу. Я пропускаю кожне слово крізь себе. Якщо в тексті є фактична помилка, мене це бісить, бо я крайня ланка, я відповідаю перед глядачем своїм ім’ям.

Робота на КИЇВ24 – це постійний драйв, але водночас це велике навантаження. Я навчилася розділяти енергії. Якщо я в ролі ведучої – я віддаюся цьому процесу на сто відсотків. Але після ефіру мені потрібна нірка. Я можу цілий день не виходити з дому, пити чай, читати книжку і не відповідати на дзвінки. Це моя свобода – слухати себе і перестати бігти, намагаючись комусь щось довести.

Про особисті кордони та витривалість: «Це і є дорослішання – коли ти перестаєш бути «хорошою дівчинкою» для всіх і стаєш опорою для самої себе»

Найскладнішим уроком було навчитися виставляти кордони з близькими. Це класика: «Якби не було мам, ми б не ходили до психологів». Я вчилася казати: «Мамо, я не хочу зараз про це говорити». Спочатку я розвалювалася від почуття провини, поверталася в терапію і плакала. Але степ-бай-степ я навчилася витримувати і чужу тривогу, і свою власну невпевненість.

Це і є дорослішання – коли ти перестаєш бути «хорошою дівчинкою» для всіх і стаєш опорою для самої себе. Я навчилася витримувати моменти, коли я без роботи, коли я падаю з висоти публічності. Коли люди в магазині впізнають тебе і питають: «А чого вас ніде не видно?». Раніше це вбивало. Тепер я знаю: навіть якщо я не в кадрі прямо зараз, я все одно журналістка з 30-річним стажем. Моя ідентичність більше не залежить від того, чи ввімкнена камера.

Про місію: «Жити своє життя та допомагати людям відчути себе стійкішими»

Я отримала величезний досвід за ці роки. П’ять років у психоаналізі навчили мене не просто слухати, а чути – і себе, і гостей у студії. Тепер я чіпляюся за слова, за інтонації, я бачу людину глибше.

Сьогодні я зустрічаю свій День народження з вдячністю. Я вдячна кожному глядачу КИЇВ24 і кожному підписнику «Точок опори». Ви  моє дзеркало, в якому я бачу, що все, що я роблю – не дарма. Я більше не біжу за успішним успіхом. Я просто живу. І якщо мій досвід допоможе хоча б одній людині відчути себе стійкішою – значить, моя місія просвітництва працює.