Телеведуча каналу КИЇВ24 Ольга Нємцева: «Я була вже вагітна, коли знімала свій перший обмін полоненими, але не знала про це…»

У її активі – дві вищі освіти, викладання і великий телевізійний досвід, бо працювати почала, ще коли була студенткою. А ще – заміжжя, материнство й купа чудових і зворушливих історій із життя.

На телеканалі КИЇВ24 вона веде ранковий слот і зізнається, що до народження сина такий графік життя був би для неї складний, а тепер він їй дуже підходить.

Про сім’ю, про віру, про професійний вибір, про перші дні війни та багато іншого сьогодні говоримо з Ольгою Нємцевою. Чого варта лише кумедна історія появи в її родині трьох котів!

Олю, ви киянка? Розкажіть трохи про себе…

Я – Ольга Олександрівна Терещенко, Нємцева – це моє дівоче прізвище. Народилася я в місті Кривий Ріг у 1988 році. Зараз мені 36 за паспортом. У мене є однорічна дитина – син Авраам. Я заміжня. Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв, це що стосується профільної освіти. Навчалася на телеведучу. До того я вступила в Криворізький національний університет, там навчалася і здобувала освіту з міжнародної економіки. Два роки провчилася там на заочці, потім паралельно вчилася там на заочці й на денному на журналістиці. Ще я закінчувала аспірантуру, мала захищатися, але закинула дисертацію і… Коротше, забила на це все, бо розуміла, що воно не робить мене щасливою.

Я професор за наказом і вже тринадцять років викладаю в університеті, в мене курс тележурналістів. Ось так, якщо стисло. Почала працювати на телебаченні ще з четвертого курсу, як вчилася в університеті – почала працювати тележурналістом, а коли була на п’ятому курсі – вперше сіла в кадр. Це був канал «Тоніс», який нині «Прямий», сіла в кадр як ведуча новин, тоді програма називалася «Соціальний пульс». Тоді моя колега Іра Король була шеф-редактором новин, а я була ведучою.

А що це таке: професор за наказом?

Є два шляхи до цього звання. Можна стати професором, і це буде наукове звання, це коли ви захистили кандидатську дисертацію. Ось я не захистилася, я почала писати, два розділи написала, а на третьому сказала до побачення. Якби я захистилася, я би мала наукове звання і вчений ступінь. А є другий шлях: якщо тобі дають почесне звання. У моєму випадку: заслужений діяч мистецтв. Тоді тебе можуть призначити професором за наказом. А якби захистилася – була би просто професором. 

А журналістом починали не на нашому каналі? 

Ні. На «Києві» в мене була перша практика, ще на Хрещатику. Про мене ніхто не домовлявся, про жодну практику, я завжди приходила на прохідну, зверталася до охоронця: «Мені треба з кимось зустрітися, я хочу влаштуватися на практику». На мене дивилися такими очима, але завжди підкуповувала оця моя цілеспрямованість, і врешті-решт зі мною хтось зустрічався, й мене брали. 

І хто з вами тоді зустрівся на телеканалі? 

Я не пам’ятаю вже. Але нас готував Василь Іванович Бирзул, це мій майстер курсу, художній керівник, – ми були дуже скромними. І, в принципі, я – людина, яка вірить у те, що суспільство має бути патріархальним, у те, що треба поважати інституції і своїх батьків-вихователів, чи то професійних, чи то фізичних. Нас вчили, що ти коли приходиш на практику, головне – не заважати, там на тебе ніхто особливо не чекає, і якщо тебе просто будуть просити варити каву, то ти маєш уже бути вдячним, тому що ти – в середовищі й ти можеш просто спостерігати за процесом, не відволікай людей. І тому я сиділа, не відволікала. Був тоді випусковий редактор, якого всі боялися (до речі, він дотепер працює на каналі), і я сиділа там декілька місяців, їздила з журналістами, а потім кажу: «А можна самій?» Він каже: «Ну, звісно, а чого ти висиджуєш». А потім, коли я сама написала, він каже: «А що, ти сама написала?» Я кажу: «Ну, не оператор же ж». І він тоді здивувався, що дуже вдало написала. Ну, коротше, був непоганий досвід практики на «Києві». 

Олю, цікаво працювати ведучою чи, можливо, в роботі журналіста було більше творчості? Чому ви ведуча? 

Ну, слухайте, звісно, що ми любимо комфорт, звісно, що ми всі любимо славу, і… Ну, не те, що славу – всі люблять сидіти в теплих студіях, коли тебе гримують, коли все визначено і прогнозовано. Робота журналістом – ти працюєш при мінусових температурах, ти працюєш у спеку… Але я не завжди можу й хочу сидіти. Наприклад, я їздила на обміни полоненими з розвідкою, і я була першою, кого взяли з засобів масової інформації, першою, бо розпочалася тоді взагалі традиція брати журналістів на зйомку. Тоді вперше обміняли азовців. 

У мене тоді мав бути просто звичайний ефір у студії. Але ввечері телефонує шеф-редактор і каже: «Завтра дуже важлива зйомка, ти можеш поїхати?» Я кажу: «Куди?» «Чернігівська область». Більше я не знала нічого. Я  вже приїхала на канал, мене гримують, збирають – і я нічого не знаю. А дізналася вже згодом, коли ми приїхали під штаб-квартиру нашої розвідки. До нас виходить Усов (представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України – прим. ред.). Я запитую: «Що ми будемо знімати?» Він каже: «Ми будемо знімати обмін азовців». Ну, і звісно, що в такі моменти ти хочеш працювати, по суті, це робота в полі, це робота журналіста. Але тоді ти хочеш працювати журналістом, а не вести свій поточний буденний, рутинний ефір. 

Щодо ведучої. А є тут простір для розвитку? 

Ну, ведуча – це формат. Є жанри. Я ж, дивіться, я ніколи не була ведучою ранкової програми. І зараз є розвиток, є простір, можна жартувати. Я дуже люблю, коли є свобода, й можна сказати більше, ніж за протоколом. 

А на каналі КИЇВ24 є ця сама свобода?

Так.

Зі співведучими легко спрацювалися?

Ой, співведучі – це взагалі окрема тема… Звісно, що я говорю тільки за тих, із ким я працюю: в мене максимальна зона комфорту! І от за це я дуже вдячна! Тому що і попереднє місце роботи – там я не могла похизуватися цим, там не було сталих пар, там це завжди рандомно, як випадало. А тут що Настя Красніцька, що Андрій Рудий – це подарунок Божий. Вони настільки комфортні, і я здивована, тому що, хоч я знала їх із медіа, але особисто – ні, але ти з людиною працюєш – таке враження, що знаєш усе життя. 

А важко працювати зранку?

Зранку? Ну, взагалі-то, напевно, що важко. У мене колись були моменти, коли мені доводилося заміняти колег і виходити на ранковий слот. І тоді це прямо було нестерпно. Але зараз… Коли в мене народився син, він мене почав готувати до цього періоду життя (усміхається). Тому що десь весною він почав прокидатися о четвертій. Оце перша пташка заспівала – й він просто підривається, на підвіконня вилазить, і він повний енергії, і що хоч роби! Тому я певною мірою вже була готова до роботи зранку, тому що в нього такий режим. Але він і лягає рано. Він може заснути о сьомій вечора, о восьмій, іноді навіть о п’ятій. 

У нього таке незвичайне ім’я… А як це сталось так? Чому Авраам?

У мене чоловік – єврей, і коли я була вагітна, ми просто відкрили Google, єврейські імена хлопчиків. І в нас там були Аві, Міхаель, Дан, ну, і ще якісь там були фаворити, але ми обрали саме Аві, але Аві повне м’я – це Авраам. 

Цікаво. А яка ви мама? 

(Сміється)

Ну, вас якось виховували, є якесь уявлення про те, як це може бути… У вас якісь зовсім інші побажання щодо свого материнства, або це традиція?

Та ні, мене добре виховували, мені було добре в моєму дитинстві. Наша рольова модель –  тато був суворий, за татом була дисципліна, за мамою – оця легкість, любов, прикрити, щоб не дісталося від тата. Але мій чоловік говорить, що я все успадкувала від тата, що я сувора, й він говорив про те,  що я буду… поганим поліцейським. Нічого подібного. Ми довго не наважувалися на дітей. То чекали, що поки з’явиться своє житло, якісь кращі умови, і все це так відкладалося. І, більше того, я боялася, я думала, що я якась інертна, що я лінива, що мені не вдасться, ну, було багато страхів. Я в усіх питала, як це: бути мамою немовляти, як люди справляються… Коротше, я зрозуміла, що все треба самій спробувати, бо так оце збирати поради… 

Вагітність – це був важкий період для мене. Але коли я народила, настав момент істини, й усе стало на свої місця. Я зрозуміла, що немає дійсно нічого в житті краще, ніж бавити свою дитину, і що це в принципі найкраще, що Бог нам подарував цю опцію народжувати й розмножуватися. І нехай мене пробачать чайлдфрі, але мені здається, що люди самі себе обмежують і просто собі, ну, якось обрубують опції, якими вони могли би скористатися. І я ще хочу щонайменше двох. 

Яка я мама? Я дуже люблю свого сина. Іноді я можу нервуватися, але звісно, що я ніколи не кричу на нього, звісно, що ніколи його не б’ю. Я дуже сильно його люблю! 

А ви одна в родині? 

О, це інша ще історія. Мій батько – протестантський пастор. Ми – віруючі. Я так само належу до церкви. Що стосується біологічно, в мене ще є молодша сестра Вікторія, в нас різниця вісім років. Потім батьки всиновили ще дівчину, Владу, а потім почали ще брати дітей. Потім юридично це була опіка, потім – прийомна сім’я, потім – дитячий будинок сімейного типу. Тому що не було фінансової можливості всиновлювати, й тоді порадили використовувати таку форму, щоб узяти більше дітей. Коротше, через нашу родину пройшло ще десять дітей. Вони вже дорослі. 

А ви між собою зараз спілкуєтеся, підтримуєте зв’язки? 

Є ті, з ким підтримуємо, прямо дуже ми дружні, а є ті, кого в нашу родину просили взяти, тому що там то мама лежала з відкритою формою туберкульозу, й це було на певний час… Є дівчина, в якої мама зарізала тата, й вона відбувала свій термін покарання в тюрмі. Тобто були ще такі варіанти, що це було тимчасово. Ну, а так із більшістю – на зв’язку, звісно. 

А хто мама ваша? Ким працювала? 

Вона зараз теж працює, вона працює в соцслужбі, соціальний працівник. А до того працювала бухгалтером, економістом. І на пенсії зараз також. Працюючий пенсіонер, словом.

А от ви сказали, що мрієте ще про двох дітей, можливо. Це такі ілюзорні плани чи цілком конкретні? 

 Для мене – дуже конкретні. Мій чоловік не такий оптимістичний, як я. У нас ідуть баталії, ми торгуємося. 

А чому? Він такий відповідальний? 

Йому хочеться ще кращих умов. Але я розумію, що кращі умови ми можемо й потім створити, а от дітей – не факт.

А чим він займається?

Він – музикант. А ще в нього – золоті руки, й він технічно дуже здібний. Ну, прям дуже! Він зробив сам кухню вдома, зібрав, ми замовили матеріали… Хоча в нього немає будівельної освіти. У нього дві освіти: економічна й музична вища. Але при цьому він сам зібрав меблі, шафу у спальні й кухню сам зробив. Ну, не просто зібрав, що замовили, а з нуля: ескізи всі розробляв…

А як ви познайомилися?

У нас у протестантській церкві. Щоб вам було простіше зрозуміти – це якщо ви бачили американські фільми, там, де всі весело співають і плескають, – от така церква.

У нас був барабанщик, він зламав руку – й на заміну покликали Пашу, мого майбутнього чоловіка. А я там співала. Але в той день я не співала, а сиділа в залі. І ось ми з моєю сестрою Вікторією заходимо в зал. Краса чоловіча, зовнішність чоловіча взагалі для мене не має значення. У мене принцип: з обличчя воду не пити. Ну, гарний – то й гарний. Для мене головне, щоб був смішний, щоб дотепний і душа кампанії. Ну, чомусь так. А тоді ми зайшли з нею в зал, і я дивлюсь на сцену – новий барабанщик. І я сестрі кажу: «Дивись, який вродливий». А в мене на той момент  були стосунки с колегою, я  працювала тоді на «2+2». Сестра ще так здивувалася, що я так зацікавилась. Ми з Пашею були знайомі два місяці, коли розписалися. І при цьому я не була вагітна. Кажу це, тому що всі подумали, що я залетіла. Більше того, ми не спали до весілля, тому що я віруюча, й у нас такі закони. 

Скільки років це ви разом? 

От буде сім років. 

Господарством ви самі займаєтеся чи хтось допомагає?

Я постійно хочу когось винайняти, але ні. У мене чоловік пилососить. Це прямо його, він поведений на тому, щоб пилососити. Іноді мені хочеться прибити його за це. Бо в нас є робот-пилосмок, ми його купили, але він його вже не задовольняє. І ми тепер користуємося будівельним пилосмоком, який дуже сильно гуде й діє всім на нерви. А я  мию підлогу. Звісно, мами, коли сидять із сином, допомагають. Коли я на роботах – вони  їсти можуть приготувати. А так, ну, в нас є посудомийка, сушильна шафа, пральна машинка, ну, такі речі. 

А у вас є головний в родині, чи на рівних? 

Ну, дивіться, я, оскільки християнська традиція, то чоловік – глава в родині, тобто я не можу ухвалювати якісь рішення без нього. Навіть запросити когось у гості – я обов’язково маю запитати: «Тобі окей?». Тобто всі рішення я маю з ним погоджувати. 

Олю, давайте ще трохи поговоримо про роботу. У вас є якась мрія про те, як ваша кар’єра може розвиватися? 

Це раніше було, коли я була молода. Бо ти раніше думаєш, що ти там будеш Опрою Вінфрі, а тобі вже 36 років – і ти бачиш, що нічого не намічається. 

Не знаю… Тим більше, що воно зараз усе стає таке гібридне, й телебачення в суміші з цими тіктоками, інстаграмами, ютубами, й уже ти не можеш сказати: ти хочеш бути телевізійною ведучою чи ти хочеш собі мільйон підписників десь у соцмережах. Тому вже такої якоїсь чітко окресленої мети поки що немає. Ну, напевно, хочеться бути десь і в діджиталі теж. 

Ну, от свій проєкт якийсь хотіли б? Наприклад, в ютубі. Багато хто альтернативно розвивається, розвивають саме якісь свої внутрішні потреби. 

Так, у мене було декілька ідей, але ютуб я не уявляю собі технічно. Я не людина, яка вміє шукати спонсорів. Я завжди впираюся в цю стіну. І, тим більше, ті мої знайомі, які починали, й це – працелюбні люди, дуже продуктивні, – вони записали, там, тисячу випусків (на хвилиночку!), й потім усе одно десь воно згасало. Мене, не знаю, напевно, і на п’ять не вистачить (усміхається), ну, щоб просто на ентузіазмі. 

Телебачення для мене – оптимальний варіант, тому що тут уже все налагоджене, ти приходиш – уже є гримерка, є гример, є студія, є оператори, є освітлювачі. Сідай, для тебе написали підводки, а ти підготувалася до розмови. Будь ласка, працюй. 

Тобто вас, як би, приваблює стабільність? 

Так, є стабільність. Але в мене є ідеї проєктів, які би я хотіла… Але вони, напевно, теж десь для телебачення, для якихось уже готових структур. 

А що вас іще цікавить у житті, крім материнства, сім’ї, роботи? Є якісь хобі, є якісь захоплення? 

Я співаю, пишу пісні, ну, це все те, що в межах церкви.

А ви теж займалися в дитинстві музикою? 

Я займалася в музичній  школі. В музпед я не вступила, не змогла. 

Фортепіано було? 

Фортепіано й вокал, так. Зараз я вже нічого з листа не зіграю, але поімпровізувати зможу. 

А якісь інші хобі, може, рукоділля чи щось таке?

Я вишивала, коли в мене був час. Я пишу непогано, в мене є хист до писанини. 

Це художня проза чи що? 

Есеїстика, публіцистика. Зараз я відчуваю себе, вибачте, недієздатною людиною, тому що я повністю обмежена, коли я вдома, в мене є дитина, і я просто не можу навіть переміститися вільно з однієї кімнати в іншу. Він мене хапає, і я маю бути тільки з ним. Він дуже сильно скучає за мною, тому я ходжу навіть справляти свої фізіологічні потреби разом із ним. 

От хто у вас головний в родині! 

Так, я ставлю його на стілець, він бавиться в умивальнику, я даю йому стаканчики, він там займається, а я в цей час мию голову, справляю потреби по гігієні, а він там собі…

Ну, так, це такий період… 

А раніше я обожнювала кіно, театри! Зараз такий період, нічого страшного, що я кудись не походжу. Потім буду старшою і буду знову ходити (усміхається). Це не назавжди.

А читаєте що?

Ніяк не можу зараз дочитати «Дикий захід Східної Європи», це теж публіцистика про історію України, про відносини з Росією. Зараз я не читаю художню літературу, читаю те, що більше знадобиться мені для професії, для ефірів, для того, щоб розуміти соціологію, історію, філософію, – ось такого плану. 

Олю, а ви пам’ятаєте перший день повномасштабної війни? 

Звісно. 

Де ви були? Які були відчуття? 

23 лютого – день народження мого чоловіка. До нас приїхали друзі з Кривого Рогу, це сімейна пара. Ми 23-го пішли в ресторан і зрозуміли, що щось не те, тому що ще 18 лютого ми були в тому ж місці, й було повно людей. А 23-го ввечері – ми самі. Грузинський ресторан, нікого, тільки ми. Нам роблять знижку щось на 40%, здається. І дуже гнітючий стан. Ми приїхали додому, лягли спати. У мене вранці мали бути пари. 

Я прокинулася від вібрації, тому що вікна ходили, а вони прокинулися ще раніше в сусідній  кімнаті, в залі. Я вийшла до них, уже все вибухає, трясеться. Чоловік не прокинувся, чоловік іще спить. Я вийшла до них, Маринка вскочила, Юра, здається, вже був у ванній. Вона каже: «Все, він на нас напав! Війна, війна, почалась війна!» Ну і все, й почалася метушня, вони почали збиратися, щоб повертатися в Кривий Ріг, бо у Юри там бізнес, у нього кавові автомати, апарати, дуже розгалужена мережа, і треба було їхати туди, там наводити лад. 

Я зайшла в кімнату, увімкнула світло, чоловік ще почав нервувати: «Що ти вмикаєш світло?» Я кажу: «Почалася війна». Я пам’ятаю, що вийшла в чому була – на спіднє накинула пальто, чоботи на босу ногу без нічого, без панчіх, без колгот. Тому що Юра мені каже: «Тобі треба заправити машину». Я кажу: «Ну, пішли, я разом із вами вийду». Звісно, що я не змогла заправити машину, скрізь були черги величезні. Ми вийшли, вони поїхали в Кривий Ріг, а я зробила декілька кіл безнадійно, щоб заправити машину, й повернулася. 

І тиждень ми просиділи в Києві, то в підвалі, то нагорі, а потім поїхали в Кривий Ріг. 

А чому в Кривий Ріг? Там хіба безпечніше було?

Ми думали, що так. Ну, так і було насправді. На той момент у Кривий Ріг нічого не прилітало. А в Києві тоді ж на другий день на Дорогожичі прилетіло. Я ще на той момент працювала на каналі «Лайв», тоді згорів оператор із каналу, ракета влучила там поруч. Так, у Києві було небезпечніше, ніж там. 

А коли ви повернулись, через який час?  

Два місяці ми були в Кривому Розі. 

Олю, а ось коли народилася дитина, у вас не було думки все-таки поїхати за кордон, як у багатьох мам? 

Ні, ні, ні. У нас, ну, це теж, це ж родинна філософія, що ніколи не має дружина розлучатися з чоловіком. Ну, або їхати вдвох, а вдвох це неможливо, чоловік – військовозобов’язаний. Ну, якщо небезпека, то разом, на двох. Ну, як це: я поїду ховатися, а він буде тут. Ні. 

Вагітність у вас настала практично одразу після початку повномасштабного вторгнення? 

Про те, що я вагітна, я зрозуміла восени. Після того обміну військовополоненими. Тоді взагалі був дуже цікавий день, тому що ми сиділи на КПП з Малюком, із головою Служби безпеки, в закритому приміщенні, і всі тоді сиділи, це був дуже важливий обмін. Малюк був цілий день із нами, й нікуди ти не дінешся. А росіяни воду варили, мали обміняти о 15-ій, поміняли десь о пів на 9-ту. І всі оце сиділи, анекдоти травили. І Малюк розповідав про останні операції, які там вони провели, ну, про ті, які можна було розповідати. Ми їли якесь печиво й ділили нещасний снікерс на сім частин, тому що нічого не було поїсти. І тоді я вже була вагітна, але ще не знала про це. 

Скажіть, ось цей обмін полоненими, який ви знімали… а ви спілкувалися з полоненими тоді?

Так.

А пам’ятаєте якісь історії, які вас здивували, вразили? 

Мар’яну Мамонову ніколи не забуду, яка вагітною поверталася: вона народила через два чи три дні. Це ж Мар’яна Мамонова, Пташка, Діанов – це ж золотий склад. 

А з кимось із цих людей ви спілкувалися потім? 

Із Мар’яною ми потім перетиналися, якийсь там захід був, я була модератором, і Мар’яна виступала, там я її бачила. А так більше нікого не зустрічала. Це коли ти їх зустрічаєш на обміні – вони ж ніби в рай потрапляють із пекла. А потім там уже дуже важко отримати коментар, достукатися. Потім уже «не дзвоніть, не пишіть». 

Ну, й настрої абсолютно інші, як у тієї ж Пташки, так, усе змінилося… А скажіть, будь ласка, ви читаєте те, що пишуть про вас у соцмережах? 

Дуже рідко намагаюся. В мене є таке правило: якщо дуже сильно занурюватися в критику, й особливо, якщо вона неконструктивна, то дуже легко піти на дно. А сенс? Мені ж треба далі рухатися.

Так, я просто згадала про Пташку, який хейт був навколо неї потім… Як протистояти хейту? У вас є рецепт свій?

Ніяк, шори собі поставити – і все. 

Це легко? 

Ні, але в людей, які медійні, імунітет дуже швидко виникає. Це перші хвилі – воно тебе ранить, ти собі можеш валятися в депресії, в апатії, це перше, а потім… Ні, нормально. 

У вас достатньо активний інстаграм, ви ведете соцмережі. У вас є якась ціль, чи ви вважаєте, що просто потрібно підтримувати імідж публічної людини? 

Раніше я зі штанів лізла – хотіла собі розкрутити інстаграм. Потім у якийсь момент я зламалася, зрозуміла, що це неможливо зробити. Якщо в тебе немає грошей – ну, реально це непросто. Хоча в інстаграмі я теж випадково, мене мої студенти зареєстрували, якось на парі мені кажуть: «Ольго Олександрівно, ми вам гарантуємо, що колись для вас інстаграм буде цікавішим, ніж фейсбук». Я кажу: «Не вірю». Кажуть: «Ну, от потім подивитесь». У принципі, так і є. Потім ще зареєструвалася в тіктоці. Тікток я ніколи не дивлюсь, ніколи. Але в мене зараз там більше 27 тисяч підписників. 

О, це добре! 

Завдяки чому? У тіктоці перше в мене було відео, яке вистрелило – я вирізала туди шматок з інтерв’ю зі Стефанчуком, коли я запитала його: «Чи відомі вам діти депутатів, які воюють на фронті?» Звісно, що воно розлетілося. 

А потім я почала виставляти й відео з обмінів, звісно, що це ексклюзивний ексклюзив, я знімала там на телефон і виставляла відео з обмінів, відео росіян, яких я підписувала в автобусах, мені дозволяли це знімати. І там тепер по 6 мільйонів переглядів… І я нічого, по суті, не зробила для того, але от левова частина підписників з’явилася після того, як я почала виставляти ці відео з обмінів. І потім, уже коли я стала працювати на КИЇВ24, я думаю: «А давай я почну вести прямі трансляції». Тому що я стала читати, мої студенти кажуть: «Моя ціль – набрати 10 тисяч підписників у тіктоці, і я почну заробляти гроші». Я відповідаю: «Що-що? Як ти будеш заробляти гроші?» «Ну, в мене будуть гроші за перегляди відео». Я кажу: «Камон, ні! У нас немає цієї опції. Тільки в Штатах, у Британії і ще там десь є можливість заробляти саме на переглядах, якщо в тебе – від 10 тисяч підписників, у нашому випадку – це 100 тисяч підписників. Але ти можеш заробляти на трансляціях, якщо в тебе є 10 тисяч людей, які на тебе підписані». Заробляти на трансляціях – мається на увазі просто тобі кидають подарунки – монети, а потім ти можеш виводити ці кошти на свою картку. Але це заробіток не від тіктоку самого. А якщо ми говоримо за перегляди – то це сам тікток платить.

Але в мене є трошки снобізму, коротше, ну, думаю, ладно. І я почала, просто поставила телефон і паралельно ефіру натиснула «Пряма трансляція». І в мене почали збиратися люди. І от за прямі трансляції, за три години ефіру, в мене може до п’ятиста підписників додатися.

Це ви в ефірі на каналі й паралельно вмикаєтеся в тікток? 

Так. І плюс я там стала просити підписуватися на мене в інстаграмі. Й вони почали. Звісно, що не так багато, як в тіктоці підписуються, але підписуються в інстаграмі. Тому зараз я зрозуміла, що для мене відкрилося якесь вікно можливостей. І зараз у мене трішки очі заблищали. Тому що коли ти все робиш, а воно не дає результату… Хоча, це тільки все здається… От я думаю: «Ой, у мене мало підписників». З іншого боку, от у мене в інстаграмі 3 тисячі підписників, я думаю: «Це так мало». А з іншого боку, коли 3 тисячі людей – постав їх. Це ж просто дофіга! Або там у тебе на трансляції 200 людей. «Це так мало». Постав 200 людей. Тебе дивляться 200 людей! 

У соцмережах дуже добре реагують на собак та кішок. А у вас вдома є тварини? 

Є! У мене – три коти, причому ми не збиралися жодного мати! 

Всіх підібрали?

Так. Перша під капот залізла. Я поїхала по справах, на зустріч, їду, щось воно нявчить і нявчить. Я зупиняюся в другій смузі, хочу зрозуміти, що відбувається, зупиняються інші водії, кажуть: «Вам допомогти?» Я кажу: «Та ні, я чую голоси кота». Вони кажуть: «Та ні, все нормально, все добре, їдьте». Їду далі – воно все одно нявчить, приїжджаю на зустріч, пішла поговорити, спускаюся, там стоять курять під каналом люди, кажуть: «А, оце, напевно, воно твоє бігає – чорненьке». «А», – думаю, – «слава Богу, значить, вилізло». Сідаю – воно знову нявчить. Я думаю: «Ну, просто щось надзвичайне, потойбічне». 

Їду далі в університет, у мене далі вступні іспити в університеті, знову нявчить, приїхала в університет, пішла прийняла іспити, це ж уже, ну, цілий день, сідаю – знову нявчить, відкриваю вікно, переходять люди через дорогу, кажу: «Чуєте кота?» Вони кажуть: «Угу» (усміхається). Я кажу: «Мені треба допомога». Вони кажуть: «Заїжджайте», показали мені на СТО. Заїхала, відкривають капот – і вона сидить біля двигуна. Ну, це насправді диво, як вона висиділа весь день. 

Ну, це ж та була, яка бігала, чорна чи ні?

Так.

Вона назад тоді залізла?

Так. Кажуть: «Ну, це вже точно ваше, тут же гріх не взяти». Так, ну, і потім, коротше, ще двох узяли. 

У нас біля дому жінка годувала котів, вони  розмножувалися хаотично. Був черговий приплід. Повертаюся я якось з ефіру ввечері, ми якраз там проходили, й жінка сидить біля гаража, намагається зловити кошеня й каже: «Він хворенький, якщо його не вилікувати, то він помре. А я живу в хостелі і взяти його не можу». Ну, я така: ладно, я на перетримку візьму, полікую й потім десь його прилаштую. Ну, це ж найбільший міф (сміється), який існує. Я приношу його, а він такий… Приношу, чоловік приходить з роботи, глянув: «Що ти робиш, у нас уже є», я кажу: «Я на перетримку». А він іще починає, оце мале, він верещить, сидить біля дверей, і він його виніс. А в чоловіка мама взагалі дуже любить котів і собак, і всіх довкола рятує. І вона його як вичитала за це: «Як ти міг, це взагалі не людяно! Я не можу повірити, що мій син здатен на такий вчинок!». Коротше, він каже: «Іди знайди його». Ну, наступного дня я знайшла і його, і його брата. Я принесла, поки чоловік поїхав в тур грати, з артистами виступати. Він повертається – а кошенят двоє! В них герпес повиїдав очі. І так і є вже, що вони виросли, і в одного немає ока. Але вони б померли, тому що був герпес, а вони були дуже слабенькі. 

І чоловік повертається й каже: «Ну, я ж сказав того», я кажу: «Ну… Але ми просто їх полікуємо й потім…» (усміхається) Але період безболісної розлуки був пропущений і втрачений, і ми вже вирішили, що так вони й лишаться. Тому тепер у нас троє. Хоча жодного ми не планували.