Ведучий телеканалу КИЇВ24 Сергій Одаренко: «Я живу, як очерет чи бамбук – вітер дме, а він стоїть…»

Сьогодні в інтерв’ю телеведучий розповідає про те, як сумує за сім’єю, яка зараз за кордоном, чесно говорить про труднощі стосунків на відстані та про те, як будує свій побут без дружини.

Шість років тому Сергій Одаренко приїхав до Києва з Полтави, влаштувався телеведучим на канал «Київ» і вважає, що його професійна мрія справдилась. Він вірить у силу гумору в ефірі навіть у найскладніші часи. А ще він вірить у відродження України після війни, в те, що більшість українців повернеться до своєї країни, щоб зробити її ще кращою, спираючись на свій новий західний досвід.

24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Сергій працював у прямому ефірі.

Сергію, ти пам’ятаєш перший день війни?

Так. 24-го ми проводили ефір із Мариною Задерко, коли це все почалося. Вночі ми були в метро, потім круто бахнуло, впав, мабуть, літак. І надвечір цього ж дня подзвонив мій друг із Полтавської області, в якого тут, у Києві, сестра. Він каже: я буду її забирати, вона на електричці буде їхати до… я вже не пригадую, це відома велика станція в Полтавській області. І я, каже, буду туди їхати з Шишак, а це кілометрів 80, забирати її на машині. І ви збирайтеся, я вас теж відвезу. Ми зібрали валізи й поїхали туди ж, на цю станцію. Їхали з Дарниці, навколо бахкало все.

Приїхали туди, він нас забрав, відвіз до своєї бабусі в Шишаках, там була і його вагітна дружина. Від Шишак недалеко – чути Миргород, як бахкає… І ми вирішили, що  поїдемо в Полтаву, й уже втрьох: я, моя дружина Еля й донька Емі поїхали до моїх батьків. А потім я сказав, що повертаюся на роботу. Були сльози, істерики, але я вирішив: ні, я їду працювати.

І  ви з ними розлучилися?

Так, вони залишились у батьків, а я поїхав. Я ледве виїхав, це все було достатньо важко, потяги не брали чоловіків, вони всі були забиті, вони ж із Харкова через Полтаву на Київ їхали, з Харкова виїжджало дуже багато людей. Але я таки втиснувся, й виявилося, що ще й провідниця –  сусідка з батьківської вулиці, то ми ще й із нею розбалакались. І я вийшов у Києві, досидів кілька годин на вокзалі, в мене ще була сумка з гуманітаркою, передавали сюди в госпіталь і їжу, і все, що хочеш, передавали, і гроші. Потім я приїхав уже на канал, і тут я жив, не знаю, скільки тижнів, тому що безвилазно все це було. А потім я ще дізнався, що забув ключі від своєї квартири в Полтаві, потім мені їх передав знайомий. 

А сім’я твоя й зараз у Полтаві?

Ні, вони залишались у Полтаві десь тиждень, а потім Еля вирішила, що буде виїжджати з донькою. Ми узгодили це важливе й важке питання і прийняли рішення. Вони поїхали до Польщі, побули там трішечки. А потім поїхали в Німеччину й там залишились. 

За скільки років до війни ви з Елею одружилися?

Наші стосунки почалися в 2015 році, хоч ми познайомились раніше. Ми вважаємо, що познайомилися до того, як Крим був анексований, він відіграє важливу роль у наших відносинах. 

А де Еля зараз, у якій країні?

У Німеччині.

А скільки років вашій дитині?

Ось буде вісім.

І які вони – стосунки на відстані?

Хренові (сміється). Я знаю багатьох людей, які втратили сім’ю через відстань, і це стосується і військових, і цивільних. У нас не так, ми тримаємося і спілкуємося. Я, по-можливості, намагаюся долучатись до навчання дитини, бо вона вчить і українську, й німецьку, й у школу там ходить виключно в німецьку, а по суботах – ще й в українську.

Як це вибудовується, маю на увазі, твоє втручання в процес освіти?

Ми сідаємо з малою й по відео в телеграмі говоримо довго, намагаємося читати й писати разом. 

Кожного дня чи ні?

Ні, не виходить у мене кожного дня, – раз або двічі на тиждень. Десь по 45 хвилин виходить. Ну, не в тому віці дитина, щоб довго сприймати. І плюс її мама тероризує (сміється), і ще є онлайн викладачі й української, й німецької. 

А що ти востаннє читав Емі? 

Казки, все ще казки. Німецькою я не читаю, я володію німецькою більш-менш, колись, звичайно, краще знав, але практики мало. Ну, читати я можу й на слух сприймаю. То ми, буває, з нею по-німецьки говоримо, й достатньо довго, там, речень п’ятнадцять – такі діалоги. 

А вживу ти коли востаннє бачив дружину та дочку?

Вони приїжджали минулої весни. І на цей рік чекав, але в Елі був перелом ноги, через це не приїхали, може, взимку на канікулах вийде. 

Ти сказав, що твоя дружина – з Криму…

Так.

Ви бачилися з нею, я правильно зрозуміла, два рази за цей час? 

За ці три роки повномасштабного вторгнення – так. 

Два рази – це дуже мало…  Взагалі, як виживає кохання під час війни в людей, якщо вони живуть у різних країнах і не можуть побачитися фізично?

Треба, щоб був якийсь особистісний зв’язок. У нас він є. В будь-якому разі це спілкування, це долучення до вирішення певних питань і проблем по-можливості. І це допомагає. Ну, оця загальна інтеграція життя, типу нічого й не сталося. Оце якось так.

Зараз такі можливості для комунікації, що це полегшує життя. Відео, месенджери й тому подібне… Але все одно це важко. Вони не планують повертатися?

Еля не планує там лишатися. Ми декілька разів уже збиралися з’їжджатися, але в нас починалося таке, як оце з Охматдитом. «На весну приїжджаємо» – а в нас Київ просто зносять. І так – постійно. На ту зиму ми думали з’їжджатися, а все це закінчилося блекаутами, й це було неможливо. Думали на весну – почалися ті обстріли, потім ця зима вже прийшла – і знову ти думаєш, як вони тут будуть жити. Хоча ось у мене знайомі понароджували, й вони живуть. І тут колеги, дівчата з дітьми, й живуть. Це треба ризикнути. 

Ну, ти боїшся ризикувати, звісно, так?

Ну, так. 

І вони бояться?

Так, це все дуже важко. 

Що ти собі кажеш, коли відчай?

Ні, мені не найважче. Гріх жалітися. 

Ну, в кожного – свій біль, і болем не міряються. А тобі важко буває? От як ти себе підіймаєш?

У мене є робота, в мене є надія на те, що повернуться мої – і все, я заспокоююся, я не впадаю у відчай. Я ж – як очерет або як бамбук: вітер дує, а ти стоїш собі. 

А як ти підтримуєш дружину?

Це важче. Я намагаюсь негатив і відчай витягнути на себе, щоб прокричалася, якщо хочеться кричати. Або якщо абстрактне поняття – забираєш на себе точку, на тебе це виливають, а крізь тебе проходить – і все. Ну, й шукаєш якісь слова. Не так і погано, було гірше. Приводиш приклади, коли було гірше. І те пройшли, і це пережили… І навіть ця війна – не найгірше, через що ми проходили за ці роки. 

Невже?! А що ще?

Крим для нас був важчий. Коли віджали Крим – тоді було важче. 

Морально?

Війна почалась саме тоді, хоч і не було вибухів, але ми це розуміли. Й тоді вона була страшніша для нашої сім’ї. 

Твоя дружина – в ісламі? А ти?

Я – православний, але поважаю їхні традиції. 

Її сім’я завжди жила в Криму?

Її батьки народились не в Україні, але батько сказав «ми повертаємось» – і вони приїхали. І там ця ж історія, ну, жахлива просто, як вони виживали, це просто треш. І вони таки вкоренились.

Школа, університет… Еля була російськомовною, в потім перейшла на українську, ну, в навчанні у виші. Щодо релігії, то вона така… світська. Але  Ураза-байрам, Курбан-байрам, Рамадан – цього всього вона намагається дотримуватися.

А де ви познайомилися? 

У Полтаві.

А як? Це коли ти на телебаченні працював? 

Це – до. Я починав як ведучий заходів в університеті. Після школи я прийшов на факультет філології й журналістики у Полтавський національний педагогічний університет. Ми ще в школі грали в КВК, я вступив з однокласником. Коли побачили, що у виші нема команди КВК, захотіли її створити. Ну, й почали там потроху балагурити. А специфіка факультету така, що там дуже мало чоловіків, дуже мало. І щось мені доручили провести. І я провів на факультеті, потім – в університеті. Я почав вести, вести, вести. І вирішив, що якщо я буду ведучим, то краще – на телебаченні. І я почав ходити по місцевих телеканалах. Це не давало результату, бо не було місця. Але вів різні заходи вже і в місті, поза університетом. І з’явився якийсь чувак, я не знаю, де він узявся. Він молодший за мене був, це десь 20 із чимось років мені вже було. Він каже: «Я буду організовувати театральний вечір. Проведеш?» Кажу: «Проведу». «Там журі буде, й із різних куточків України навіть люди будуть з’їжджатися». І я прийшов вести його, а там виступала Еля. І я зацікавився. 

Як актриса виступала?

Так, вона в конкурсі брала участь. Вона мала прекрасний вигляд, але ігнор – це теж підхід до жінки. І ми з нею за вечір поговорили рази два чи три. Вона виступила як актриса й відпрацювала деякі штуки прям конкретно на мене, й це все зачепило. І я думаю: ну, а що мені за нею бігати, я потім візьму в цього організатора номер. А що таке Еля? Я не знав, що це: псевдонім чи ім’я. Я до організатора підходжу, кажу: «Чуєш…» Ну, там, через пару днів, коли це все закінчилось. Кажу: «Дай мені номер». Він каже: «Я знав, що ти будеш питати. Не дам». Я в такому шоці був. А тоді ще ВКонтакті всі сиділи, це був 2012-й. І я, коротше кажучи, вказав там ім’я і місто. І я просто там усіх перегортав…. Усіх! Я не пам’ятаю, скільки це було тисяч людей. 

Це скільки годин пішло на це?

Дуже багато. Це було декілька ночей. Але я її не знайшов. І я думаю: оце ти, Сергію, таку дівчину профукав. І все. Я завжди про неї пам’ятав. А потім пройшли роки, і з’явилися фотографії з цього вечора. Хтось позначив цих людей і мене, і її на цих фотографіях. І я перейшов уже за посиланням на її сторінку. Це все ще у ВКонтакті було. Я їй написав: «Привіт! Нічого такого, просто цікаво, я тебе пам’ятаю, було б непогано поговорити». І вона така: «О, привіт!». Коротше, ми заговорили. Виявилося, що вона всі ці роки прожила в Полтаві, вона грала в театрі з дівчатами, з якими я вчився в універі!

Ти шукав її, а вона була поряд…

Так! Вони співали, у них була своя класна група, вони спілкувалися з чуваками, з якими я дружив…

Ходили по сусідніх вулицях…

Просто одна стежка! Але ніхто ніколи не піднімав цю розмову, й тому я не знав, що вона живе тут. І потім ми зустрілись, поговорили. Вона мені не сподобалась. Але ми говорили, говорили – і все ж таки вона мене купила, і я закохався в неї і зробив усе так, щоб ми були разом.  

Це перше кохання для тебе?

Звичайно, ні, але перше одруження і єдине поки що. І думаю, що так і буде. Ну, не зарікайся. Але ми тримаємося, ми стільки пройшли вже і йдемо далі.

Скільки тобі років зараз? 

Тридцять шість буде, 88-го року я. 

У тебе вже була, як кажуть соціологи, криза середнього віку? 

Не думаю. 

Думаєш, що вона ще попереду?

Я думаю, що її не буде. 

Чому не буде?

А чому має бути? (усміхається)

А взагалі якісь твої особисті кризи були? Ну, війна – це для всіх криза. Переживав ти якісь кризи, там, пошук себе, що я далі роблю, для чого живу…? 

Так, я себе знайшов! 

Коли?

Коли влаштувався на телебачення. Мабуть, році в 2015-му, може, в 2014-му, в Полтаві. Я влаштувався на ранкове. Назвати це шоу важко, але була програма, бо там зробили ребрединг, і з’явилося місце, бо тоді не було. Я ходив до них довго, ходив на різні канали, я міг приходити й ходити просто так, носити якісь сюжети, їх ніхто не знімав, або… ну, тобто, я типу як вчився, а воно, як би, нікому не треба. І ти ходиш, ходиш, навіщо ти ходиш… Там, кинув, тому що вони і гроші ж за це не платять. А потім влаштувався, й ми почали працювати. 

Ти був телеведучим чи журналістом за кадром?

Телеведучим, так. 

Тобто ти одразу хотів бути телеведучим, це усвідомлена така історія?

Так. І я ним став. Так співпало, що з’явилася можливість, я пройшов кастинг і став ведучим. Потім Еля грала там у театрі, вона грала ще в одному театрі в Полтаві, а я мріяв переїхати до Києва, мріяв працювати, але чомусь воно не переїздилось. А коли ми зійшлись, вона вже каже: «Ну, все, в мене тут роботи немає, поїхали в Київ». І ми переїхали. Через два тижні я влаштувався на телеканал «Київ». Просто так. 

Так, і з 2018 року ти тут? Чи ти йшов, приходив, як деякі твої колеги? 

Ні, тут.

Мрія здійснилася? 

Ні, ну, ніхто не каже, що немає для розвитку свого ще якогось потенціалу і всього, але так от, якщо в загальному, то так. 

Що для тебе телеканал КИЇВ24? Чому ти тут працюєш? 

Мені подобається. Прикольно! Я тут багато чого пробував. Ми прийшли, коли було інше керівництво, ми працювали, дві пари нас, ведучих, було, й ми вели ранкову передачу. Нове керівництво почало проводити нову політику. Ми вже працювали з журналістами і в полях, і ковід почався, це так само була якась трешня з цим коронавірусом. І виконували різні функції, я тут багато чого спробував. 

Чого? 

Ну, ми працювали, знімали, там, «Битву дворів». Я шукав людей… Тобто я виконував не тільки задачі суто ведучого. 

«Битва дворів»?

Так. Ми садили клумби. І в один дім, де ми їх садили, прилетіла ракета. І я спілкувався з тими мешканцями, вони знають і ту клумбу, і все, що завгодно. Тобто ти впрягаєшся в історію Києва. І це прям класно. Ну, по факту, я, там, знаєте цей прикол «ньюкиянин»? От для себе я –  експолтавчанин, я не ньюкиянин, але бути в державі, в історії столиці – це прям класно!

Тоді ти був тут і ведучий, і журналіст, і адміністратор… 

Ну, типу так. І «Радар» я вів теж, і їздив на включки з аварій, оці всі мішки з трупами бачив…

Різноманіття тебе мотивує, драйвить?

Так. 

А що ще тебе мотивує? На сьогодні. 

Ну, не знаю… я хочу, щоб мої повернулися – от і все просто. Свої проєкти все-таки хочу робити. Але не знаю, чи в мене є зараз ресурс, чи на часі це…

А які проєкти?

Це гумор і це новини. 

А як стендапер себе не розглядаєш?

У мене був досвід, у нас був театр естрадних мініатюр. Я не соромлюсь вийти на сцену і поговорити, але треба, щоб було, що казати, розумієте? 

Ти казав: «Від себе роблю все, що від мене залежить, але викликати усмішку в колег і глядачів – це ще одна додаткова місія». 

Так! Заряджати людей на позитив, показувати, що не так усе погано. Навіть показати тут і зараз, що все може бути гірше, розказавши страшний анекдот. Хай людина в шоці буде й піде про це подумає (сміється).

Ти вже сказав, як ти себе підтримуєш, а як можна зараз людей зарядити на позитив, чим? 

Жарти, тільки жарти. Тільки жарти і вчинки, які проявляють увагу. 

З чого складається твій день? Ти – трудоголік, і робота займає 90%, чи що ще в тебе є?

Книжки. Ну, читати зараз не виходить абсолютно, але виходило, коли були минулі блекаути, я прочитав дуже багато. 

А що читав?

Це все пригодницька література, і чомусь це все було Джека Лондона. І все – про виживання, так сталося (усміхається). Вони страшніше жили, ніж ми, тоді, в тих століттях. Я й зараз багато слухаю різного контенту.  З чого складається день? Я встаю і думаю, що робити з їжею, і як розподілити все так, щоб після змін, коли ти прийдеш – щоб було світло, що ти вже викинеш, що не викинеш, ну, і знайти час поговорити з дочкою, все. Отак це воно все і складається. На вихідних я тільки сплю і їм – і все, нічого не роблю. 

Не тусиш, не гуляєш, не ходиш на спорт?

Ні. Спорт, на жаль, так, це погано, але…

Друзі, вечірки є в твоєму житті?

Є в мене друзі, але бачусь не так часто, бо це ж Київ – тут усі працюють. 

А господарство ти сам ведеш?

Так. Усе сам. 

А що ти готуєш?

Салати, суп, каші, картопля. Все, в принципі.

Війна навчила, чи ти й раніше вмів?

Готував і раніше. Бувало, лишався з донькою, їй усе варив, і, як би, нічого в цьому такого немає, це звичайні справи. 

Ось таке питання… Зараз у суспільстві ставлення до жінок, які виїхали, різне. Якщо на початку війни їх усі жаліли, зараз – уже дещо по-іншому… А ти що про це думаєш?

Нічого немає важливішого для жінки, ніж дитина. Якщо вона вирішила, що для дитини так краще, навіть якщо вона дитиною прикривається, я не засуджую цей вчинок, що вони виїхали. І це правильно. Якщо є бажання повернутися – я його підтримую. Якщо бажання повернутися немає – ну, це вже ж на все воля божа. Вирішили так, то хай буде так. Дуже неприємно, що… Ну, я знаю, що багато хто залишиться. Я бачив людей, які приїздять у Київ, жінок, які виїздили з Києва, в яких була тут робота, були тут гроші, були перспективи. І вона вже з гаражів забирає якісь незрозумілі речі, шукає вже давно забутих друзів, щоб їй допомагали це все вирішувати, бо вже в Києві їй робити нічого. Вона вже відірвана, місто вже її виплюнуло саме, й вона вже тут, як би, не при справах. Але приїхати сюди й битися можна. З іншого боку, вона приїздила й билася там: за ті квартири, виплати, то це треба буде робити тут. І, може, вже на це хтось і не зважиться. Хоча я думаю, що люди будуть повертатися. Якщо є до кого, то будуть повертатися. І дівчата, й жінки, й діти в тому числі. 

Усі ж хвилюються, що дітки там асимілюються, й вони відірвані від коріння і так далі. І не факт, що повернуться…

Так, але якщо вернуться, то все це повернеться на свої. І ще дуже класно, що якщо наші жінки будуть вертатися – вони побачили держави там, їхнє суспільство, й на цьому контексті нас так само будуть чекати великі реформи в країні, великі переміни, тому що вони принесуть досвід. І вони скажуть, що наша медицина – не найгірша, вони скажуть, що наші чиновники – не найбюрократичніші. І вони будуть казати, що там краще, й тут будуть процеси змінюватись однозначно, тому що приїде дуже велика кількість західного досвіду. 

Твої особисті прогнози: скільки відсотків повернуться в Україну, коли цей жах закінчиться? 

Ну, якщо кажуть, що мільйонів дев’ять виїхало, я думаю, повернеться десь шість-сім, одна третя не повернеться. 

Ти в це віриш? 

Так. Причому, будуть повертатися, як я думаю, в декілька хвиль. Тобто спочатку приїдуть найсміливіші, тут почнеться щось хороше, я вірю в це, й тоді й інші повернуться. Можливо, приїдуть самі батьки, діти вже лишаться вчитися в тих же університетах, отаке ще може бути. Це залежить від віку дитини. Може бути таке, що отримуватимуть західну освіту й потім повертатимуться. Але я вірю, що мільйони три не приїде, шість приїде однозначно, якщо ми говоримо про дев’ять. 

У нашому календарі які офіційні, державні свята ти святкуєш внутрішньо? 

День Незалежності. Це в нас день нашої сім’ї, ми так вважаємо з дружиною, тобто це наше особисте свято. 

Ви одружилися в цей час? 

Так.

Ви вибрали це? 

Ні, так склалося. Підгадав (сміється). Ще з великих – це… не знаю навіть… 16 листопада. Це день працівників радіо, телебачення і зв’язку. І, до речі, я й військових вітаю в цей день, тих, які працюють у зв’язку. Це теж сімейне, теж у мене в родині. 

А хто батьки в тебе за фахом? 

Батько – механік і на пенсії, мама на пенсії, але бухгалтером іще підпрацьовує. 

А ти вирішив стати філологом, журналістом – чому? 

Було рішення йти навчатися тільки в Полтаві через брата, бо брат навчався в Харкові, й сім’я сказала, що для них важливо, щоб я залишився поряд.

А чому?

Поганий досвід був. А Полтава – прекрасне студентське місто, там універів, мабуть, п’ять-сім, і вирішили, що я буду вчитися там. Я – не математик, не економіст, не агроном, і вирішив піти на гуманітарний. Пішов, туди й поступив. Причому, я рік навчався за кошти, потім перевівся на безкоштовну форму навчання.

Ти більше був філологом чи журналістом усередині себе? 

Філологом. У нас журналістика відкрилася на факультеті через рік, як ми вже вчилися. 

А які риси, на твій погляд, треба мати, щоб стати телеведучим зараз?

Ну, по-перше, це нахабність. Треба бути впертим. Якщо кажуть «ні» – приходити ще. І не можна просто так ходити між цими «ні» (усміхається). Треба ще щось робити із подачею, з голосом, із дикцією, словниковим запасом, із формулюванням думок, із розкриттям тем, думати, як ти це робиш і для кого. Ти маєш себе уявляти і спікером, і глядачем, якось так. Тобто ти маєш думати над своєю харизмою. Про це треба мріяти, має бути мрія. Вона має бути візуалізованою. Я уявляв себе за столом, камери, всі ці справи, й мене привело життя і в Полтаві на екран, і тут. Оце так, якось так. І треба теж якісь формати. Я розумію, що, там, є ведучі класні, які хіт-паради ведуть на М1. Це ж – теж своя харизма. Але вона так само має бути прокачана. Це так само ремесло: бути отаким «кривлякою». Так само, як і новини. Це – інша зовсім справа. 

А що для тебе Київ?

Київ – це була ціль. От ти ним йдеш – і він такий класний! От просто ти йдеш – класний! Коли я переїхав, Київ вражав мене і Дніпром у тому числі. Він давав могутність. І ти розумієш, що тут тисячі років життя було. І ти – цього якесь продовження, це круто. Але Київ ще й…  Я пригадую, як приїхав на Золоті ворота вже на початку повномасштабного вторгнення, я йшов, дивився на ці будинки й думав: «Ці пі**раси хотіли це все захопити і зруйнувати». І ця думка зараз лунає дуже часто в мене в голові, де б я в Києві не знаходився, навіть серед цих спальних масивів. Вони теж стали для мене значимими, вагомими… Особливо, що росіяни з Часовим Яром зробили, з Бахмутом, Авдіївкою – цього ще додало. Але оту древню історію – отоді мене вразило, а зараз мене це повністю вражає. Оця глибина…