Два роки повномасштабної війни. Нам боляче й важко. Але ж ми вже перемогли!

Ми не знаємо, коли закінчиться ця пекельна повномасштабна війна, яку рівно два роки тому розгорнула Росія проти України. Ми втратили вже тисячі прекрасних синів своєї країни у боротьбі за незалежність і мир, цілі міста стерті з лиця землі, величезна кількість людей втратила домівки і змушена шукати прихистку по всьому світу. Ми спустошені, ми втомилися від болю втрат, ми страждаємо та любимо. Але ми вже перемогли.

Незалежно від того, коли настане мир. Ми стали дорослішими як нація, ми перебороли байдужість, ми виявили неймовірну силу опору, ми стали стресостійкими, цілеспрямованими та сильними. Ми навчилися воювати, допомагати, бути гнучкими. Ми ще більше почали пізнавати свою країну. Ми переживаємо сплеск народження нової культури. Ми відстояли мову. І так буде завжди. Тому що надто висока ціна цих перемог.

Олеся Кобзар: «Ми таким страшним болем і жертвою вишили свій складний і унікальний візерунок генетичного коду на мапі світу»

Із кожним днем і роком війни розуміння перемоги стає складнішим, болючішим, розмитішим… Але від того бажання вигнати російське зло подалі не зменшується. Дивлячись на те, якими хитрими способами наші захисники й захисниці мусять воювати з твердолобим сусідом, приходить і розуміння, що досягати такого бажаного миру і спокою на своїй землі доведеться теж нестандартно. Так, усі війни закінчуються переговорами, але це не може бути стіл із картою, на якій ворог намалює те, що йому хочеться. Такий найгірший сценарій теж, імовірно, існує. Але це не тільки НЕ Перемога – це не стане навіть завершенням війни. Бо вони продовжать те, що почали більш ніж три століття тому. Точно продовжать. Ще ненажерливіше. Банальні речі. Нічого нового.

Новим може стати тільки якісно інший світовий договір. Де головує не аморфний орган об’єднаних націй, де нема тисяч стурбованостей і глухого кута через вето терориста чи його посіпак. Отямитися має весь іще притомний світ. Тож у моєму розумінні перемога над росією – це багатокомпонентний і тривалий процес. Так, перш за все, на полі бою. Далі – на світовій арені – росія має зрештою довоюватись до повної ізоляції. І на десерт – зруйнуватися зсередини голодними бунтами. І все це точно триватиме не два-три роки. Маю сподівання, що бодай за два десятиліття гнила гадина під нашим боком сконає і розкладеться на перегній.

Проміжкові особисті перемоги не рахую, надто скромними вважаю їх на тлі воєнних і національних здобутків. Найперше пишаюся тим, що наші Збройні Сили зробили з російським флотом! Не маючи власного, ми паралізували ворожий у Чорному морі й загнали рештки глибоко у їхні доки. Так, вони мають іще багато пливучого залізяччя. Але не можуть завести його в акваторію Чорного моря.

Пишаюся волонтерами і всіма, хто почав жити потребами війська. Так, хтось виснажився, в когось закінчились гроші, але не закінчується совість. Це перемога над національною байдужістю, якою ми хворіли ще кілька років тому. Діти і старі віддають пенсію чи те, що заколядували на свята. Школярі і студенти плетуть сітки, всі, хто може, дістають із-під землі зброю, оптику, техніку, спорядження. Так, є багатомільйонні бізнеси, які лишаються осторонь чи наживаються на війні. Але ще не вечір. Інші Глиняні ще випливуть на поверхню, як самі знаєте що…

І найважче говорити про мову й культурну свідомість. Це те, що мені завжди боліло найбільше, ще задовго до війни. Бачу, як безліч людей після лютневого прозріння знову повертаються до російської, й це мене просто знекровлює. Але та революція, яка відбулася в музиці, контенті і ютуб-каналах таки говорить про квантовий стрибок національної свідомості. Най буде навіть байрактарщина чи що там іще, що не дотягує до найвищої якості тексту чи звучання, але тягнеться з усіх сил! Українською мовою. Кожна країна намагається мати свою візитівку. Сімейні цінності – Італія, Франція монополізувала право на кохання, Америка переконує, що вона – лідер світового права й демократії. Східні країни відомі єдиноборствами, філософіями і, зрештою, чаєм. Тому Україна за ці два роки зробила дуже багато, щоб світ дізнався, що складні партитури, мелодійність, співучість – це наше і про нас. Вишиванка, писанка, мотанка, прадавня традиція – це про нас. Княжа доба й писемність між неграмотного середньовіччя, борщ, врешті-решт, головно і найперше – про нас. Ми таким страшним болем і жертвою вишили свій складний і унікальний візерунок генетичного коду на мапі світу. Який не бачить уже тільки невіглас. Але потрібно ще й багато часу та сил, щоб ворог хрестик за хрестиком не розпоров те, що вишите кров’ю наших захисників і захисниць.

Анастасія Красніцька: «Адаптивність до надскладних умов та кризових ситуацій – те, що суттєво вирізняє нас із-поміж інших»

Війна зробила українців стресостійкими та гнучкими. А це – одні з найважливіших soft skills у ХХІ столітті. Стресостійкість та гнучкість входять до ТОП-10 навичок, необхідних людям у 2025 році, за версією Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Адаптивність до надскладних умов та кризових ситуацій – те, що суттєво вирізняє нас із-поміж інших. Недаремно європейці часто повторюють: їм навіть уявити складно, як жити в подібних умовах. Натомість для українців це – щоденні реалії. Сучасні геополітичні процеси вказують на те, що світ незворотньо рухається до великої війни. А ми – вже готові до будь-яких сценаріїв. Тож, коли для Заходу новина про воєнні дії стане шоком і вочевидь паралізує на певний час, ми будемо непохитними і зможемо поділитися своїм досвідом, який, без перебільшення, для решти буде безцінним. Уміння адекватно реагувати у стресових ситуаціях, швидко ухвалювати виважені рішення, бути «на плаву» й не піддаватися зайвим емоціям – те, чому навчились ми за два роки повномасштабного вторгнення. Сьогодні в 35% вакансій вітчизняні роботодавці зазначають стресостійкість як бажаний скіл майбутнього співробітника. Для порівняння: до повномасштабного вторгнення вакансій із подібною вимогою було менше – 18%. Утім, я переконана: українським компаніям варто взагалі прибрати у вимогах до потенційних кандидатів рядок «стресостійкість», адже кожен із нас уже апріорі розвинув цю навичку.

Андрій Рудий: «Ми знаємо, що таке віддавати останнє тим, хто цього найбільше потребує»

Для мене перемога – це єднання українців як нації. Зрозуміло, що насамперед потрібно вигнати ворога з нашої землі. Але ось ця єдність, яку ми вже частково здобули, здобуваємо й маємо здобути у всіх процесах – це теж вважатиметься перемогою.

Війна кожного з нас змінила. Ми почали дивитися на світ іншими очима. Ми зрозуміли, що найціннішим є життя, рідні, близькі поруч. Ми усвідомили, що потрібно проводити час із ними якомога частіше, а не на свята раз у рік. Ми одне одного почали пізнавати, говорити, прислухатись.

Ми зрозуміли, що таке допомагати, а не проходити повз, коли комусь важко. Ми знаємо, що таке віддавати останнє тим, хто цього найбільше потребує. Ми знаємо, що таке за день зібрати величезну суму грошей для наших захисників. Ми знаємо, як це, коли чат вашого ЖК перетворюється не на срачі, а на чат допомоги, коли сусіди, яких ти особливо не знаєш, готові тобі підставити плече. Я вважаю, що це ми маємо взяти з собою в майбутнє після перемоги. Щоб ми змінилися як нація. Щоб ми стали ще сильнішими, добрішими одне до одного і зберегли ось цю єдність.

А ще ми перемагаємо на культурному рівні. Ми нарешті почали відроджувати наші традиції, мову, музику. Але над цим іще потрібно буде працювати. Хочеться, щоб наша культура ідентифікувала нас як українців, як націю. Щоб це не була, скажімо, пісня просто українською мовою. А щоб вона була мелодійною, музичною, емоційною, наповненою сенсом, де кожна нота, кожне слово – в самісіньке серце. Щоб ми це робили так, як уміють тільки українці. Це теж буде нашою спільною перемогою в майбутньому. Культура, мова, традиції – це те, що ми маємо відродити і зберегти.

Тарас Кобзар: «Ми перестали терпіти популізм, брехню й казочки, навчилися відрізняти істину від ілюзій, а правду – від пропаганди»

Ми вже перемогли. Бо подорослішали. Як нація, як суспільство. Знаєте, мені до повномасштабного вторгнення здавалося, що більшості українців байдуже на те, як вони живуть, куди рухаються і хто їх очолює. Звісно, була і є якась когорта активістів, свідомих та натхненних. Але 80%, як кажуть, жили-хліб-їли-воду-пили… Зараз же навпаки, ми сформували чіткий запит: як, куди і яким методом ми хочемо рухатись. І куди не будемо йти ні за які гроші. Ми перестали терпіти популізм, брехню й казочки. Ми навчилися відрізняти істину від ілюзій, а правду – від пропаганди. Ми з вами дорослішаємо з кожним днем цієї війни, й це – незворотній процес. Тепер перед нами наступний етап – як дорослим, навчитися говорити ні, як дорослим, навчитися визнавати свої помилки. І головне, як дорослій нації – навчитися сприймати себе такими, якими ми є – багатогранними, різними, миролюбними й войовничими, працьовитими й жорстокими, дипломатичними й нахабними. Ми перемогли, бо куємо в горнилі війни кращих себе. Ми перемогли, бо в нас попереду – розвиток, нехай і через страшну трагедію. А в наших ворогів – тільки занепад.

Ілона Довгань: «Ми стали більше дізнаватися про свою країну.  Більше відкривати її»

Перемога вже – в тому, що немає російської мови в теле-, радіоефірі… є геть маленька частка, й вона вже ріже вухо. У сфері обслуговування – українська мова. Фільми, пісні – українською. Наші артисти більше не пишуть пісень російською.

Більш популярний український прапор. Тепер над кожним під’їздом висить. А колись за нього розбивали машину. А за синьо-жовту стрічку при Януковичі тітушки могли вбити. Колись на Майдані під час Революції Гідності одна жіночка зняла мою стрічку з сумки й заховала мені її в сумку якомога глибше, «бо», – каже, – «ви можете сьогодні з нею додому не доїхати».

Ми віддалилися від росії. І це – так прекрасно! У нас немає їхніх каналів, які впливають на мізки наших людей. У нас немає каналів на кшталт медведчуківських, де засмічували мізки й несли російські наративи. Є телеграм, але там – більш молода аудиторія. І з цим іще треба працювати.

До нас перестали приїжджати всі ці кіркорови, баскови, маші распутіни, які все ще не відпускали якусь частину української аудиторії. І теж тримали нас в обіймах москви.

Знімати й писати про українську історію стало модно. Розповідати про крутих українців у світі стало модно.

У нас з’явилося більше поваги й гордості за свою державу. Ми стали більше дізнаватися про свою країну.  Більше відкривати її. Мандрувати саме Україною. Я в свої короткі відпустки 22 й 23 року відкрила для себе кілька замків Львівщини, про які раніше й не чула. А тепер там побувала. Вперше відвідала Луцьк. Дуже сподобався. Показала подрузі Полтаву. В інші часи ми б, мабуть, поїхали у відпустку за кордон, як це раніше робили. А зараз є більший інтерес до свого. І бажання це популяризувати. І, відповідно, туризм внутрішній покращується.

Очистились від пушкіних, Щорса нарешті прибрали з центра Києва.

Дуже хочеться, щоб країна ставала більш демократичною. От ми вже – на шляху до членства в ЄС. Це теж хороше просування. Але треба стежити й за боротьбою з корупцією, бо нам не потрібна така сама рашка тут.

Україна – це Європа!

Слава Соломка: «Я із захватом спостерігаю за тим, як із нас, ніби гній, виходить комплекс меншовартості»

Що для мене перемога? Я не певен, що встигну відчути те, що буде реальною перемогою. Сунь Дзи писав, що «Мета війни – не перемога, а якомога довготриваліше перемир’я». Адже, будемо дорослими людьми, війна – це перманентний стан людства. Але є холодні її фази, і є гарячі. І по-справжньому великим правителем можна називати того, кому вдається якомога довше утримувати війну в холодній фазі й уникати людських жертв. Тому для мене важливо, аби мої діти й онуки потім сказали: «От те, що вони тоді колись робили – от завдяки цьому ми тепер живемо в мирі і спокої багато років». Оце для мене перемога. Але я цього не застану. А закінчення війни настане так само зненацька, як і початок. Я в цьому абсолютно переконаний – я бачив віщий сон. Але одразу неможливо буде нам сказати: перемога це чи ні. Час покаже.

Те, в чому ми вже точно перемогли – то це в тому, що суспільство подорослішало. На жаль, такою дорогою ціною. Я із захватом спостерігаю за тим, як із нас, ніби гній, виходить комплекс меншовартості. Проте досі є високим ризик відкату назад. Ті старі політичні еліти, які на початку війни, здавалося б, уже перетворилися на мумію й нагадуванням про минуле, зараз знову почали подавати голос і набирати рейтинги. А це свідчить лише про одне – багато людей досі хочуть простих відповідей на складні питання. А так не буває. Не можна думати, що вступ до Євросоюзу одразу подарує щасливе життя. Як і підписання умовних «харківських угод» не гарантує економічну потугу. Дорослішання – це розуміння, що відповідальність за твоє життя лежить винятково на тобі. І це дорослішання потроху відбувається. Як на початку війни кожен конкретний українець почав брати на себе відповідальність (у тому числі й фінансову) за конкретного воїна або конкретну бригаду чи полк. Не чекаючи на державу.

А ще за час війни ми навчилися бути більш дисциплінованими. Наприклад, комендантська година дуже дисциплінує. Зараз, ідучи на побачення, потрібно встигнути до опівночі познайомитись, повечеряти, поспілкуватися, можливо, напитися й роз’їхатись по домівках або поїхати разом до когось.  Зверніть увагу, наскільки дисциплінованими ми стали по відношенню до грошей. Кожен згадав, як це – ретельно їх рахувати. Ми навчилися цінувати своє. Виявляється, можна круто відпочити не тільки за кордоном. Залишається лише навчитися жити не тільки сьогоднішнім днем і мислити стратегічно. Але це вже – робота на перспективу.