Максим Прокопенко – відомий український медійник із понад 10-річним досвідом у журналістиці та розслідуваннях, до повномасштабної війни – шеф-редактор і ведучий телеканалу КИЇВ24. На першому році ворожого вторгнення він свідомо закрив усі цивільні справи та потреби, підготувався й пішов мобілізуватися. Сьогодні він – молодший лейтенант, офіцер Збройних сил України, який пройшов Мар'їнку, висадку в Херсонській агломерації та Курську операцію.
Максим – одне з облич соціально-благодійного календаря КИЇВ24 і «Радіо Київ FM» на 2026 рік та герой вересневої сторінки.
Пропонуємо вам відверту, жорстку й позбавлену цивільного пафосу розмову з Максимом Прокопенком про реальний стан речей в армії, трансформацію особистості, відсутність ілюзій та ціну, яку ми сплачуємо за свободу.
Максиме, як вас правильно представляти сьогодні читачам і глядачам?
Максим Прокопенко, офіцер Збройних сил України, військове звання – молодший лейтенант. До війни був шеф-редактором телеканалу КИЇВ24, ведучим програм, мав свій YouTube-канал. Досвід великий – понад 10 років у журналістиці на різних телеканалах: на 112 і 24. На 1+1 я займався сніданком, але згадувати я про це не люблю.
Чи бачите ви себе знову в ефірі після завершення війни?
В принципі, так. Не бачу жодних перешкод для цього. Кожен військовий коли-небудь повернеться до своєї цивільної професії. По суті, ми ж не кадрові військовослужбовці, тому повернутися й знову нормально почуватися в ефірі – абсолютно логічно.
Як і коли ви прийняли рішення мобілізуватися? Це був спонтанний крок чи зважений вибір?
Рішення виникло не спонтанно. Я його добре обдумав, шлях до нього був із підготовкою. З перших днів повномасштабки я зрозумів, що не хочу пропустити, як то кажуть, історичну боротьбу за Україну. На першому році війни я позакривав свої цивільні справи, залишив після себе всі необхідні документи, інструкції, і після цього пішов мобілізуватися.
Які навички з минулого життя стали в пригоді на службі?
З цивільних навичок знадобилася лише комунікація. Більше жодних: усі інші були абсолютно новими, надбаними вже в бойовому середовищі. Якщо чесно, цивільних навичок військові більше потребують зараз. А коли була найжорсткіша фаза оборони, наступу та контрнаступальних дій, з цивільного життя мало що можна було застосувати.
Пам’ятаєте свій перший день у війську та бойове хрещення?
Це було 14 січня. Приїхав у розташування, а там хлопці якраз готувалися на вихід. Мене одразу взяли на виїзд на ротацію до позицій під Мар’їнку. Здивувало, що підрозділ, у який я потрапив, взагалі не був схожий на уявлення про звичну армію – все було набагато простіше.
Які епізоди цієї війни ви пам’ятатимете все життя?
У мене таких історій багато. Як джентльмен, я не говорю про трофеї чи полонених, і не звик хвалитися якимись окремими епізодами. Але якщо виокремити те, що пам’ятатиму все життя, нехай це буде Курська операція та висадка у Херсонській агломерації, коли ми на понтонах перетинали рубежі.
Чому саме на понтонах? Бо до них тоді прив’язали по два моторних човни: виглядало це максимально дивно. По нас почала працювати ворожа мінометка. А коли ми висадилися і шукали укриття, підключився танк. Це був реальний момент, коли я подумав: ми трохи не туди приїхали і зараз помремо. Робота танка по тобі – це один із найстрашніших моментів бою. На щастя, обійшлося: наша арта, яка стояла на березі гарно замаскована, вичікувала його, знищила, і ми змогли пізніше знайти укриття.
Багато хто каже, що побратими на війні стають другою родиною. Чи згодні ви з цим?
Не будуйте ілюзій, будь ласка, і не ставте питання таким чином. Родина – це родина, а побратими – це побратими. Так, стосунки з побратимами глибші за звичайну дружбу, бо це люди, з якими ти проводиш купу часу в замкненому просторі: у бліндажі, на бойових завданнях. Між вами має бути величезний кредит довіри, адже ти довіряєш людині своє життя, свою спину, свій сон, витягаєш когось. Це дуже багато, це бойове братерство, особливий стан. Але родина – це родина. Побратими не стають родиною.
Які головні істини про життя ви відкрили для себе на фронті?
Вони дуже прості. Перше: треба жити і не відкладати на завтра те, що планував, про що мріяв, які мав цілі. Друге: я відкрив, що армія не є вироком – це лише можливість і апгрейд для себе. І через те, що ціна тут дуже висока, ти починаєш цінувати моменти, які раніше здавалися менш значущими, й намагаєшся їх оберігати: свої традиції, хобі, звички, бажання їх втілювати. І, відповідно, починаєш набагато більше цінувати близьких.
Що суспільству варто зрозуміти про сучасну армію без пафосу й красивих слів?
Потрібно перестати тупити й зрозуміти одне: зараз до захисту країни прийшли цивільні. Це вже давно не та професійна армія, яка була раніше. Половина з цих людей абсолютно ніколи не мріяла бути військовими. Те, що журналісти постійно намагаються прокомунікувати й розділити суспільство, мовляв «от ви тепер військові», не робить із цивільних людей професійних військових.
Після 24 лютого ставки надмірно зросли. Армія невеликої чисельності не змогла б стримати велику наступальну операцію РФ без цивільних, які прийшли до лав ЗСУ. І саме цивільні принесли в армію свій досвід та менеджмент. Мені б хотілося, щоб українці зрозуміли перш за все це. І залишили тупорилі наративи на кшталт «ви ж там воюєте, бо ви самі цього хотіли». Ні. Професійних військових у чистому вигляді зараз майже немає – вся армія складається з цивільних мобілізованих.
Чи є якийсь звук, запах або спогад, який миттєво повертає вас подумки додому?
Такого немає, це якась рідкість. Якщо ти під час бою, у стресовий чи переломний момент будеш відволікатися й думками повертатися додому, у тебе не буде жодної концентрації. Я рекомендую такого точно не робити.
Чи залишається на війні місце для гумору? З чого ви востаннє щиро сміялися?
Я завжди намагаюся гуморити, коли є можливість, бо вважаю, що без цього взаємини в армії не будуються, тим паче, без чорного гумору.
Востаннє щиро сміявся з робочого моменту, коли бійцю присвоювали новий позивний. Він, після мобілізації, спочатку намагався втекти через вікно, вистрибнувши на простирадлах. Таке теж буває. Але потім подумав, зрозумів, що все ж хоче нищити ворогів, і вирішив проявити ініціативу. Коли прийшов командир, боєць каже: «Я буду, умовно кажучи, Рембо». А командир йому відповів: «Ні, ніх*я, ти тепер – Альпініст»))
Як війна змінила вас внутрішньо? Що вона забрала, а що додала?
Війна забрала в мене співчуття і посилила цинізм. Мені абсолютно все одно стосовно моментів, де я нібито мав би комусь співчувати. Ніхто ж не співчуває мені. Чому я маю співчувати батькові трьох дітей, який має відстрочку й не йде до армії, якщо він не співчуває мені, що я через службу не можу налагодити власне особисте життя? Думаю, цей цинізм притаманний більшості військових.
Він посилився, бо робота має бути зроблена, завдання виконане – так пише статут, так пише розумна книжка. Війна має бути виграна так само. Це не означає, що треба нищити свій особовий склад. Виграти бій – це завдати противнику у його наступальному угрупованні більших втрат, ніж він зможе відновити (понад 55%, як написано у книжці). Тому цинічно треба зробити це всіма наявними засобами. Співчуттю тут місця немає.
За що ви найбільше поважаєте людей, які служать поруч із вами?
За їхню позицію. Вони роблять неможливе. У людей немає вигоряння, пафосу, негативних речей, які притаманні цивільним. Вони постійно живуть на межі своїх можливостей і роблять ще більш неможливі речі – за це я їх поважаю найбільше. А ще – за чесність. Побратими, як правило, не брешуть. Їхні підколки та щирість завжди правдиві, бо на війні найбільше цінують правду.
Який досвід із війська ви точно візьмете із собою в цивільне життя?
Тайм-менеджмент, чіткість формулювання завдань, їхню реструктуризацію. І, безперечно, нові управлінські скіли. У моїй майбутній цивільній команді слова «неможливо» просто не буде, тому що мирне життя набагато легше за війну.
Якби ви могли залишити лише одну думку для наступних поколінь українців, що б це було?
Це важко осягнути, але думка одна: з того боку вчаться такі самі діти, як і ви, і вони вчаться з однією мрією – вбивати вас. Нехай це звучить жорстоко, але треба розуміти: вже виростає покоління нових росіян, яких дорослі так само готують з ненавистю вбивати молоді покоління українців. Тому молоді українці мають ставати сильними й розуміти, що потрібно боротися.
Не буде вже такого, що ми всі живемо в ідеальному, мирному світі – світ сильно трансформується. Поні, які бігають, їдять метеликів і какають веселкою, тут не буде. Світ жорстокий і багатогранний, і молоді треба бути готовою до цієї жорстокості.
Кому і за що ви найбільше вдячні сьогодні?
Вдячний собі, що дожив до цього моменту, що в критичні хвилини тримав холодну голову й не «забаранився» по-тупому. Дуже хочеться дожити до кінця, щоб побачити, що ж там буде далі.
Вдячний побратимам. Вдячний друзям – далеко не всім, а окремим людям за підтримку. У мене є найкращий друг, який повністю забезпечує мене транспортом протягом усього цього часу. Він зробив набагато більше, ніж ті, хто закинув 20 гривень донатів і вважає, що допоміг армії. Дуже дякую друзям, які не жили своїм «кращим життям», а допомагали підрозділу, коли була критична потреба.
І, звісно, дякую родині – за витримку, підтримку й любов. За те, що дали мені можливість не нехтувати своїм вибором і прийняли його. Я передовсім хочу вибачитися перед родиною за те, що вона живе без мене. Але безмежно вдячний за те, що вони повністю мене розуміють, що у нас немає розбіжностей, і за те тепло й любов, якими мене огортають щоразу, коли я повертаюся, аби я міг відчути себе вдома.
Про проєкт: не міфічні герої, а наші колеги
Напередодні Нового року телеканал КИЇВ24 та «Радіо Київ FM» презентували особливий спецпроєкт – соціально-благодійний календар на 2026 рік. Його героями стали дванадцять співробітників каналу, які змінили мікрофони, камери та інші професійні прилади на зброю. Загалом понад 30 наших колег зараз перебувають у ЗСУ та в підрозділах різних Сил оборони.
Кожна сторінка календаря – це заклик до дії. На кожній розміщено QR-код, що веде на збір для підрозділу героя. Вереснева сторінка присвячена Максиму Прокопенку та має на меті підтримку його підрозділу у лавах Збройних сил України.
Долучитися до збору вересня можна, відсканувавши QR-код на сторінці календаря або за прямими реквізитами підрозділу.