Євгенія Золотоверха: «Я – та людина, яка частіше плаче через хороше, ніж через погане»

…На годиннику – 11:00. Місто тільки входить в активну стадію життя, а Євгенія вже відпрацювала в ранковому блоці інформаційного марафону, це означає, що підйом у неї, як завжди, був о 4:00. Попереду – підготовка до завтрашнього ефіру, але вона зовсім не виглядає стомленою, усміхається, жартує, незважаючи на те, що півгодини тому в ефірі їй довелося говорити про сумні воєнні будні.

Коли почалася війна, перед Женею ні хвилини не стояло питання: їхати в безпечне місце або залишатися в місті. Вона була з тих, хто найтривожнішими днями виходив в ефір, щоб розповісти схвильованим киянам про те, що насправді відбувається, і продовжує це робити. Ті, хто знає Женю давно, ті, хто стежить за її кар’єрою, зазначають, що вона дуже подорослішала як професіонал і людина за ці кілька місяців.

Женю, а як вважаєте ви сама, ви вже багато чого досягли? На якій стадії створення себе ви зараз?

Говорити про якісь великі досягнення рано, я ще не створила себе, я – в процесі! В мене так багато всього цікавого в житті відбувається! Радісно спостерігати, як змінився наш «Київ» за останні сім років! Я довгі роки була спортивним журналістом, але саме тут у мене з’явилася нагода спробувати себе в інших проектах. Я відчуваю, що зростаю. Мені подобається, що в нас тут є можливість себе реалізовувати.

Щодня ви говорите в ефірі про війну, напевно, пропускаєте крізь себе ці новини. Як ви себе підтримуєте? Що вам дає ресурс, сили не опускати руки?

Робота – 100%! Це дуже важливо: розуміти, що ти робиш щось корисне та потрібне. А після роботи й у вихідні – це прогулянки Києвом.

А якщо ви відчуваєте емоційне вигоряння, зриви? Ви ж не «залізна» леді?

Ні, звичайно. Але я впевнена, що краще іноді впасти, щоб піднятися, ніж борсатися на поверхні. Якщо я відчуваю, що вже падаю, то можу прямо сказати: «я падаю, мені погано». Сісти, проплакатись. Бо, як і всім українцям, мені важко осягнути, що зараз відбувається. Ці всі жертви, руйнування, зруйновані долі через те, що сусідня країна не хоче робити кращим рівень життя, а воліє тільки руйнувати…

Часто плачете?

Не дуже. Коли тільки почалася війна – тоді так, а зараз… Узагалі я – та людина, яка частіше плаче через хороше, ніж через погане. Через прояви доброти, героїзму, підтримки. Розуміння, яка ми сильна нація.

Тоді давайте про хороше. А яке перше місто, куди б ви хотіли поїхати після війни?

Насамперед я дуже хочу, щоб приїжджали до нас, у Київ. А сама обов’язково поїду до Маріуполя, до Чернігова. Не за кордон, а Україною. Я сподіваюся побачити, як люди повертаються до Луганська, Донецька, у свої будинки. Цього літа я якраз планувала поїхати до Маріуполя, просто подивитись, бо багато чула про те, яким він став останніми роками, але ніколи там не була.

Ви сказали, що прогулянки Києвом дають вам силу, знімають втому та стрес. А де саме ви любите гуляти? Які вони – ваші зустрічі з Києвом?

Я люблю гуляти з собакою поруч зі своїм будинком. Особливо, як людина, яка працює у ранкових ефірах, люблю, коли в мене є можливість погуляти пізно ввечері. Це говорить про те, що мені не треба рано вставати завтра (сміється). Люблю Хрещатик, Труханів, Оболонь. Та взагалі я дуже люблю Київ.

Але ж народилися ви не в Києві… Звідки ви родом?

Я народилася в місті Рівне 31 жовтня 1985 року, на Хеловін. Причому, я єдина в моїй родині, хто народився у Рівному, бо тато – з Черкащини, мама – з Києва, брат теж народився в Києві. Батьки навчалися у «політеху», тата розподілили – й мама поїхала за ним. Рівне, звичайно, гарне місто, але десь років із трьох я була впевнена, що житиму в Києві, і в нас це ніколи не обговорювалося. Майбутнє – це вступати лише до Києва. Я дуже довго була впевнена, що буду акторкою: мріяла, займалася у театр-студії в Рівному. Але так вийшло, що не вступила.

І тоді вирішили вступати на ведучу?

Тоді зі мною на іспити до Києва їздив мій старший брат, він подивився на моє зарюмсане обличчя і сказав: «А давай поїдемо до бабусі з дідусем на Черкащину на пару днів». Ми поїхали, було Івана Купала, ми гуляли, дивилися на зорі, і він каже: «Мала, я розумію, що ми будемо повертатися до Рівного, ти будеш вступати туди. Але я знаю, що ти так любиш Київ! Можемо заїхати на пару днів просто погуляти містом». Ми приїхали, і я випадково зустріла дівчинку, яка зі мною не вступила до Карпенка-Карого. І так вийшло, що вона вступала за кілька днів до університету Поплавського на факультет дикторів, телеведучих. Я говорю: «Я піду з тобою». Чесно кажучи, це доля звела, бо я ніколи не думала й не вірила, що це можливо. Як би, де я – і де телебачення й усі ці красиві люди?! Але я вступила і все ще думала, що перейду на акторське, але не сталося. А на четвертому курсі я почала шукати роботу. Пішла на один із телеканалів, де працював улюблений татів телеведучий Денис Зерченко. Я попросилася туди на практику, прийшла, взагалі не розуміючи, що таке телебачення: адже я нічого не вміла, але дуже сильно хотіла й дуже старалася. Тому мене і взяли на роботу. Це був телеканал «Ера», 2006 рік. Я стала спортивним журналістом. Мені весь час здавалося: зараз усі дізнаються, що я нічого не вмію, і виженуть мене з професії. І от отак я з 2006 року все думаю, що, може, виженуть. Але 7 років тому я прийшла на телеканал «Київ», де вже стала і ведучою, і спортивним журналістом.

Можна собі уявити тільки, як раділа ваша мама…

На жаль, моя мама померла, коли мені було 16. Тож, коли я проходила весь цей шлях, її вже не було. А нещодавно помер батько – і це дуже велика, непоправна втрата для мене.

Ось чому вас у юності так підтримував брат… А хто зараз входить  у коло ваших близьких людей?

Собака (усміхається). І брат. Насправді я – дуже щаслива людина, мені щастить на людей. У мене прекрасні друзі, чудовий колектив. Співведучий Ігор Сємьоніч, який став справжнім другом.

До речі, ось ви стали спортивним журналістом. А спорт раніше був у вашому житті? У дитинстві, школі?

Ой, я всім, чим завгодно займалася: плавання, танці, карате. У футбол грала на подвір’ї. Пам’ятаю, як мені одного разу ногу зламали, але тоді ми виграли з рахунком 2:0. Я завжди цікавилася спортом.

Що для вас канал «Київ»?

Це місце, де я виросла. Так сталося, що я приходила на канал двічі. Першого разу пропрацювала тут 2 місяці, це було у 2012 році, й потім 7 років тому повернулася, мене покликали на спорт. А потім нове керівництво побачило в мені якийсь вогник, і мені запропонували піти на програму «Панорама», ми її вели зі Славою Соломкою, потім був проєкт «Карантин», а згодом ми в парі зі Славою вели «Ранок».

Ви працюєте на телеканалі «Київ», тому що…

…я це люблю. Телеканал «Київ» – це, насамперед, колектив. Звичайно, все змінюється, але тут є люди, які працюють фактично від створення телеканалу. Ми дуже сильно спрогресували за останні пару років: ми переїхали, змінилося мовлення, змінилася картинка, у нас нова студія. І ось у всьому цьому почалася війна. Ми –  столичний канал, і ми вели свій марафон від початку війни. Чому ми змогли це робити? Бо, в принципі, на ось такий формат марафону ми перейшли ще раніше, ми вже вміли це робити. Інший момент – у нас не диктори – у нас ведучі. Ти повинен мати свою думку, розуміти, що відбувається. А чи це не виклики, чи це не цікаво? Я справді дуже люблю це місце.

У вас робота 24/7?

Ні. Я вважаю, що не можна їсти увесь час тільки одне – тоді воно «притирається». Щоб відчувати в чомусь смак, потрібно весь час міксувати. От я, наприклад, дуже люблю червоний борщ, але іноді їм зелений (сміється). Треба не забувати про себе, зустрічатися з друзями, банально – ходити. Бо я люблю телеканал «Київ», але також я люблю Київ, я мріяла тут жити. І потрібно не забувати ходити на побачення з Києвом і просто радіти від того, яке в нас гарне місто. Для того, щоб віддаватись у кадрі, тобі треба чимось наповнюватись.

І що вас наповнює? Який вигляд має ваш звичайний день?

От, учорашній день, мені здається, дуже показовий у цьому плані. Вранці я прийшла на роботу, після роботи побігла на тренування. Я ходжу на кросфіт три рази на тиждень, це заняття на все тіло. Після цього я прийшла додому, поспала півтори години, прокинулася, пішла погуляла з собакою, посиділа підготувалася на сьогодні, це була вже 7-8 вечора, погортала Фейсбук, почитала книгу. Я зараз Аспріна перечитую, «Удача чи міф», фентезі. Причому це книга, яку я добре знаю, тому мені не треба на ній фокусуватися. Потім зателефонував водій, повідомив, о котрій він мене завтра забирає. Зідзвонилася з подружкою, поговорила з нею й лягла спати.

 А як надихаєтеся? Куди ходите, чим займаєтесь у вільний від роботи час?

Графік, який є наразі, – це, звісно, ​​важко. Але намагаюся тримати баланс. Я ходжу на кросфіт. Добре, що в мене є співведучий, який підвозить після роботи, бо інакше могла б завернути кудись в інше місце. Також люблю театр. З останнього – ходила на геніальну «Безталанну» до театру Франка.

А де ви себе бачите через рік?

На телеканалі «Київ».

Якою?

Гарною та щасливою, яка розповідає про перемогу. Те, в чому я достеменно переконалася – дуже дякую за це телеканалу «Київ» і людям, які мене тут оточують – що ти точно можеш бути будь-яких форм і станів, головне – щоб у тобі всередині щось було.

Плачете ви нечасто, а смієтеся? Що вас найбільше нещодавно розсмішило? Від чого ви востаннє сміялися до сліз?

Якось я дуже запізнювалася на тренування. А мій співведучий Ігор Сємьоніч їхав тоді в інший бік. Я підбігаю й говорю: «Сємьоніч, дуже тебе прошу, підвези на тренування». Він погодився. І ми виходимо. А Ігор зазвичай стоїть на стоянці, гріє машину, й поки він її гріє – я стою біля воріт. Потім він виїжджає, я закриваю ворота за ним і сідаю до машини. І от я стою, після ефіру, поспішаю. Виїжджає машина, я закриваю ворота, сідаю в цю машину, починаю щось у сумці шукати. І раптом чую позаду: «секундочку». Повертаю голову – а там не Сємьоніч, а один із наших операторів (сміється). Він такими здивованими очима на мене дивився! А мене вистачило тільки на «вибач», я почала істерично сміятися. Я виходжу – і якраз під’їжджає Сємьоніч. Він навіть устиг подумати, що я на щось образилася, бо йому навіть на думку не спало, що я переплутала машини. Щоб ви розуміли, у нього – високий сірий Nissan, а тут був низький зелений «Шевроле».

Ми розмовляємо напередодні вашого дня народження, а як ви взагалі ставитеся до нього?

Я дуже люблю, коли мене вітають, дуже люблю подарунки, але я не люблю чекати чогось особливого – воно саме приходить.

Як проведете свій день народження? Вже є план-сценарій?

Ніякого. Бути в ефірі, працювати. На початку року мріяла про пишне святкування, але, зрештою, те все – вже після нашої перемоги.

А подарунки вже замовили друзям? Говорили, що хотіли б отримати?

Коли я чогось хочу, то говорю про це не на день народження, а просто так. Я пам’ятаю, як ми в універі зустрічалися з друзями, і в мене був поганий настрій. Я телефоную своєму другові й говорю: «Слухай, принеси мені квіти». Він: «Навіщо?» «Такий настрій, – кажу, – принеси».

А чого на цей день народження хочеться?

Перемоги (усміхається).

А з яким настроєм та побажаннями собі взагалі входите у свій особистий новий рік?

Наразі в нас усіх обмежені моральні ресурси. І тому зараз, не дивлячись на всі ці депресивні/не депресивні настрої, стани, не дивлячись на те, що почалася повномасштабна війна, помер батько, ще купа питань, я хочу залишатися собою і тримати себе в тонусі, мати бажання жити. Я не хочу вигоряти. З початком війни у ​​дуже багатьох людей почалася додаткова депресія саме через те, що ти нічого не можеш планувати, тому що ти ні на що не впливаєш. І от у цьому всьому я можу хоча б впливати на свій моральний стан і передавати якусь дещицю своєї енергії й того, що в мене є, через екран. Нам часто пишуть, обурюються, що ми дуже позитивні, але я знаю, що також дуже багато людей дякують за те, що ми позитивні. Я вибираю бути підтримкою. Я зараз перебуваю в стані тиші, покори, задоволення від того, що в мене є, радості і надії вижити в цій «смертній любові». Тому тримаємо наш інформаційний фронт, донатимо на перемогу й віримо у ЗСУ!

Від редакції! Команда телеканалу «Київ» вітає Євгенію та зичить усіляких гараздів. І звісно, у новому році життя найскорішої. Перемоги України!

Яна Браницька

Фото: Євген Воронцов, Сергій Рістенко, з особистого архіву