Ведучі телеканалу «Київ» розповіли, чому їх навчила війна, й дали поради, що варто робити та вміти, щоб легше пережити цей скрутний час

Максим Прокопенко: «За війну я зрозумів, що вміння накладати турнікет за 30 секунд – найкращий скіл, який рятує життя».

За війну я зрозумів, що все моє життя вміщається в маленький рюкзак. Усі необхідні речі. Ніколи не думав, що найціннішою штукою виявиться баклажка води. Знаєте, така пластикова, з широкою горловиною. В мене – крута. Американська. Туди можна закинути навіть сніг, а такий пластик можна тримати і над вогнем.

Зараз зима. І поки всі ви думаєте про складнощі з опаленням, я думаю, що в лісі достатньо однієї термоковдри, шматка брезенту і спальника. А ще я взяв би туди кресало і сухий спирт.

Хоча, відкрию секрет – можна розпалити все, що завгодно. Відгадка – в тому, що всередині навіть мокрі ззовні гілки насправді – сухі. Вам просто треба їх порізати навпіл ножем. Не подумав би, що мені згодяться знання американських скаутів у дорослому житті.

Тепер неодмінно після перемоги треба запустити такий двіж для дітей. Воно банально, але я, наприклад, навчився виживати в лісі. Ну, задля контролю ситуації. Звісно, я ще не Беар Грілз, але зима вже мене не лякає давно. Та й узагалі, щоб вас не лякало нічого, не було нападів безпорадності й паніки, не опускались руки – робіть щось. Гірше всього – бездіяльність.

У вільний від роботи час я тренуюсь. У нас є коло однодумців. Тут і БТРО, і спецпризначенці, й резервісти, і хлопці з ротації є. Всі, хто чекають своєї черги. І всі, хто не хоче забувати, й усі – хто навіть має свіжі навички – всі постійно намагаються тримати свою «ахамкару». Кльово, що можна ділитися тим, що знаєш.

За війну я зрозумів, що вміння накладати турнікет за 30 секунд – найкращий скіл, який рятує життя. Хоча раніше накладав за хвилину. 30 секунд масивної кровотечі – це страшно, спитайте лікарів. Хоча, в принципі, я тепер можу зупинити будь-яку кровотечу, в тому рюкзаку, в якому вмістилось усе життя, є повна армійська аптечка. Знаєте, як заспокоює? А як зближує? Сходіть зі своїми половинками хоч на такмед для цивільних – у вас будуть такі рольові ігри й незабутні враження, а ще – прикольні синці в місцях зупинки кровотечі. Думаю, вам захочеться спробувати багато нового.

За війну я зрозумів, що дома в кожного українця має стояти … не те що ви подумали, хоч і це теж… а нарізна зброя. Ніколи не пізно її оформити й почати опановувати. Хто не зрозумів це за 8 років і 9 місяців війни – відкриваю секрет: у нас найкращі Збройні Сили, але це не просто якісь люди в формі, котрі мають вас захищати.

В них теж є і сім’ї, і батьки, і діти. Їм теж треба колись перепочити, вони теж не зможуть встигнути всюди. А я тепер думаю, що висунутий ствол із кожного українського вікна запросто урівняв би шанси навіть із армією зомборабів у 20 мільйонів (а це реальний мобілізаційний потенціал росії, якщо що). Відчуваєте впевненість?)

Уміння стріляти й працювати зі зброєю тепер має бути в крові кожного українця. Буде корисним. І після перемоги культуру спілкування підійме, повірте. Хамити людині, в якої може бути зброя, ви навряд чи будете. Як і вона вам.

Словом, що казати, що себе заспокоювати. Робіть щось постійно. Розширюйте зону комфорту, здобувайте нові навички. Це найкращий саморозвиток у війну. Бо колись настане й ваша черга внести краплину своєї крові за нашу свободу. І добре, щоб це була просто краплина, а не якась трагічна жертва. В радянщину був поганий наратив – «умереть за родину», от хай вони й помирають. За Батьківщину треба вижити й «накосити» максимальну кількість окупантів.

Тарас Кобзар: «Проводьте з близькими людьми більше часу, аніж у смартфонах»

Під час війни я взяв за звичку говорити найближчим людям про свої почуття – як позитивні, так і негативні. Зазвичай, ми дуже стримані у проявах любові чи ніжності.

Але зараз розумієш, що життя насправді коротке й може обірватися будь-якої миті. Тому говоріть своїм близьким, як ви їх любите, як ви за ними сумуєте або якщо вони чи ви десь схибили й образили один одного.

Якщо вони поруч із вами – проводьте з ними більше часу, аніж у смартфонах.

На минулий новий рік ми з родичами вигадали один одному певні завдання на 2022 рік. І мені серед іншого випало намалювати картину по номерах.

Почалася війна – і яка там картина, коли в перші тижні треба рятуватися. Але небезпека відступила. А якось влітку я купив ту картину.

І от тепер, коли затяжні тривоги, і я вдома, то беру з собою картину в укриття – це мій коридор – і малюю. І це реально заспокоює і розслабляє.

Також малюю, коли відключають світло – обкладаюся свічками й домальовую картину.

І ще важливий момент – навчиться цінувати прості речі: цікаву книгу, хвилини близькості, прогулянки.

Закінчиться війна – й на них знову бракуватиме часу!

Олеся Турчин: «Треба завжди мати план Б для свого мозку й хоч трішки вимикатися».

Найголовніше – що я 100 відсотків зрозуміла за період війни, що таке жити тут і зараз. Тобто в тебе горизонт планування – на рівні кількох годин, насправді, скоротився.

І це з однієї сторони – плюс, з іншої сторони – величезний мінус, бо кожна людина має розуміти, що в неї далі є майбутнє і яким це майбутнє хоча б приблизно буде.

Чому  навчилась? Навчилась розраховувати і на людей – у тому числі, – але на людей перевірених.

Тобто зі мною залишилися насправді дуже круті люди, які дуже сильно підтримували. І я переконалась у тому, що правило трьох рукостискань – воно абсолютно працює.

Тому що коли мені, там, пишуть із передової, що їм потрібно щось дістати, і я пишу іншій людині, яка може це дістати, і це дістається буквально за лічені дні – це дуже круто.

Навчилася складати все необхідне в один рюкзак. Це дуже сумно, тому що я люблю свої дрібнички, але дуже практично.

З’явилася звичка носити практично виключно зручний, комфортний теплий одяг.

Порадити іншим те, що стосується війни – насправді, давати собі можливість трішки подумки відпочивати, тому що наша психологія, наш мозок просто не витримає.

Тому треба завжди мати план Б для свого мозку й хоч трішки вимикатися. Тому що по-іншому ніяк.

Ілона Довгань: «Розставляти пріоритети й відділити зерна від плевел, розуміти, що цінне для вас є, і жити цим цінним».

За десять місяців війни я навчилась не відкладати життя на потім. Жити сьогоднішнім днем, робити те, що хотів. Знаєте, колись говорили про те, що «от уявіть собі, якби ви знали, що сьогодні ваш останній день, як би ви його провели?»

От тепер отак ми його й проводимо постійно – як останній день. Те, що хочеш, те, що маєш зробити, подзвонити кому, написати і так далі. І якось важливе, цінне стало на перше місце, а всяке другорядне – десь уже там, і все якось усе одно. Зовсім інша цінність життя.

Змінився, звісно, й побут. У зв’язку з відключеннями світла, наприклад, голову мию звечора, тому що вранці може не бути світла, і я не зможу висушити волосся. А раніше це робила перед роботою.

Далі, друге. Купую їжу, яку не треба довго готувати. Взагалі останнім часом не готую щось таке довге, перше, друге, третє і так далі. Щось якесь таке швидке, коротке, якусь купую їжу вже готову, там, в кулінарії або щось таке, що можна швиденько вдома приготувати, і щоб була якась готова їжа.

Потім, у мене лежить завжди на видному місці одяг, який я, у випадку чого, можу одягнути швидко. Там, теплі якісь речі… Біля дверей квартири рюкзачок лежить, там пледик лежить. Періодично я щось передивляюся, перебираю, додаю туди. Я не їздила давно за кордон, я зараз продовжую далі перебувати в Києві, і якось мені страшно їздити на великі відстані.

Я все якось намагаюсь бути на недалекій відстані від Києва для того, щоб, у випадку чого, сюди швидко повернутись, бо хто зна, яка може бути ситуація. Не відкладаю на потім якісь свої справи, все, що можна зробити сьогодні – роблю сьогодні, не на завтра. І задоволення отримувати теж – сьогодні й зараз. Якщо раніше щось відкладала на потім, то зараз – ні, ні, ні. Хто зна, може, завтра прилетить. Тому одягнути – сьогодні, поїхати кудись – сьогодні, зустрітися з кимось – сьогодні, з’їсти щось купити, що ти хочеш, – сьогодні і так далі.

Почала частіше спілкуватися з друзями, бачитися з друзями, спілкуватися майже щодня по відеозв’язку, писати «як ти», «а як ти» і так далі. Це – найголовніше.

Ще можу додати до нових звичок: не вимикаю повністю телефон на ніч. Можу вимкнути інтернет, а мобільний зв’язок залишаю. А раніше вимикала на ніч, на «літачок» ставила. І серед ночі можу ще вставати дивитися новини, якщо дуже тривожно.

І всім хотіла б порадити отак-от: розставляти пріоритети й відділити зерна від плевел, розуміти, що цінне для вас є і жити цим цінним, і цінувати життя близьких, друзів, рідних, кохання. І тут і зараз робити те, що ви хочете й про що ви мрієте. І допомагати ЗСУ.

В’ячеслав Соломка: «Раджу всім читати менше новин і таким чином емоційно руйнувати себе».

За час війни я для себе відкрив те, про що раніше навіть і не думав – регулярні систематичні заняття спортом. Раніше я і спорт були дуже віддалені одне від одного.

Була велика кількість різних робіт, проектів, де я реалізовував себе на повну. Тому спорт не був мені потрібен.  Зараз напрямки, де можна себе реалізувати, кратно зменшились, а ще виникла потреба в можливості хоча б ненадовго повністю абстрагуватись від усього.

І в моєму житті з’явився волейбол, спершу несерйозно, але тиждень тому брав участь у перших у своєму житті змаганнях.

Повністю зникли усілякі тусовки, сходки селебрітіс та інші зіркові заходи. Лишилося троє справжніх друзів, з якими я спілкуюсь. І все. А ще з’явився час для справжнього домашнього затишку наодинці, чого раніше в моєму житті не було.

І хоча я працюю в службі новин, раджу всім читати менше новин і таким чином емоційно руйнувати себе. Нескінченний інформаційний потік – ніби вирва, яка засмоктує в себе й не відпускає. А  ще – не потрібно завжди вірити тому, що показують по телевізору, вірте тільки своїм очам!

За цей час навчився не емоціонувати в будь-якій ситуації.

З одного боку мене дратує те, що нічого навколо не змінюється, й дуже мало можливостей для особистісного та професійного зростання, а з іншого – я сприймаю цей період як свого роду дауншифтінг, коли можна відчути, що я по-справжньому хочу.