«Мені реально фізично боляче зараз чути російську. Останнім часом це просто катастрофа», – ведучий КИЇВ24 Сергій Смальчук. Розмова про мову і слово як зброю. Частина 1

Ми поговорили з Сергієм про те, чому українці й досі говорять російською, про «хороших рускіх», суржик, а також про успіхи й відкати в дерусифікації – на четвертому році повномасштабної війни. У першу чергу – аби нагадати, що єднання навколо мови актуальне не тільки на свята. А українське слово – не банальна буденність, а щоденна «зброя захисту» нашої національної ідентичності в боротьбі з ворогом.

Сергію, якщо міркувати глобально, питання мови зараз скоріше об’єднує чи роз’єднує? Люди більше гуртуються навколо переходу на українську чи сваряться на мовному підгрунті?

Думаю, питання мови може роз’єднати лише тих, хто сам хоче на цьому питанні роз’єднатися. Я не розумію, як українська мова в Україні може роз’єднувати. Ви або приймаєте її, або ні, і в другому випадку ви однозначно – по інший бік суспільства, поза основною його частиною. Я дуже негативно ставлюся до людей, які говорять російською, аби на це не реагувати.

Коли Ви востаннє чули мову ворога? Чи є у Вашому оточенні люди, які досі при Вас говорять російською?

Намагаються не говорити. Я максимально вичищаю своє оточення від руского язика. Сусідам, знайомим роблю зауваження. Якщо згадати конкретний приклад, питомо російськомовний хлопець із Запоріжжя, Тимофій, під час повномасштабного вторгнення перейшов на українську. Але дивлюсь – зараз почався відкат. Відкат загалом, але от Тимофій – конкретний цьому приклад. У незначних речах. Ти навіть не одразу помічаєш, коли у твоєму близькому оточенні такі приклади трапляються. Але в результаті я прямо спитав у нього один раз, другий: «Дядьку, а що за приколи? А чого?» На що він: «Вибач…». Зараз людям, які так чи інакше входять до кола мого близького чи далекого спілкування, я намагаюся по можливості знаходити в собі сили щось якось пояснювати. Хоча вважаю, що якщо до цих пір не дійшло, то навряд чи дійде. Але коли бачу конкретні приклади того, що людина змогла, й чогось тепер у неї виникають підстави свідомо чи несвідомо повернутися до російської, то зараз намагаюся якось толерантніше, трішки м’якше це все робити, ніж іще буквально донедавна. З незнайомими, «чужими» людьми – інакше: в побуті, у сфері обслуговування – я дуже різкий. І дуже різкий – це дуже м’яке визначення.

А якими словами пояснюєте знайомим?

По-різному. У випадку зі згаданим Тимофієм – намагався «розжувати», чому насправді він спілкується російською. Бо батьки. Чого батьки? Бо так дід із бабою говорили. Чого дід з бабою?.. Бо це наслідки свідомої багатовікової роботи ворога – спрямованої, власне, на їх зросійщення, на втрату ідентичності. Але, думаю, часто люди насправді все розуміють самі, але їм «так удобно». І коли, в їхній уяві – їх до цього змушують, просто навіть елементарно вимагаючи дотримання закону, йде спротив.

Є інший приятель, із Сумщини, теж російськомовний. Зі мною він говорить винятково українською, а зі своєю донькою, якій років тринадцять – російською. А вона, своєю чергою, говорить російською з подружками. З ним у мене доходило аж до конфліктів. Я розумію, що це дуже некрасиво, дуже боляче для нього звучало, але конкретно йому я казав прямо в обличчя, що він робить свою дитину інвалідом. Що його дитина ростиме калікою, і я дійсно так вважаю.

А чому батьки в спілкуванні з дітьми – й досі обирають російську? Вони не бачать їхнього майбутнього в Україні, а бачать його з Росією? Чи це просто неусвідомлення ситуації?

У мене немає відповіді, бо конкретно це питання я ставив – цьому ж приятелю, про якого щойно розповідав, і прямо питав: чого так, ну, для чого? Для чого твоїй дитині в майбутньому може знадобитись російська мова? Він не може відповісти. Я кажу: «Вона поїде в Росію?» «Ні, вона, швидше за все, буде вчитись у Європі.» «Для чого їй у Європі російська мова? Навіщо тоді ти її вчиш?» Відповіді нема.

І проблема в тому, що такі батьки – калічать не лише своїх дітей. «Завдяки» їм – ця зараза шириться далі. І це їхня провина, в тому числі, що ми так довго не можемо це лайно з себе викорінити. І їхні діти, якщо не усвідомлять, що тато з мамою їх калічили, і є ще шанси вилікуватись – не виключено, що через 5-10 років вони так само будуть протестувати й обурюватись, мовляв, «а чего ви нас заставляєтє», «ми нє хотім із-под палкі», «дайтє нам ісчо нємного врємєні». Це замкнуте коло. Хтось має його розірвати чи бодай почати розривати.

Офігенно бачити, як люди, які були російськомовними, зараз самодерусифікувалися, самоукраїнізувалися. Вони тепер і з дітьми говорять українською, і їхні діти говорять українською. Це круто, й такі приклади я теж бачу – серед тих таки моїх сусідів. Я їх по іменах кожного можу назвати, бо це в мене щоденна історія.

Може, це прозвучить занадто пафосно, але боротьба за зачищення мови навколишнього простору від кацапського язика – в мене реально не припиняється. Не тому, що я просто хочу щось комусь довести. Мені просто гидко. Реально майже фізично боляче зараз чути російську. В мене від неї кров із вух, ледь не у прямому сенсі цих слів.

Ви колись припиняли спілкування з людиною винятково через те, що вона відмовлялася говорити українською?

Я не знаю, чи цей приклад можна навести в даному випадку, це було ще до повномасштабної війни – 2018-й чи 19-й рік, але мені здається – це може бути ілюстрацією моєї позиції. Це був – на той момент – дуже близький мій друг, так званий «хороший русскій», із якими я тоді ще дозволяв собі спілкуватись – співак Алєксєй Лєбєдінскій. Спершу – не повірите, переважно на русском, «із уваженія». Але потім у нашому спілкуванні трапився один переломний момент. Я запускав проєкт «Прорвемось!» на ICTV, і просив своїх друзів – акторів, музикантів, інших публічних людей, з якими дружу, записати коротеньке відео на зразок «Дивіться програму таку-то, тоді-то, там-то, Сергій Смальчук». Приїхав до Льоші, кажу: «Буде круто, якщо ти зробиш це українською. Одна фраза».

На що він відповів: «Нєт, я нє буду етого дєлать. А зачєм, я же русскій артіст». Потім у нас іще якось одна розмова відбулась, потім іще, й мене це почало дуже бісити. Тому що я розумів, що людина принципово цього не хоче й, відповідно, не буде робити. І вже не діє навіть аргумент: «Я ж переходжу з тобою на російську з поваги до тебе, чого ти не можеш?!». Бо відповідь: «А зачєм – мнє уже болєє 50 лєт, зачєм я буду сєбя насіловать?». І якось почали ці стосунки «сходіть на нєт». Потім це якось мимоволі перейшло у формат публічної переписки в соцмережах, де я просто писав коментарі українською, а врешті – у відповідь став чути щось на кшталт: «Тєбя тут нє понімают». Ну, так ідіть у сраку, якщо «нє понімаєтє». Я не бачу сенсу спілкуватися з тими, хто не може й навіть не намагається принципово «понять» – хоча б із поваги.

Ви – з україномовної родини, але у вас вдома спілкувалися суржиком, так?

Я питомо україномовний – із Заходу України, з винятково української сім’ї. Але так, у нас в родині говорили суржиком, я й зараз ним не гребую у щоденному спілкуванні. Не бачу в цьому взагалі нічого поганого. Для мене це – щось на кшталт діалекту. Бо він – так само, в різних регіонах України – абсолютно різний. У мене от, близько до Білорусі – суржик такий, на Закарпатті чи Прикарпатті – інший…  Але, чи треба «вичищати», покращувати власну мову й мовлення? Треба. Однак, теж треба знати міру. Бо часом мене просто шляк трафляє – коли дивлюся якісь українські фільми чи серіали – настільки там усе стерильно вилизано й вихолощено.

Неприродньо звучить?

Настільки, що це – просто жах! Маючи власний досвід кінозйомок – можу сказати, що часто просто важко стримати сміх у кадрі, коли редактор, який стежить за сценарієм на предмет слідування тексту – починає виправляти акторів згідно норм і правил українського літературного правопису – навіть, якщо в кадрі розмовляють якісь умовні бандити, які за логікою – можуть винятково «ботать по фєнє». Це не просто смішно. Це тупо.

А вам у дитинстві, в підлітковому віці казали, що з російськомовними треба переходити на російську з поваги?

Я не можу згадати, щоб мені якось вказували. Але це було щось – що наче розумілось само собою. Я дуже добре знав рускій язик, фактично ідеально. Нас добре навчали цьому у школі, плюс у мене ще родичі живуть у сусідній Білорусі. І коли вони приїжджали в гості – намагалися переходити назад на українську. А от їхнім дітям це вже давалось значно важче. Пам’ятаю, на якесь свято ми поїхали на малу батьківщину до матінки, в село. І я тоді спитав у свого двоюрідного брата-однолітка, з яким нам було тоді років по вісім-дев’ять: «Ми в Україні говоримо українською, а чого ви білоруською не говорите?»…

Вони там говорять російською?

Так, абсолютно. Білоруська мова знищувалась кацапами, можливо, ще більше – ніж українська. У нас принаймні спротив був, і подекуди – доволі потужний, тож це все якось збереглось, а там ні. Там рідною мовою говорить дуже маленький якийсь відсоток людей. Це ті свідомі пасіонарії, яким теж – вочевидь, не пофіг. І от, коли я спитав – мій брат із Білорусі відповів: «У нас на бєларуском говорят – лібо в забитих дєрєвнях, лібо лохі». Це дослівно. І насправді воно так і надалі, певен, залишається. Але достеменно не знаю, як там і що – я давно не був у Білорусі. І перервав стосунки з усіма своїми білоруськими родичами. З кимось, може, й незаслужено – попали, так би мовити, під гарячу руку, і зараз я вчинив би дещо інакше. Але є вже, як є.

А з якої причини ви перестали спілкуватися?

На жаль, вони банально «не відстрілюють» рівня катастрофи. Задаючись питаннями по типу: «А чому вам усе не так? Чому не можна жити у дружбі?». «Ви там реально якісь нацисти-«бандерівці»… І я не думаю, що ми ще колись побачимось – навіть якщо завершиться війна. А якби й побачились – я дійсно не розумію, яке в нас узагалі може бути тепер спілкування. Навіщо множити мову ворожнечі? Я колись вірив, що скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина. І це, певною мірою, дійсно так. Але, як показує зараз історичний досвід, москалі – не люди, а відповідно сенсу говорити до російськоголових людей я не бачу. Тим паче – їхньою мовою.

Це не працює.

Так, у цьому випадку – 100% не працює. Та мене тішить, що не бракує людей, які все ж усвідомлюють важливість української в Україні. І в моєму оточенні є приклад, яким я дуже пишаюсь. Коли російськомовний хлопець з Ірпеня, який навіть називав себе завжди Васілієм – у процесі нашого з ним спілкування – ухвалив для себе свідоме рішення перейти на українську. Показував мені на телефоні переписку в їхньому сімейному чаті у вайбері, де повідомив родину про своє рішення, реакцією на що були фрази на зразок: «Ти што, с ума сошол?!» Але, мабуть, я таки якось достукався до нього. Тож, зараз він не просто спілкується державною – він реально щиро з того тішиться. Мені хочеться вірити, що це назавжди. Я так розумію, що війна стала для нього останнім таким цвяхом у кришку тієї «язикової труни». І він згодом теж почав намагатися достукатися до інших, зокрема, своїх друзів-підписників у соцмережах, риторичними запитаннями з серії: «Скільки бомб на вас має впасти, щоб ви усвідомили?!». Якось так…