На початку 2026-го телеканал КИЇВ24 та «Радіо Київ FM» представили особливий проєкт – соціальний календар, героями якого стали співробітники медіа, що стали до лав оборони України. Кожна сторінка календаря — це історія, яка об’єднує професіоналів мирної справи та мужніх воїнів, якими вони стали. Січень відкрив молодший сержант Нацгвардії Валерій Калниш. У лютому обличчям стала журналістка, редакторка, а нині солдат ЗСУ – Евеліна Котлярова. На сторінці лютого – QR-код, що веде на збір коштів на баггі для підрозділу важких ударних бомберів, де сьогодні служить Евеліна. Цей транспорт критично необхідний для збереження життів і мобільності на передовій.
Ще кілька років тому Евеліна працювала в ефірі: розповідала новини, писала сюжети, редагувала тексти. Нині вона на передовій. Війна забрала в неї багато. Але дала інше – чітке розуміння, заради чого вона сьогодні воює.
«Якщо ти вже взявся за цю роботу, ти маєш захищати тих, хто живе мирним життям», — каже вона. Ми поставили Евеліні декілька питань і отримали щирі відвідання
Як звучить ваше звання зараз?
Евеліна Котлярова, звання – солдат.
Ви працювали у КИЇВ24 до війни. Розкажіть, чим саме займалися?
Я була редакторкою, вела рубрику на телеканалі КИЇВ24. До того працювала журналісткою на каналі «Київ». Усе моє професійне життя було пов’язане з медіа.
Чи плануєте повернутися до медіа після перемоги?
Думаю, так. Це точно буде щось дотичне до медіасфери. Можливо, знову телебачення, а можливо, щось інше. Я поки не знаю точно. Але знаю, що хочу займатися важливими речами, які мають значення для суспільства.
Яким ви бачите своє життя після війни? Думали про це?
Якщо з моїм здоров’ям буде все нормально, я б хотіла створити сім’ю, займатися творчістю, жити. І готувати молоде покоління до того, що, не дай Боже, але війна може повторитися. Щоб діти вже знали, як себе захищати. Я ще не знаю, як саме це втілю, але впевнена — це потрібно.
Що допомагає триматися в найважчі моменти?
Пам’ять. Дуже багато моїх знайомих загинули. Я маю продовжувати їхню справу. Хочеться помститися. Але ще більше хочеться, щоб ті, хто залишився в мирному житті, могли жити спокійно. За це варто боротися.
Війна часто змінює відчуття часу. Про що мрієте після перемоги?
Щоб усі остаточно зрозуміли, що Росія – ворог. Щоб ніхто більше не говорив, що ми один народ. Щоб Україна була сильною, непереможною, з однією з найпотужніших армій світу. І щоб ми нарешті потрапили в десятку країн за рівнем щастя, благополуччя і достатку.
Як відреагувала ваша родина на рішення йти в армію?
Я до останнього приховувала це від батьків. Чоловік знав, що я збираюся, і не заважав. Навпаки – підтримав. Казав, що переживає, але якщо мені буде так краще, то допоможе як зможе.
Ви згадували, що мама вже відійшла у вічність…
Так, вона нещодавно померла. Але поки була жива, ми завжди зідзвонювалися до і після виходів. Вона мене підтримувала, молилася за мене. Вона вірила в мене. Пам’ятаю, як ми з нею планували подорожі по Україні – після війни. Це давало надію. З татом ми досі зідзвонюємося. Він мешкає у Словʼянську, не виїжджав звідти навіть у 2014-му. Торгує деталями, допомагає військовим. Він для мене приклад незламності.
Чи є у вас якісь ритуали спілкування з близькими?
У нас було таке, що тато перед виходом розповідав мені жарти – для настрою. З чоловіком ми проводимо час з побратимами, згадуємо загиблих добрим словом. А коли зовсім важко, я їду на могили своїх рідних. Вони пережили репресії, голодомори. Думаю, якщо вони змогли, я також зможу.
Чи можна сказати, що побратими стали вам другою сім’єю?
Абсолютно. Є люди, які знають мене краще, ніж дехто з родичів. Вони завжди поряд. Знають, як допомогти, коли важко. Ми багато пройшли разом.
Що для вас означає дружба на війні?
Це дуже глибоке почуття. Це люди, яких, можливо, я ніколи б не зустріла в мирному житті. Але ми мріємо разом жити в Києві, в одному будинку, будувати відповідальний бізнес, ходити одне до одного в гості. Я дуже хочу, щоб усі вони вижили.
Яку роль, на вашу думку, відіграють журналісти у воєнний час?
Величезну. Їхня праця – це архів нашої правди. Завдяки журналістам задокументовано злочини Росії. Світ побачив, хто є хто. Це накопичувальний ефект, і він дуже важливий.
І наостанок: як війна змінила вас? Які сенси життя відкрила?
Я навчилася радіти кожній хвилині. Раніше мені треба було багато, щоб відчути щастя. А зараз — сонце, кава, гарна людина поруч – і я щаслива.
Сьогодні Евеліна Котлярова воює за тих, хто ще має змогу жити в мирі, за нашу землю, за те, щоб Україна буда вільною від окупантів та незалежною. І її підрозділ потребує допомоги.
Нагадуємо, у лютому календар КИЇВ24 закликає приєднатися до збору коштів на баггі для підрозділу важких ударних бомберів, у якому служить Евеліна.
Долучитися можна за QR-кодом на сторінці календаря або нижче.
Бо кожна гривня – це не просто донат: це – зброя та ваш внесок у наше майбутне.
