У кадрі та за кадром: три роки повномасштабної війни очима телеведучих каналу КИЇВ24

Телеведучі КИЇВ24 не просто передають новини — вони теж стають частиною історії, переживаючи біль, страх, надію та зміни. Як змінилося їхнє життя, що вони пережили за кадром і чому навчилися за цей час? Про це нам сьогодні розповідають Андрій Джеджула, Олеся Кобзар та Слава Соломка.

Андрій Джеджула: «Війна – не місце для людей!»

Всю історію людства війна, як і життя та смерть, існує поруч із нами! Оскільки серед людей у всі віки й у всі покоління з‘являється істота, тварина, нелюд, звір чи посібник диявола, який розв’язує її! 

Людиною не можна назвати біологічну масу, подібну на людину, яка могла би вигадати ідею віднімати життя за власним бажанням та власноруч створені ідеали.

Але війна, на жаль, іноді – єдиний спосіб довести тварині, що вона і її зграя можуть із хижака опинитися на місці загнаного мисливцями звіра або здобичі!

І, як говориться у стародавньому римському вислові «Lupus non mordet lupum», і в моєму розумінні вовку треба показати свій оскал, бо вовк не кусає вовка!

Шкода, але будь-яка справжня перемога, свобода чи незалежність не цінується ані нами всередині, ані кимось назовні, доки вона не омита кров‘ю! 

Як я зустрів повномасштабну війну? 

Під звуки сирен у Києві з самого ранку 24 лютого.

Ще за тиждень до цього я жартував і не вірив у цей божевільний план ненаситного тирана триколорної. 

Але за декілька днів президент США виступив зі зверненням до нації, головною темою в якому була моя Україна!

З історії я пам‘ятаю христоматійну істину, що президенти США звертаються до нації лише напередодні глобальної неминучої кризи, пов‘язаної зі світовою безпекою! А якщо люди уважно вчать історію, то знають, що вона, як і мода, йде по колу циклами! 

Це не давало мені спокою кілька останніх діб до трагедії!

О четвертій ранку я прокинувся з важким серцем і почав перевіряти новини, бо відчував, що щось станеться, й натрапив на пряму трансляцію, звісно, заздалегідь записану найпідлішою твариною світу, яка щось нескладно гиркала, гавкала та відверто брехала про історію моєї Батьківщини. Якщо коротко, то мені і всім українцям сказали в обличчя, що ми не існуємо і не існували, що ми – безхатьки, в яких час забрати те, що ніколи не було нашим! Усе це було сказано, нехтуючи більш ніж 1500 річною історією Київської Русі, не московської, а Київської, не говорячи вже про часи скіфів, сарматів та трипільської культури!

А далі пролунали вибухи, від яких здригалися вікна, й почалася війна!

Далі – намагання донести до росіян, що відбувається насправді, впирання у стіну тупого нерозуміння або небажання чути, перший зруйнований будинок у сусідньому кварталі, влучання ракети в центр мого рідного міста і тверезіння та зміна риторики. Далі – життя з першого дня в майже спорожнілому місті, пошук їжі в порожніх магазинах, військова підготовка, навчання тактичній медицині, перший караул, бажання бути корисним та допомагати, волонтерство, гуманітарні вантажі в Харків, Миколаїв, Бородянку, епіцентри трагедій та людського горя, перші трупи згорілих ворогів у танках під Ворзелем, ексгумація закатованих ні в чому не винних у братських могилах Бучі! Хоча вони були винні, як і я, як і мої батьки, діти, друзі і ми всі – тому, що УКРАЇНЦІ!

Війна відкрила очі на багатьох людей із різних боків. На непередбачене боягузтво, шкурність, злобу, меркантильність, холодний розрахунок та мерзотність і продажність, а з іншого боку – неочікувану відвертість, дружелюбність, жертовність і патріотизм.

Війна зірвала маски й показала, хто є хто насправді.

Хочу сказати віршами:

Тепер я точно знаю, що війна – не місце для людей!

Її потворне обличчя, що розірвало сім‘ї і залишило без матерів та татусів дітей,

Це вирок для творців вогню та руйнувань, це вічне пекло для убивць, ґвалтівників, ворів та режисерів тих кривавих ролей, 

Що грає їх збожеволівший осліплений народ!

Старе ЛАЙНО чекає мавзолей,

Бо все ж таки,

Війна – не місце для людей!

Хто я зараз після трьох років повномасштабної війни?

Я був із 2014 року та лишаюсь волонтером та головою ГО «Катюша», названою на честь моєї мами-небожительки, з командою якої я власноруч передав сотні тонн вантажів у гарячих точках для цивільних та військових, я став абсолютним лідером у проведенні всіх благодійних аукціонів і концертів в Україні, де зібрали десятки мільйонів гривень на допомогу, я став добровольцем-захисником київського неба від ворожих БПЛА у ДФТГ «Мрія», я став ведучим новин на телеканалі КИЇВ24 і вже два роки інформую людей про найгарячіші події світу та доношу свою субʼєктивну оцінку, я веду абсолютно різні заходи – від серйозних до розважальних, які не менш необхідні суспільству, щоб на пару-трійку годин перезавантажувати свій мозок. Я вже всьоме став донором крові, й тепер це роблю що три місяці на регулярній основі і власним прикладом максимально намагаюсь показати, що корисними мають бути всі в межах своїх можливостей.  Я залишаюсь зоозахисником і зооволонтером, який у спільному проєкті КИЇВ24 та «Зоопатруля» шукає нову родину та прилаштував більше півсотні тваринок. І я неодмінно лишаюсь сином,  батьком і патріотом моєї України!

Олеся Кобзар: «Хочу вірити, що після нескінченних років новин про війну ми зможемо розповідати і про відродження нашого спільного дому»

Я не знаю, чи це тільки війна, чи й материнство так загартувало, але за три роки дуже чітко викристалізувалось відчуття «якщо треба – значить, зможеш», і воно прикладне у всіх сенсах – робота, допомога, побут, ментальне здоров’я. Від найпростішого в роботі – треба розібратись у складній темі, технічній, специфічній, у яку ти ще ніколи не заглиблювалась? Значить, бери і вивчай, з’ясовуй, читай, питай, бо це – на часі! Треба надцяту ніч поспіль серед ночі зібрати немовля в укриття, під снігом чи дощем – вставай і збирай, хто його захистить, якщо не ти? 

Це не про те, щоб понад сили розбиватися об обов’ язок, завдання, місію. Ні. Це про те, щоб не зламатись, витримати, розподілити сили й зусилля, відчути, коли треба паузу, тишу і спокій, прийняти тривалий час складнощів і розуміти, чому ти на конкретному місці робиш ту чи іншу справу. 

В мене були за ці три роки моменти зневіри і знецінення – от що я, сидячи у студії, роблю корисного?! Чи в моменти обстрілів я питала себе: «От на що опирається ця твоя мантра дитині у вухо «все буде добре»?! Що ти для цього реально робиш?» І відповіді доводиться знайти, бо інакше розсиплешся. А не можна! Не можна просто тому, що ми потрібні і собі, й іншим людям. 

У перші дні дуже підтримували відгуки глядачів, які писали, що КИЇВ24 став для них першою кнопкою, а наша робота заспокоює. Потім були хвилі хейту, коли за будь-яке слово могли прилетіти коментарі «така розумна? а в тебе хтось воює? а скільки сама донатиш?» 

Сьогодні є й ті, хто підтримує, й ті, хто обливає злістю. Це нормально. 

Але нині я розумію, що суть і послідовність інформації та істини губляться у величезному потоці. Якщо раніше в новинах безвилазно були всі від старого до малого, то зараз багато хто випадає з реальності воєнного часу, бо це все неможливо відстежувати, витримувати, вміщати. Тому й ми, ті, чий це безпосередній обов’язок, мусимо працювати і як команда це все систематизувати, помічати, розбирати позиції і тези, правильно архівувати історію у спільній пам’яті. Бо завжди знайдеться той, хто захоче перекрутити істину і зманіпулювати подіями і спогадами. І в таких ситуаціях за правду ще не раз доведеться вступатися й боротися. Треба мати чим. Знаннями, досвідом. Я дуже вдячна долі, що можу це здобувати в команді КИЇВ24.

Найважчі моменти ефірів, до речі, це не про звірства росіян. Звісно, я пам’ятаю кадри розстрілів, страт полонених, дитячі закривавлені тіла… Але це завжди працює як рушій боротись із ворогом, відплатити…  Важче розповідати про втрати міст і людей через затримку коштів, брак снарядів, систем ППО, корупційні схеми, внутрішні скандали. Бо це несправедливий розвиток подій. Бо це зневіра. І коли день за днем не маєш втішного слова ні для себе, ні для глядача – це важко. 

Але якщо правда нині така, то що всміхатись? Ти або про журналістику, або пристосуй свої рефлексії деінде. 

Проте з чисто людських приємних спогадів є у скриньці святкові ефіри до Великодня і Різдва. Коли прикрашали паски з кондитером, пекли пиріг Незалежності, й коли дітки в студії щедрували. Бо це тааааак нооормаааально у світі, де нема війни – святкувати родинні й національні свята, вбиратись у світле вбрання й вітати одне одного. Тішитись простим речам і чекати традиційних улюблених моментів, вчити цьому діток. Це так нормально й водночас було так до сліз складно собі це дозволяти – радіти, що в студії прикладаєш зацукровану фіалочку до великодньої пасочки, усміхаєшся, живеш… Поки хтось захотів, щоб нормою для нас було щоденно вмирати. А ти так хочеш жити! І щоб країна твоя жила… 

Хочу вірити, що після нескінченних років новин про війну зможемо розповідати і про відродження нашого спільного дому. Якщо це потрібно буде всім – значить, зможемо.

Слава Соломка:  «Я чітко знаю, як їм необхідний був мій оптимістичний погляд на драматичні події»

Так вийшло, що війна, ці три роки стали для мене точкою росту. Професійного. В цьому є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. До початку повномасштабного вторгнення на медіаринку була шалена конкуренція. Багато каналів, багато форматів. І запит більшої кількості глядачів був саме на розважальні програми чи фільми. Я ж працюю в інформаційно-розважальному форматі. Але все ж інформаційна складова домінуюча. 

24 лютого все змінилося. Розваги на певний період стали відверто не на часі. У людей був запит на інформацію 24/7. Я пам’ятаю шалений драйв у роботі в перші дні війни. Коли буквально пішки ходив на роботу з Оболоні на Поділ і так само назад. Я навіть на енергетичному рівні відчував, що потрібен глядачам. Вони чекали, що я скажу (звісно, вони чекали й інших, але я розповідаю за себе). Я чітко знаю, як їм необхідний був мій оптимістичний погляд на драматичні події з легкою долею іронії. Певний час більшість людей буквально жили в метро. І на кожній станції показували телеканал КИЇВ24, а оскільки я по багато годин був в ефірі, зі мною разом була очі в очі вся столиця. Історичні події відбувалися тут і зараз. І я відчував себе певним кабелем-провідником, що сполучає людей із цим історичним вихором. Звучить, як щось ненормальне, бо я отримував від цього шалений кайф. Завдяки мені глядачі першими дізнаються про історичні тектонічні зміни. Я і мріяти про таке не міг, коли починав роботу на ТБ – мати настільки потужний інформаційний та емоційний вплив на глядачів в епохальний для всіх період. Розумію, звучить, як неадекватність, але з точки зору професії це – унікальна можливість. 

Крім того, багато колег поїхали. Деякі канали закрились. Були ми – канал КИЇВ24 і Єдиний марафон. Тому в нас відбувся скажений приріст аудиторії. Я це відчував по тому, як реагують на мене люди на вулиці. Про таке я навіть і мріяти не міг раніше. 

8 липня 2024 року російська ракета влучила в дитячу лікарню «Охматдит». Наш канал знаходиться відносно неподалік. У цей момент я якраз був в ефірі і прямо в кадрі було чутно п’ять вибухів, від яких дрижали стіни і дзвеніли освітлювальні прилади. Відео моєї реакції у прямому ефірі на все, що відбувається, облетіли весь світ – їх публікували західні видання. Як розповів мені один викладач, студентам-медійникам показували це відео й розбирали поведінку ведучого в ефірі в подібній ситуації як приклад ідеальної роботи. Мою поведінку в ефірі показують як ідеальну професійну реакцію на екстремальні події! Це як?! Чи міг я подумати колись, що таке станеться?! Ні! Саме війна, на жаль, дала мені можливість проявити себе таким чином. Після цього мене запросили на велику журналістську конференцію в Ефіопію. Представляти Україну й розповісти про досвід роботи в надзвичайних і екстремальних умовах. Я, актор за освітою, їду представляти Україну на всесвітній журналістській конференції. І виступати з трибуни штаб-квартири Африканського союзу. Звісно, це професійне зростання. 

Пізніше один знайомий мені розповів, що, виявляється, в Лук’янівському СІЗО, в корпусі, де платні камери, а отже – під вартою перебуває, скажімо так, «еліта» (колишні політики, чиновники, професори, лікарі) з 10:00 до 13:00 усі дивляться мої ефіри. Мій знайомий, що пробув там під вартою майже два місяці, коли вийшов, то зателефонував мені і сказав: «Славо, ти не повіриш, але ти – справжній авторитет на лук’янівці. Люди на прогулянку не йдуть, поки твій ефір не додивляться». Йопрст, чи міг мріяти про таке раніше?! Та навіть не уявляв! 

А коли закінчиться війна… ми вже ніколи не будемо жити, як було раніше. Відкату назад не буде – навіть не сподіваюсь. Можливо, навіть буде важче, ніж зараз. Але вірю, звичайно, в краще.