Ведучі телеканалу «Київ» Ілона Довгань, Макс Прокопенко, Юлія Терлецька, Ігор Сємьонич та Олеся Турчин підвели особисті підсумки року

Війна змінила життя кожного українця, тепер у нас є своє «до» та одна на всіх мрія – перемога. Але всупереч усьому життя триває, і, звісно, важливі та хороші речі теж трапилися з ними минулого року.

Ми попросили телеведучих каналу «Київ» розповісти про свої яскраві досягнення та просто маленькі радощі року, що минає.

ІЛОНА ДОВГАНЬ:  Я отримала диплом психолога

За що вдячна цьому року? Я стала сильнішою.

Знаю тепер, що я багато що можу (можу жити в умовах війни, підтримувати інших, коли навколо хаос, в умовах відсутності світла, розставляти пріоритети, не відкладати життя на потім, цінувати себе, близьких і рідних, друзів, цінувати прості речі, на які раніше не звертала увагу).

Вдячна за нових друзів, колег, нові навички.

Не так уже й мало хорошого відбулося протягом цього року, незважаючи на війну.

Я отримала диплом психолога, живу, беру участь у благодійних заходах, відкрила для себе купу технічних лайфхаків, допомогла організувати онлайн зустріч психолога з бійцями ТРО на початку війни, стала ближчою з деякими друзями й рідними, писала психологічні казки й есе для дорослих, вчилась адаптації в багатьох незвичних моментах – працювати багато без вихідних, жити на чаї й цукерках, контактувати з колегами в незвичних умовах, коли ми після телемарафону о 2-й ночі вечеряли при ліхтарі, бо світломаскування, спали юрбою, вночі чули вистріли під вікнами, – це згуртувало нас, показало нас справжніх, відкрило з іншої сторони.

Ілона Довгань, одяг: Must Have, Pure Creative Project, Dolce Donna

А ще навчилась звертати увагу на головне в людях, на їхню готовність прийти на поміч, безкорисливу турботу й допомогу.

А ще Україна очистилась, багато моїх знайомих перейшли на українську, ми стали більшими патріотами. Стали більше вивчати свою країну й пишатися нею. Їздила в коротку мандрівку замками Львівщини, побувала на виставці Марії Примаченко, відкрила для себе Жовкву, полюбила більше Полтаву і Київ.

ЮЛІЯ ТЕРЛЕЦЬКА: Цього року я зробила своє перше татуювання – каштановий листочок

Юлія Терелецька, одяг: PANOVE, Natali BolgarВійна чітко дала зрозуміти: якщо не зараз, то коли?

Саме цьогоріч мені захотілось виконати якомога більше пунктів зі списку «must do».  Тож, я наважилась і нарешті отримала водійське посвідчення, бо ніколи не знаєш, коли тобі знадобляться ці навички.

А ще переїхала. Освоюю нове помешкання, знайомлюсь із сусідами й вечорами слухаю живу гру на фортепіано за стіною.

Зробила своє перше татуювання – каштановий листочок – символ мого улюбленого міста (за яким встигла страшенно скучити, поки довелося його на місяць лишити) й такого вже рідного телеканалу.

МАКСИМ ПРОКОПЕНКО: Я вдячний за наш український гумор

Максим Прокопенко, одяг: Roy Robson

Після 2022-го року 23-й має заходити в будь-яку кімнату, як штурмова група: спочатку – дві гранати з інтервалом, потім – автоматна черга й купа матюччя. Бо, як не крути, – прибирати це лайно нам.

За що я вдячний цьому нещасному року побитого й нещасного «тигра», як люблять казать якісь дамочки-астрологині? За людей. От іду зараз по вулиці ввечері – світла ніде нема, а люди світяться. Очі горять. Ненависть зашкалює лише до ворога. Загалом, я вдячний, що відсіялися з мого життя якісь незрозумілі рєбята. Коло спілкування в мене зараз – найпрекрасніше. Я сподіваюся вже його не міняти ніколи. Навіть після перемоги. Ще я вдячний тим, хто 24-25-го не пошурував на Житомирську трасу, не осаджував АЗС і банкомати, а побіг по зброю. Гуртувався. Дзвонив один одному, збирався. Пішов у центр комплектації, на роботу, на службу, взяв до рук мікрофон, автомат, гаєчний ключ чи просто мітлу. Робить своє. Будує країну далі.

Так, розумію, не можна засуджувати, не всі все можуть. У всіх – діти, старенькі батьки й так далі. Але, можете засудити мене за цю думку, – для мене зараз українці фігачать до смертельної втоми ворога на фронті, ходять на роботу в тилу, дівчата, що сушать волосся в ТЦ й миються холодною водою вдома, і виглядають крутіше всіляких там моделей. Хлопці, які роблять круті волонтерські проекти в тилу, щось майструють, вигадують. Все – заради того, щоб косити більше ворогів. 100 тисяч – то лише початок. А головне, я вдячний за тих, хто не жаліється, «шо нема свєта», «шо холодно», «шо влада нічо не робить», «шо он у Зеленського світшот на зустрічі з Байденом не такий». От вони – сонечки. Їх – обожнюю. В них є ота іскорка незгасаючого полум’я українського.

За рідних своїх я теж 2022-му вдячний. Коли я мав можливість їх вивезти – мене просто послали, сказали: «Ми лишаємось, бо це наша країна». Ото виховання, так?)

За друзів дякую особливе. За вчителів. За тих, хто, попри справи й відсутність зв’язку, раз на день напише: «шо ти, норм?». За тих, кого вже не повернути – дякую. Їх подвиг – вічний. Вони – неймовірні. Як можна зрадити тепер їхню відвагу?

Вдячний за наш український гумор. Це війна мемів, ми іржемо над усім цим, навіть коли вже нереально фігово. Правда, я не вдячний за грьобані срачі, бо ще далеко не перемога, й не заважало б трошки помовчати й починати з себе. З тим же таки мікрофоном, мітлою чи гаєчним ключем.

Та й узагалі вдячний, шо живий. Прикрашу у дворі маленьку ялинку, з’їм пару кілограмів мандаринів і далі буду жити. І робити те, у що вірю. І за цю можливість не дякую якимось «вищим силам», богам, чортам чи західним партнерам. Тут я вдячний ЗСУ.

ОЛЕСЯ ТУРЧИН: Рада, що мене відібрали на онлайн навчання в Оксфордську школу кліматичної журналістики

Олеся Турчин, одяг: Pure Creative Project

Року, що минає, я вдячна за людей, які залишаються поряд і підтримують. Зрозуміла, що з ними – майже всесильна. Цьогоріч навчилась не боятися реалізовувати мрії та бажання. Обставини підштовхнули нарешті скласти іспит на права й сісти за кермо. Майже тисяча кілометрів – позаду, і я справді цим насолоджуюсь.

Вдячна цьому рокові за те, що наважилась заповнити заявку і… мене відібрали на онлайн навчання в Оксфордську школу кліматичної журналістики. Ніколи навіть не мріяла про таке. Зустріла людей, із якими реалізувала й продовжую реалізовувати волонтерські проекти. Це не масштаби Фонду Притули, але кілька тон медикаментів, їжі та засобів гігієни отримали люди у Тростянці, Чернігові, Дніпрі, Миколаєві, Одесі та інших містах. Сотні ящиків медикаментів поїхали в госпіталі та безпосередньо у бригади на передку.

Радію, що допомогла з організацією зборів на три автівки (одна із них – швидка). Зараз організовуватиму вже самостійно збір на авто для десантників. А останні пів року маю чудову компанію дівчат, з якими по черзі відвідуємо наших поранених у лікарнях і готуємо для них щось смачненьке.

 ІГОР СЄМЬОНИЧ: Я нарешті зрозумів, що собака – друг.  Після війни хочу собі взяти стаффорда або лабрадора

Ігор Сємьонич, одяг: Roy Robson

2022-й наче поставив нас на паузу. Не те, щоб зупинив усе навколо, ні.

Безліч планів перенеслись на невизначений термін, на їхнє місце стали важливіші задачі. З цього року ми всі тепер розуміємо значення слова «важливо». Ми почали цінувати спілкування, зустрічі та й загалом один одного.

Ми зрозуміли, ким насправді потрібно пишатись, наші головні герої тепер не в книжках, не у кінострічках, а в живому театрі війни.

Так, 2022-й усіх нас змінив. І це правда, що ми ніколи не будемо такими, як були. Не будемо сумніватись у нашій силі, надійності та незламності.

Я вдячний року, що минає, за впевненість та жагу жити на своїй вільній землі, бо кращої ніде у світі не знайдеш.

Я вдячний за силу, мужність та впевненість, якими мене й усіх нас наділив 2022-й.

На війні я нарешті зрозумів, що собака – друг… а то й подруга:) Принаймні, нею точно стала чотирилапа біленька з коричневими плямами Дела, шестрічна дівчинка породи стаффорд.

Ми познайомились у нашого спільного друга – відомого українського радіоведучого Леоніда Потьомкіна.

Доля так склалась, що з початком повномасштабного вторгення Дела потребувала нагляду. Її власник приблизно 20 лютого поїхав із родиною до батьків у Харків, а собаку залишив у сусідки. Час від часу так робив. Але, як росіяни почали бомбити українські міста, в тому числі й Харків, він вирішив вивезти родину за кордон, а сам лишився охороняти нажите у Харкові, але Делу ніяк не наважувався забрати до себе, бо злочинні війська Російської Федерації просто рівняли місто з землею. Сама ж дівчина вирішила 28 лютого виїжджати за кордон та домовилась із Леонідом, щоб той доглянув за собакою й тимчасово її прихистив.

9 березня я потрапив до нього в гості на ночівлю, бо в мене вдома не було ні світла, ні води, ні опалення, а навколо все палало. Я живу в Бучанському районі, за кілька кілометрів від Києва, звідки якраз заходили кадирівці.

Спочатку Делі новий гість не сподобався, бо, як виявилось, я ліг на її місце на ліжку. Згодом стабілізувала взаємовідносини між нами одна ситуація. Леонід собаку добре погодував. Зробив це при мені. Вона вередувала. Той дав собаці ще й смаколика. Дела далі вже била по столу, перевертала чашки. Це їй було не властиво. Леоніду довелось насварити тварину та вигнати з кухні. З таким рішенням вона, очевидно, не погоджувалась, але підкорилась командам. Тоді я почав міркувати, шукати відповідь на питання – чим викликана така поведінка? Це ж неспроста! І так воно й вийшло! Перевіряю миску, і точно! Немає води!! Тому вона й била по чашках, натякаючи нам, телепням, на воду. Леонід дав Делі водички, вибачився, й після цього вона вже мене полюбила. Собаки відчувають щирість та турботу.

Тепер зовсім не боюся собак. Навіть найлютіших на вигляд. Після війни хочу собі взяти стаффорда або лабрадора. Звісно, якщо дружина з донькою, та й найголовніше – кіт, не будуть проти:)

P.S.: На завершення додам, що з Делою все добре. Вона знову зі своєю родиною живе в Харкові, відправляє світлини з прогулянок та передає нам із Леонідом привіти. Радий за Делу, але часом за нею сумую…

Яна Браницька

Фото: Євген Міглазов
Стиль: Майя Іванова Ірина Дронова
Візаж: Анастасія Шкіра, Лариса Олексенко, Тетяна Збродська