Олеся Турчин: «Просто сидіти в кадрі мені недостатньо»

Вона зізналася, що бабуся навіть хотіла переписати дату її народження, але для самої Олесі це число стало улюбленим. А ще вона дуже любить книги, музику й собак. І планує обов’язково завести свого песика, коли матиме власне житло. Поки ж ведуча колекціонує різдвяні іграшки, багато читає й за будь-якої можливості допомагає нашим воїнам на передовій. І обожнює подорожувати, тож, дочекавшись відпустки, цього разу вирушила в гори. Ніжна, глибока й водночас із міцним внутрішнім стержнем. Яка вона ще – Олеся Турчин? Напередодні Дня народження ми вирішили дізнатися про неї трохи більше.

Моя бабуся хотіла переписати дату мого народження…

Я народилася 13-го серпня. Моя бабуся хотіла переписати дату, але я люблю це число. Якщо в потягу буде 13-те місце, я його куплю обов’язково.

Виросла на березі гірської річки…

Я дуже люблю каяки. Навіть отут, на Оболоні, взяти просто поплавати – це те, що мені подобається. Я виросла на березі гірської річки, яка називається Бистриця Надвірнянська. Є дві Бистриці у Франківську, це таке межиріччя, місто між двома річками. Я люблю гори. Як не дивно, але останні кілька років у мене в житті їх стало трішки більше, тому що я почала вириватися з Києва хоча б на якісь вихідні, і з сестрою… в мене молодша сестра дуже багато ходить по горах.

Двома телефонними дзвінками я змогла відправити півтори тони ліків зі Львова до Одеси…

Якщо в мене стрес, або якщо в житті щось іде не так, як я хочу, я йду максимально в роботу. У мене в цей період може бути по три роботи, наприклад. Така ж реакція була і в лютому-березні, коли мені не вистачало просто сидіти в кадрі, мені здавалося, що я нічого не роблю. Єдине, що витягувало з цього усвідомлення – наші глядачі, які писали: «дякуємо, що ви є». Я тоді така: «Окей, значить, усе-таки я щось роблю». Але просто до того у мене було забагато часу, щоб думати, й тому тоді були якісь волонтерські речі… Двома телефонними дзвінками я змогла відправити півтори тони ліків зі Львова до Одеси, й вони далі поїхали. Мені коли сказали, що так ми відправили ліки, які не могли дві доби відправити, бо не знали як – тоді це було шикарне відчуття.

Також у певний період часу був дефіцит препарату «L-Тироксин», а в нас у госпіталях його дуже сильно потребували. І от у мене є дуже хороша коліжанка, вона патрульна поліцейська, яка два роки на Кіпрі була в миротворчій місії. І вона знала, що я шукаю цей препарат, тому що в мене його просили. В якийсь момент вона мені телефонує й каже: «Мені тут із Кіпру передали волонтерку, й серед того є 100 упаковок аналога «L-Тироксину». У мене немає запиту, а я знаю, що ти шукала, тобі він треба». Вона мені його завозить. І я коли цей препарат завезла у військовий госпіталь… лікарка просто реально згребла мене, так обіймала й цілувала, що в мене кістки тріщали. Це був саме той момент, коли було усвідомлення, що так, от зараз ти щось робиш. Бо просто сидіти в кадрі для мене було недостатньо. Це момент, про який колись дійсно розкажеш дітям. Це було важливо.

Я вважала, що ніколи в житті не буду журналісткою, тим паче – на телебаченні…

Я народилася в Івано-Франківську (більше люблю називати його Станіславів, це стара його назва, історична), а вчилася у Львові. Причому, спочатку я навчалася на двох факультетах в університеті Франка: основна освіта – історія, й заочно –  на журналістиці. Журналістику я кидала, тому що вважала, що ніколи в житті не буду журналісткою, тим паче – на телебаченні. Бог сказав: «Так».

Мене зустріла продюсерка, завела у ньюзрум і каже: «Познайомтесь, це наша нова стажерка»…

Одного разу мене відправили на екскурсію на телебачення. Я прийшла, мене зустріла продюсерка, поводила, завела у ньюзрум і каже: «Познайомтесь, це наша нова стажерка». Яка стажерка? Я тут на екскурсії. Ну, екскурсія триває більше десяти років… Між Львовом і каналом «Київ» було дуже багато всього. Ведучою новин я почала працювати в січні 22-го.

Я в дитинстві дуже хотіла в художню школу, але оскільки мама – музикант, мене відвели в музичну…

Мій батько – інженер, він працював в експериментальному дослідному цеху колись. А мама в мене – професійний музикант, викладачка музики. У неї – фортепіано й акордеон.

Я теж успішно закінчила музичну школу – з відзнакою – по класу фортепіано. Не граю, тому що немає інструменту під рукою. Але музична освіта є, й вона деколи проскакує: «Точно! Я це чула, я знаю».

До речі, в дитинстві я дуже хотіла в художню школу, але оскільки мама – музикант, мене відвели до музичної. Мама сміється, що я по цей день їй це згадую. Але я люблю класичну музику.

Друзі жартують, що якщо я все-таки вирішу купити собі житло, це буде заради того, щоб зібрати всі книги в одному місці й завести собаку…

Я обожнюю книги, дуже багато читаю. Ніж обирати якусь вечірку з людьми, які мені не дуже цікаві, я краще залишуся вдома й почитаю книгу. У мене дійсно багато книг, і це книги в трьох містах України. З мене друзі сміються, що якщо я все-таки вирішу купити собі житло, це буде заради того, щоб зібрати всі книги в одному місці й завести собаку. Тому що ти не можеш в орендованому житлі завести собаку. Так, я собачниця.

У мене є колекція різдвяних іграшок…

Якщо в мене є можливість купити різдвяну іграшку, коли я їду до якоїсь країни, я завжди купую різдвяну іграшку. У мене є іграшки з Ватикану, зі Словенії, з Нідерландів. Словом, на новорічні свята ялиночку вдома я спокійно прикрашаю своїми іграшками, які звідкись привезла.

Зараз мені хочеться більше їхати з Києва у місця, які були під обстрілами, під окупацією…

Фіксувати історії людей. Знову ж таки, в мені тут говорить навіть не стільки журналістка, як історикиня. Я розумію, що це все має бути збережено. Все, що в нас зараз відбувається – якраз через те, що історія завжди була нецікава, незрозуміла та переписана. І ми не маємо права дати знову її забути.