Як жити, а не виживати під час війни? Поради з власного досвіду від ведучих телеканалу «КИЇВ24»

Так, нам і досі страшно. Але за ці майже два роки ми вже навчилися дбати про себе й тих, хто поруч, в особливо складні моменти. Опановувати себе під час тривог. І хором співати «Ой, у лузі…» в метро під час масованих обстрілів, міцно притискаючи до себе переляканих домашніх улюбленців. Ми вигадали нове зізнання в любові: «як ти?» Стали розрізняти звуки ракет, шахедів і роботу ППО. Маємо запаси продуктів, свічок і ліхтариків на випадок блекаутів. І вміємо тепер за дві години переробити всі хатні справи і ще й встигнути попрацювати – доки знову не вимкнули світло. Безперервно донатимо й підтримуємо наших Воїнів. І за будь-якої нагоди загадуємо одне на всіх бажання – про Перемогу…

Війна назавжди змінила життя кожного з нас. Але, попри все, воно триває. І війна триває… І скільки ще – невідомо. Які правила обрали для себе ведучі телеканалу «КИЇВ24»? Що радять іншим? Як жити, а не виживати, якщо війна буде довгою?

Олеся Кобзар: «Робіть те, що любите, й робіть це в хардкорному режимі. Зноситися краще, ніж заіржавіти»

Із мене не найкращий порадник у питанні, як продовжувати своє єдине й неповторне життя, коли твою країну шматує війна. Бо всю мене в нове русло спрямувала поява дитини. А це, погодьтесь, зовсім не універсальний спосіб зарадити біді, відчаю, а в когось – і зруйнованій долі. Ну, от як я скажу, наприклад, жінці, в якої, можливо, вже немає дому чи загинув на війні чоловік, «народи дитину – й сили жити знайдуться так чи інакше»?! Це дуже інтимно та індивідуально. Це не може бути порадою! Але в моєму випадку це виявилось найкращим рецептом: як жити, а не існувати нині в Україні.

Маю зізнатися, що тривожність, розлади сну й ознаки неврозу я відчувала якраз перед початком війни. Я навіть боролася з депресивним епізодом (так мій тодішній стан можна назвати медичною мовою). І на мені шок від війни і двох смужок спрацював як радикальний скальпель, який відрізав усе зайве. Всі попередні проблеми розчинилися перед новим завданням – вижити, виносити, народити й виховати здорову і щасливу дитину, незважаючи ні на що.

Багатьох нині мучить невизначеність майбутнього, й людям складно від того, що можеш планувати не більше, ніж завтрашній день. А мій ритм життя зараз саме такий, він якраз є мистецтвом щоденних маленьких кроків. У мене з’явилися чіткі завдання на кожен день. Режим, який тримає в тонусі 24/7. Бажана дитина й робота, яку любиш, лишають дуже мало часу на відчай чи моральну втому. Так, я іноді дуже втомлена фізично й напівсплячою вночі готуюсь до ранкових ефірів, але я люблю все, на що йдуть мій час і зусилля. А це і є життя, кращого наразі не уявляю.

Якщо мій рецепт адаптувати на широкий загал, то він дуже простий – робіть те, що любите, й робіть це в хардкорному режимі. Заваліть себе завданнями з ранку до вечора. Якщо втомились, дайте собі кілька днів перепочинку й знову повертайтеся до того, що любите. Це мій рецепт. Він дуже неприкладний для тих, хто втратив те, над чим працював і що любив… Він не підходить тим, хто не може знайти те, що любить по-справжньому. Якщо є хоч крихта сил – шукайте. І занурюйтеся з головою. Зноситися краще, ніж заіржавіти. Якщо в мене з’явиться вільний від роботи й материнства час, то я піду працювати ще барменом чи баристою, бо мені завжди здавалося, що це якась особлива активна медитація. Словом, усі щілини часу наповнюйте якоюсь роботою. І донатьте! Якщо виживемо, то війна не зіпсує ваше єдине й неповторне життя.

 

Слава Соломка: «Я зрозумів, що жити, а не виживати ти зможеш лише там, де тобі ніхто ніколи не зможе крикнути у спину, що ти тут чужий!»

Поняття «синдром відкладеного життя» я вперше почув відносно нещодавно. Саме під час війни. І багато разів чув від людей про те, що життя стоїть на паузі. Що ми ніби виживаємо, а не живемо. І перед тим, як відповісти, а як же жити, а не виживати, спершу потрібно дати відповідь на питання: «де жити?» і «як жити?».

Найчастіше голосіння про те, що наше життя ніби на паузі я чую від тих людей, які поїхали за кордон. «А чого вам голосити?»,  – запитую я. – «Ви хіба живете в умовах війни?». Пише моя знайома: «Я сиджу у Відні й кожен день плачу». «А чого ж ти плачеш?» – дивуюсь я. – «Кава не смачна, чи що?».

Побувавши за весь час війни один раз за кордоном нещодавно, я поспілкувався з українцями, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення. Хтось знайшов роботу, хтось і дітей прилаштував у школи. Але в усіх тих, із ким я спілкувався, очі не горіли. В них життя – на паузі. Вони там, ніби на валізах. І справа не втому, що вони чекають перемогу, ні. Вони змирились, що цей дощ надовго.  Насправді причина проста – вони там нікому не потрібні, вони там чужі, тому й реалізуватися не можуть. І жити, а не виживати можна тільки там, де ти потрібен, де ти затребуваний.

А в Україні зараз затребувані всі. Кожен по-своєму. Хтось активно працює на різних посадах, бо велика кількість компетентних людей виїхала, і з’явилося величезне вікно можливостей для талановитих і працьовитих. Хтось воює, хтось волонтерить і так далі. Робота є для всіх. І таким воно є життя. Непросте, на витривалість. Війна – це не відпочинок, це тяжка робота. Але це і є наше життя, а не виживання. Не треба плутати. «Тож повертайтесь», – казав я їм. Але ніт.

Кожен по-різному виправдовує себе. Хтось боїться, що в армію загребуть, хтось каже, що за дітей боїться (хоча скільки людей із маленькими дітьми тут і нічого не бояться), хтось каже, що зараз немає в Україні тих радощів, до яких вони звикли. Мовляв, життя «на повну» зараз там не на часі. Хоча все на часі. Нещодавно я виставив у соцмережі фото з басейну, а знайома «патріотка», яка втекла у Францію, пише: «А тобі не соромно виставляти такі фото?» Я просто відповів: «Іди на*уй» і заблокував. Із Франції повчає, як жити. І паралельно до того розповідала, як вона тужить, і що там живе в режимі очікування. Інший мій товариш у Польщі розповів, що життя нормального нема, друзів там немає, зарплата маленька, поляків ми задовбали. А чого не повертається? Бо боїться, що в армію загребуть.

Тому поспілкувавшись і подивившись на наших людей за кордоном я зрозумів, що жити, а не виживати ти зможеш лише там, де тобі ніхто ніколи не зможе крикнути у спину, що ти тут чужий!

 

Євгенія Золотоверха: «Зараз більше намагаюсь бути «в моменті» й робити щось для себе»

Мені особисто допомагає — щось робити для себе. Інколи примусити себе не читати новинні стрічки, не сидіти в телеграм-каналах. Хоч це й дуже важко, але треба. Робити такий обов’язковий інформаційний детокс хоч на кілька годин, він дуже дієвий. У цей час також добре чимось зайняти руки, щось створювати, наприклад, малювати картини за номерами, робити повільно, але для себе, ремонт – це допомагає мені розвантажити мозок і згадати, що є життя.

Не відкладати на потім те, що хотілося б зробити зараз, теж додає енергії. От гайнула в голові думка, що було б добре подивитись фільм – обираю вільний час, купую квиток, і день пройшов не даремно. Сходити в кінотеатр, розслабитись – це щось дуже тісно пов’язане з мирним життям.

Зараз більше намагаюсь бути, як кажуть, «у моменті». Якось у свій вихідний, коли нарешті можна виспатись, якогось дідька прокинулась о п’ятій ранку, відчула, що сну немає. Тому просто взяла свою собаку й поїхала дивитись, як прокидається столиця. На заїзді на Труханів острів зазвичай багато рибалок, тож і я сіла собі на пісочок тихенько, пила каву, дивилась на схід сонця і насолоджувалась моментом.

 

Тарас Кобзар: «Мені вдалося свій страх перетворити на турботу, опіку, захист»

Жити, а не виживати! Найстрашніше – те, що війна – це не мить і не епізод, це психологічний стан, і побороти його дуже важко. Особливо тим, хто поранений війною – бійцям, матерям, батькам, українцям, які втратили рідних, дітей, дружин, дім, Батьківщину. Але, разом із тим, мені здається, цей стан можна трансформувати в турботу й потурбуватися про найближчих, тих, хто поруч, навіть якщо вони вам не рідні.

Мені вдалося свій страх перетворити на турботу, опіку, захист – дружини, коли була вагітна дев’ять місяців 22-го року, й дитини, яка тепер уже з нами десять місяців 2023-го року. Ця турбота володіє моєю душею, серцем і головою 24/7 і тому дозволяє мені відволікатися від війни.

Можливо, дієвою буде порада: знайти собі заняття на цій війні. Таке, яке могло б зайняти вас і допомагало б нашим воїнам. Волонтерство, виробництво, громадські організації, донати – все, що може наблизити перемогу. От, наприклад, мій друг у Харкові, окрім віддаленої проєктної роботи, став інженером із виготовлення «скидів» та протимінних засобів для ЗСУ. А його дружина волонтерить із першого дня вторгнення. І таких історій тисячі! Спрямуйте себе на перемогу – свою тривожність і лють, розпач і надію в якусь справу. Навіть допомога літнім сусідам по під’їзду вже може бути вкладом у нашу спільну перемогу.

На жаль, біль війни не заглушити пігулками чи психологічними прийомами. Війну треба переЖИТИ!

 

Анастасія Красніцька: «Жити життя під час повномасштабної війни мені допомагає планування»

Жити життя під час повномасштабної війни мені допомагає планування. Щонеділі ввечері я розписую свій to do list на наступний тиждень. Занотувавши задачу в щоденник – уже не можу не виконати її, списавши свою непродуктивність на емоційний стан. Адже записана задача – це насамперед зобов’язання, взяті перед самою собою, порушувати які тотожно порушенню обіцянки.

У мене є три щоденники. У перший я записую поточні справи, розпорядок дня, список покупок і т. п. Такий веду вже близько 15 років. Він допомагає чітко вибудувати графік, у якому, окрім ефірів та підготовки до них, також є викладання в університеті, спорт, заняття з англійської, сила-силенна особистих та побутових задач.

Другий щоденник з’явився вже під час воєнного стану, він допомагає мені з рефлексією, яка є неодмінним атрибутом емоційного зростання. Записник має назву «6 хвилин» і побудований таким чином: щоранку та щовечора потрібно відповідати на три запитання. Вранці прописати речі-події у житті, за які вдячна, поміркувати «Як зробити цей день чудовим?» та прописати кілька речень у пункті «Самоналаштування на позитив». Увечері ж пригадати, що гарного сталось протягом дня, що хорошого зробила для ближніх та подумати, завдяки чому день, що минув, міг стати ще кращим. На заповнення цього щоденника дійсно вистачає три хвилини вранці та три хвилини перед сном. Здавалось би, мінімальна витрата часу, але ефект – колосальний.

І третій щоденник – про мрії, цілі та бажання. Свого часу я виконувала відому вправу для коучингу, в межах якої потрібно було прописати сто своїх бажань. Направду, це було непросто, зайняло в мене близько двох годин, але заразом виявилось цікаво та корисно. Цей список я регулярно проглядаю, розписую ті чи інші кроки, які потрібно зробити, аби бажання реалізувати. І це навіть у найскладніші часи допомагає не забувати про свої мрії та не збитись із курсу, що веде до їхнього втілення.