День української писемності та мови: ведучі каналу «КИЇВ24» написали Радіодиктант національної єдності та розповіли про свої улюблені колоритні слова

А ще у цей день ведучі Андрій Джеджула, Анастасія Красніцька, Сергій Смальчук, Олеся Кобзар, Слава Соломка, Ілона Довгань, Олеся Турчин і Тарас Кобзар розповіли нам, які цікаві українські слова вони люблять вживати, зокрема – й ті, які відкрили для себе нещодавно.

Олеся Кобзар: «У мене цікаві, соковиті й фірмові слова української мови розділені на  категорії: кумедно-пестливі, колоритні й поетичні. Залежно від настрою я можу вживати більше тих чи інших.

Кумедно-пестливі – це, найчастіше, з суфіксами -еньк -иньк: походеньки, витрибеньки, навшпиньки, теревеньки, пуцвіріньки. Є ще слово бідося, яким я резюмую якусь прикру ситуацію. Коли геть кепські справи, то бідося чорна…

Колоритні – це, наприклад, слово дефіляда, воно часто вживане на Галичині. Я привезла його з собою до Києва, й воно не виходить з ужитку вже багато років. Коли йдеться про щось заїжджене чи банальне, то маю фразу «село і терті пляцки». Хоча бувати в бабусі в селі і їсти терті пляцки я обожнюю. Колись я працювала з автомобільною темою, тому любила слова тарантас і чортопхайка, коли йшлося про старий роздовбаний транспорт. Гамселити, вхурделити, второпати, кумекати, дати драла… Та дня не вистачить, щоб усе перерахувати!..

Ну, а поетичні… це казати падолист замість листопаду. Оксамит, блакить, безмір, омана, мереживо, марево, примара, серпанок… Це, приміром, те, що спадає на думку саме в цей момент. Багато слів, усі люблю!»

Андрій Джеджула: «Серед колоритних слів, які люблю вживати: нісенітниця, на часі!»

Анастасія Красніцька: «Мої улюблені українські слова: дзуськи: лише нещодавно дізналась, що походить це слово від вигуку «Дзусь», яким раніше відганяли котів. І тільки згодом воно отримало своє  нинішнє значення «годі, зась, не вийде»;

непереливки: чітко пам’ятаю, як іще в шкільні роки вперше зустріла це слово у творах української літератури. Відтоді воно запало мені в самісіньке серце;

ослінчик: тлумачний словник каже, що це «переносна кімнатна лава для сидіння», але моя бабуся завжди так називала маленький стілець. Саме в бабусиному трактуванні це слово залишилось і в моєму лексиконі»

Сергій Смальчук: «Реально – часто почав казати вголос “трясця!”. Ну, і ще кілька лайливих висловів лунає часом в голові: “матері його ковінька!“, приміром, ще щось… Але в нас навіть лайка красива!»

Слава Соломка: «Особисто я відчував колорит української мови ще задовго до початку великої війни – з тих пір, коли працював із Ольгою Михайлівною Фреймут, яка за рівнем лінгвістичної оригінальності могла б дати фору й Фаріон, і Ніцой разом узятим. Тоді я побачив: наскільки по-справжньому колоритною та різнобарвною є наша мова. А після початку війни мій лексикон почав іще більше збагачуватися. Зараз через постійний стрес – дуже багато неадекватних людей, які роблять або несуть абсолютну бздуру. Це означає “дурню”, чи “нісенітницю”. Але от саме слово бздура найяскравіше ілюструє хід думок і дій багатьох людей зараз.»

Ілона Довгань: «Сльота, ґедзь укусив (фразеологізм), солов’їна, смаколики, малятко, дітлахи, дитинча, легінь».

Олеся Турчин: «На моєму рідному Прикарпатті «смачних» слів чимало, й багато із них, я певна, що й не знаю ще. Чому «смачних»? Бо мені українська мова «смакує». Люблю слова, вимовляючи які відчуваєш їхній смак і текстуру на язиці. З якими одразу ж бачиш колір, форму речей, їхнє призначення, походження. От кажеш «багряний» – і одразу перед очима – чарівний захід сонця, чи килим дикого винограду восени. Зґарда і черес нагадають про красиве гуцульське весілля. А яким іще словом описати оту незрозумілу осінню погоду, як не «мжичка»? (відчуваєте цю приємну вібрацію на язиці?) І в цю мжичку так добре сидіти вдома й пити чай із теплими булочками з цинамоном (так, більше люблю саме це слово, аніж «кориця»).

З деякими моїми друзями можемо навіть повправлятися, використовуючи в діалозі рідше вживані або маловідомі українські слова. В цьому – особливе естетичне та інтелектуальне задоволення. А окрема радість – мої друзі, які перейшли на спілкування українською. Коли я чую від них якісь рідковживані слова або діалектизми – це екстаз!»

Тарас Кобзар: «Я – той російськомовний із дитинства, який перейшов на українську через любов. А оскільки любов моя – з Галичини, я обожнюю вплітати в повсякденний лексикон словечка звідтам (оце, до речі, одне з них!)

Люблю вставляти з сенсом і без сенсу «той во», скаржитись, як я «сє втомив» або не вірити побрехенькам із фразою «та не сплітай!» Несподіванка чи неприємність – це завжди «а йой!»

І вважаю, що так і треба робити, бо мова – жива й цікава, і в ній мають бути і старі напівзабуті словечка, й новітній сленг.»