Ілона Довгань: «Для мене дуже важливо, щоб у стосунках були повага та ексклюзивність»

Ми говоримо «Ілона Довгань», а маємо на увазі новини! Багато років одна з найкрасивіших телеведучих країни знайомить нас із новинами на різних каналах, але найзнаковішим і найближчим став для неї телеканал «Київ». У Ілони – величезний перелік професійних досягнень, об’ємна сторінка у Вікіпедії, чим рідко можуть похвалитися її колеги, кілька освіт, стажування за кордоном, інтерв’ю з відомими та впливовими особистостями.

Проте сьогодні ми не обговорювали професію та роботу. Ми говорили про те, яка вона – Ілона Довгань, що сформувало її як особистість і як професіонала, яким було її дитинство, про близьких та рідних людей, про складні моменти в житті, про перші дні війни, про стосунки, про те, чого вона чекає від кохання. Інтерв’ю вийшло відвертим, мудрим та по-справжньому зрілим.

Ілона не приховує свого віку, тим більше, що його можна знайти у Вікіпедії та на інших сайтах. Та й навіщо його приховувати жінці, яка виглядає значно молодшою за свої роки, яка успішна й активна, в якої мільйон планів на майбутнє й узагалі жодних забобонів. Інтерв’ю для журналу “Українки“.

Ілоно, тебе не скривдить, якщо я скажу, що твій публічний образ – це образ правильної дівчинки? Такої, з якої хочеться взяти приклад. Ти маєш чудовий вигляд, гарно говориш, не замішана в жодних скандалах, багато працюєш і нескінченно навчаєшся, перелік твоїх досягнень у Вікіпедії захоплює… Скажи, ти була відмінницею з дитинства?

Два рази: у третьому і п’ятому класах.

Хорошистка?

Так, звісно.

А поведінка? Напевно, тебе ставили за приклад однокласникам?

У молодшій школі – не дуже. Часто приносила додому «незадовільно» в щоденнику з поведінки. Найчастіше – через те, що розмовляла на уроках, із хлопцями ділила парту, й інколи – через геть незрозумілі історії, як на мене.

Наприклад, потурбувалася про напарника, з яким сиділа за партою: поки він писав на дошці, я записувала в зошит собі і йому, турботлива дівчина була  Це другий клас, здається, був чи перший. Думала, він мені подякує, а він нажалівся вчительці, мовляв – інший почерк у зошиті, негарно, й мені поставили двійку з поведінки, уявляєте?! За мої благі наміри?!! Ну, й мені так образливо стало. Більше я йому не допомагала. Висновок: не просять –  не допомагай.

Трошки з хлопцями сварилася, ділили парту. Але сварилась я не з усіма, був у мене хороший товариш, із яким ми певний час сиділи за однією партою, – Женя, ми з ним знаходили спільну мову. Ми й потім підтримували спілкування. Женя вже полковник, зараз – на війні.

Виходить, ти була грозою хлопчаків? Більше дружила з дівчатками?

Раніше серед друзів було більше хлопців. Коли мене привозили в село на літо до бабусі, то там одні хлопці були на нашій вулиці, я одна дівчинка. І якось із ними постійно, там, на дерево, в піжмурки, побігати. А в місті, у дворі (у батьків 14-поверховий будинок) – то, звичайно, там дітей багато: дівчата – окремо, хлопці – окремо. І з дівчатами я там дружила. Було три Ілони у дворі.

До речі, хотіла запитати, чому тебе назвали Ілоною?

Олеся Гончара оповідання «Ілонка» про угорську дівчинку мама прочитала. Взагалі, спочатку хотіли назвати мене Анею. І потім, значить, коли я подивилась святки – в мій день народження – іменини Анни. Але потім ось ця книжка – й мама мене так назвала. Що цікаво, нещодавно я познайомилася з дівчиною, яку звати Ілона, і її так само назвали з цієї причини. І Гвоздьову (хореограф, переможниця проєкту «Танці з зірками» – Ред.) – з цієї причини. Тобто я вже знаю трьох дівчат з такою ж історією походження імені.

Значить, мама дала тобі ім’я… А хто ще в дитинстві вкладав у тебе, хто був твоїми найближчими людьми?

Бабуся, тьотя й мама. Я поділюся з вами таким секретом, я зі психоаналітиком обговорювала цю тему, й вона сказала, що в мене розщеплене поняття розуміння мами: бабуся, тьотя, мама. І з кожною в мене пов’язана певна функція, певний момент. Кожна вклала щось своє. Певна лепта від кожної.

Ти якось казала, що певний час не спілкувалася з мамою. Чому?

Можливо, комусь ця історія допоможе. Були такі моменти. Це було відстоювання своїх кордонів. А спочатку – бажання проговорити те, що мені болить. І я прийшла із запитом у психологію, до психолога й до психоаналітика потім, ми вийшли на тему батьків, мами й цю тему довго розбирали. До речі, це поширена історія. Я ж потім довго займалася психологією, закінчила ще один виш за фахом «психолог». І це часта історія, коли ниточка з певних питань, проблем приводить до батьків. Зазвичай, «копати» треба там.

А що ти їй хотіла сказати? Це таємниця? Ну, хоча б натякни – в якій площині. Це якісь претензії чи встановлення кордонів…

Ну, кордони, звісно. З людьми, вихованими в ті часи, це часта історія. Тільки зараз потроху наше суспільство виходить на такі взаємини між дітьми й батьками, як за кордоном. Із повагою одне до одного, до бажань і думки дітей. На рівні «дорослий – дорослий».

Щось дуже боліло?

Хотіла сказати: «Мам, ну, так не можна було… Й ти багато речей мені прищепила, з якими мені потім доводилося довго розбиратися…». Плюс було кілька таких дуже важливих, як на мене, речей у моєму житі, які я зробила, оглядаючись на маму.

Це в особистому житті чи в чому?

У багатьох моментах. Але, слава Богу, я багато з цим працювала й тепер абсолютно інакше дивлюсь на ці речі, з іншої позиції розмовляю з батьками. Але, так. Я з цим працювала. Тому, якщо хтось думає, що нереально щось змінити в стосунках чи в своєму житті – реально, якщо ви цього хочете. Можна або змінити ситуацію, або змінити своє ставлення до того, що вас тригерить. Важливо, щоб цей запит був саме ваш, внутрішній. І це найкращі інвестиції в себе, у своє життя. Робота з психологом вимагає дисципліни, грошей, наполегливості, але це того варте. Змінюється якість вашого життя.

Скільки тобі було років, коли ти перестала робити, як мама хоче?

Ну, напевно, ближче до тридцяти. Коли я вже жила в Києві, коли вже почала потроху спілкуватися з психологами, читати якісь відповідні книги, спілкуватись тут із подругами. Я почала говорити: тут – мої кордони, а тут, будь ласка, так не роби, зі мною так не можна, а так некоректно запитувати, ще щось…  Але зараз ми намагаємось тримати комфортну дистанцію й поважати кордони одне одного. І розмовляємо, як я й хотіла, як дорослі, зрілі люди, на одному рівні. Але якщо інколи мама раптом, за звичкою, щось може сказати таке, я вже не реагую так, як колись. У мене вже інше ставлення до багатьох речей. І в спілкуванні не тільки з нею, до речі.

І все-таки ти – ідеалістка… Скажи, а стосунки з чоловіками ти теж будуєш за своїми правилами?

Не впевнена про ідеалістку. Я багато з цим працюю. Мені так раніше говорив мій психолог: що в мене ідеалістичні погляди. Але зараз – ні. Я намагаюсь дивитися на речі, як вони є. Тримати баланс, не впадати в крайнощі. Крайнощі – згубні. Намагатись зрозуміти витоки й причини. І часто реакції в людей – ситуативні. І багато що від нас не залежить. Тому треба реагувати по ситуації.

У стосунках навпаки я часто дуже «даюча», я можу туди поринати й розчинятись. Тільки, правда, якщо мені комфортно й безпечно. Я вже переосмислила багато що. Щоб не було завищених очікувань.

Завжди треба тримати баланс. Бо інакше з часом видихаєшся, й залишається образа. А має бути баланс. Крім кохання й поваги.

У тебе є уявлення про твого ідеального партнера?

Про ідеальних – це тільки в казках. Тому що, коли ми починаємо от такий ідеальний шаблон ставити, потім починаються проблеми, невиправдані очікування й розчарування. Бо люди неідеальні! І в цьому вони прекрасні. Кожен – зі своїм набором особливостей. І вже підходить тобі це чи ні.

Узагалі, для мене важлива не ідеальність, а щоб були кілька інших речей. По-перше, щоб у стосунках була ексклюзивність…

А що ти маєш на увазі під ексклюзивністю?

Ексклюзивні стосунки – це договір. Угода між людьми. Вони домовляються про ексклюзивність у стосунках: фізичну й емоційну. Тоді це дозволяє, на мою думку, відкритися, розслабитись, відчувати себе в безпеці. І думати щось на перспективу… А це й, до речі, про повагу до партнерки/партнера. Якщо людина зріла, хоче серйозних стосунків і не хоче втратити кохану/коханого, то буде виставляти, де треба, кордони й не переходити «червоні лінії». Дорожити стосунками.

Що ще важливо для тебе?

Знати, що ця людина не зробить мені боляче, що можна з нею розслабитись, не буде якоїсь жорсткості, підступів, образ. Ну, тобто, доброта щоб була. Й повага. Повага – вона ж відчувається з близькими навіть у дрібницях. І це – не тільки про ставлення до професійних чи соціальних вчинків.

І ще – що людина може підставити плече у важкий момент. Потурбується, просто від душі, за власним бажанням. І буде мене приймати різною.  Це, знаєте, як колись у дитинстві бабуся мене любила щиро, і я знала, що є в цьому житті людина, яка завжди на моїй стороні. Це дуже важливо в житті кожної людини: знати, що є хтось, хто завжди ЗА ТЕБЕ, за будь-яких обставин. Щоб було комфортно й не напряжно.

Ще дуже важливо в стосунках, щоб люди могли говорити про складні речі. На дражливі теми. Щодо яких у них різні погляди. Без загострених емоцій і агресії. Щоб уміли вести діалог і спокійно знаходити зручне обом рішення.

Мені здається, що для емоційно зрілих дорослих людей це – не проблема. Які кохають одне одного й не хочуть втратити цю людину й ці стосунки. (Або можна цього навчитись.)

Назви три досягнення у твоєму житті (чи одне), яким ти пишаєшся. Це можуть бути навіть не досягнення, а твої внутрішні зміни. За що ти сама собі можеш поаплодувати?

Я думаю, що, мабуть те, що я пішла в ту професію, якою хотіла займатися, переїхала до Києва й змогла вибудувати свої кордони. Бо батьки мене не підтримували щодо журналістики. У 15 років, коли мене мама запитувала: «ким ти хочеш бути», на мою відповідь «журналістом, ведучою», вона кривилась. Мовляв, давай щось інше вибери. Більш земне. І що приноситиме гроші.

90-ті роки, багато хто тоді так думав…

Так. І я: «Хочу бути журналістом, хочу бути ведучою!» Мама: «Простіше щось не можна придумати?»

Це дійсно достатньо сміливо для провінційної дівчинки зі звичайної сім’ї: заявити «я хочу бути ведучою…» А в тебе є якесь конкретне обличчя, завдяки якому ти от захотіла стати журналісткою?

Мені здається, немає значення, де ти народився. Інші речі впливають. Я народилась у молодому красивому сучасному місті. Багато читала, добре вчилась. У п’ятому класі вже перечитала всю батьківську бібліотеку. Писала вірші, брала участь у різних олімпіадах. Співала в хорі, а потім – в ансамблі. Рано пішла працювати на телебачення. Вступила до нашого універу Шевченка, я саме в ньому хотіла вчитися. Закінчила з двома червоними дипломами (бакалавр і магістр), їздила на стажування в Штати тощо. Бо мені це було цікаво.

Так, я – з небагатої родини, народилась не в столиці, але мені здається, інші речі впливають. Важливо, що в тебе вклали, чи були ті, хто в тебе вірив, які цілі перед собою ставиш, і важливо багато вчитись і працювати. Ще бажано, щоб усе це було тобі в задоволення.

Щодо ведучих, що вплинуло на мій вибір професії – мені подобалась оця співуча наша мова, такі оксамитові голоси в українських дикторів. Потім уже став з’являтися Лістьєв, ми його дивились, і студія «Гарт», українське ТБ почало розвиватися, змінюватися й так далі. Я не можу назвати якусь конкретну таку особу, але тоді – у 90х – якраз пішов такий поштовх у телебаченні, прорив – воно почало змінюватися з оцього заскорузлого ТБ на цікавіше. І це якось почало мене теж надихати.

Мені подобається наша професія за те, що можна допомагати людям відкривати для себе багато важливого, можна займатися просвітництвом з екранів. Впливати, допомагати формувати цінності й добиватися змін.

Чи були якісь смішні історії?

На початках – так, зараз уже спокійніше до багатьох речей ставлюсь. А раніше і тривожно, і смішно було. І багато неочікуваних моментів. Я працювала на одному з центральних каналів. У мене прайм, інтерв’ю з політичними лідерами. Напередодні виборів. Один вечір – Тимошенко, другий – Кравчук, третій  – Янукович, потім Литвин. До батьків приходять люди, дзвонять у двері… й кажуть: «Ми вчора вашу Ілону бачили по телевізору зі спікером Верховної Ради. Ось у цій теці – документи. Значить, мені неправильно порахували пенсію, віддайте Ілоні – нехай віддасть у Верховну Раду, й нехай мені все вирішать». Пішли ходуни до батьків. Місто маленьке. Мама така: «О, Боже!»

Але ж вона пишалася? Ні?

Ну, так…

А за що ще аплодуєш сама собі?

Я не знаю… Можливо, за те, що я витримала ось цей рік великої війни, принаймні перші кілька місяців, тижнів після 24 лютого, вони були дуже важкі фізично й морально. Мені було дуже страшно від невідомості й напруги емоційної! Я працювала на марафоні в Києві на нашому каналі, ми спали на каналі, їли на каналі, по кілька днів звідси не виходили. По суті, тут жили. Були родинами з дітьми й домашніми тваринами. Коти, собаки, папуги, хом’ячки. Ковдри, матраци, клітки, рюкзаки. Тут готували їжу, щось привозили волонтери.

А вдома – майже порожній будинок. Було багато таких порожніх будинків. У нас на поверсі – я й сусіди-пенсіонери 80+, які не виходять із дому. Кілька людей на під’їзд. І весь район темний. Я йшла до родичів у березні 22-го року, вони теж залишились у Києві, і я вирішила скоротити шлях через двори. Субота, день, а на вулиці нікого немає. Дитячі майданчики – порожні, двори – без машин, без людей. Вечоріє, а на весь багатоповерховий будинок горить кілька вікон. Магазини рідко де працюють. Узагалі порожнє місто! Дзвінка тиша – в мене відчуття, що я у Прип’яті. Плюс тривоги, прилітало регулярно. І тоді ми ще не були так захищені ППО. Періодично – звуки вибухів під Києвом, окупанти тримали місто майже в оточенні. І невідомість, що далі.

Мертве місто було, так?

Порожнє. І був момент, коли прилетіло поруч – на Богатирську, сусідню вулицю, і ще й колеги почали виїжджати – ті, з якими ми тут на початку – і я серйозно так захвилювалась. Дуже не хотіла виїжджати. І страшно було залишатися. Але потім заспокоїлась і вирішила, що залишаюся, хто б що не говорив.

Я вела ефіри, була в напрузі, але трималась у кадрі, а коли приїжджала додому в порожню квартиру, в порожній дім, мене накривало. І я просто вечорами плакала. Я себе відпустила, поплакала – і знову потім їхала на роботу.

Тримало оце відчуття, що ми робимо важливу роботу. Люди дивились нас, писали нам, я відчувала певну відповідальність.

Наш канал не виїжджав, ми мовили з Києва постійно, й люди писали у студійний вайбер: «Дякуємо, що ви є! Ви нас так підтримуєте! Ми вдома сидимо біля телевізора – від вас не відлипаємо». А ми в ефірі намагалися ще якось жартувати, бадьоритися, підтримувати людей, надихати, що іноді мені вже в підслушку редактори казали: «Ілоно, війна в країні! Не усміхайся» (усміхається). Такі якісь речі були. Але саме завдяки цим людям – глядачам, завдяки їхнім словам я втрималась. Я відчувала себе потрібною, розуміла, що це мій вклад у нашу стійкість, моя цеглинка в наш опір, у нашу боротьбу. Не хотілося б, щоб мої слова спотворено витлумачили, але, напевно, я маю право сьогодні сказати, що я витримала той момент, принаймні, пережила його, хоча було дуже страшно й важко. Та й зараз теж буває різне. Ми всі – в одному човні. І чекаємо на нашу Перемогу.