«Зранку треба обов'язково погодувати котів. Вони тут живуть у великій кількості, збігаються звідусіль. Оце наш основний ритуал, з якого має починатися кожен день…» Після таких слів розумієш, що і на війні людина залишається людиною. Олександр Даниленко присвятив журналістиці більшу частину свого життя, працюючи в ефірах ще з 1997 року. Спортивний коментатор, редактор та ведучий сьогодні носить погони старшого лейтенанта Державної прикордонної служби України. Він обличчя липня у благодійному календарі КИЕВ24 на 2026 рік. Перед вами чесна розмова про те, як цивільний досвід перебудовується на військові рейки, чому інформаційна війна є офіційною доктриною і як заново вчитися цінувати прості речі.
Про проект: Не міфічні герої, а наші колеги
Напередодні Нового року телеканал КИЇВ24 та «Радіо Київ FM» презентували особливий спецпроєкт – соціально-благодійний календар на 2026 рік. Його героями стали не моделі, а 12 співробітників каналу, які змінили мікрофони, камери та інші професійні прилади на зброю. Загалом понад 30 наших працівників зараз захищають країну. Кожна сторінка календаря – це заклик до дії: тут розміщено QR-код, що веде на збір для підрозділу героя. Липнева сторінка присвячена Олександру Даниленку та має на меті підтримку його підрозділу у структурі Сил оборони України.
Олександре, як вас правильно представляти сьогодні і де саме ви служите?
Відразу хочу зазначити важливий нюанс, бо люди часто плутають: я не в ЗСУ. Я в Силах оборони України. До Сил оборони входять і ЗСУ, і ДПСУ, і Нацгвардія. Наприклад, «Азов» – це Нацгвардія. А я служу в Державній прикордонній службі України (ДПСУ). Моє звання – старший лейтенант. Зараз я в бригаді «Гарт», це Перший прикордонний загін, який ще називають Донецьким. До того, як пішов до лав Сил оборони, я до середини 2023 року працював на телеканалі КИЇВ24. До повномасштабного вторгнення був спортивним журналістом, редактором, ведучим. А після 24 лютого перейшов на військову тематику, а також був ведучим і редактором кримінальних новин.
Пам’ятаєте момент, коли вирішили піти захищати країну? Що тоді відчували?
Ну я, прямо скажемо, не такий супергеройський хлопець, який у перший день повномасштабного вторгнення побіг у військкомат. Коли все почалося, я зранку поїхав на роботу. Звісно, про якісь спортивні новини тоді вже не йшлося. Всі переключилися на висвітлення того, як наш народ протистоїть загарбникам. Це також інформаційна війна, вона дуже необхідна, це надважлива складова протистояння ворогу. І я займався цим аж до мобілізації. Для себе прийняв рішення: якщо призвуть – значить призвуть, піду без вагань.
І врешті-решт так і сталося. Прийшли на роботу представники ТЦК, запросили заїхати у військкомат, коли буде час. Приїхав, пройшов ВЛК. Але все відбулося не за годину – мене не відправили на передову відразу. Довго підбирали підрозділ, щоб я виходячи зі свого досвіду був якомога кориснішим. У підсумку в середині 2023 року я став військовослужбовцем. Що відчував? Хвилювання, звісно. Я не знав, як це і що це, бо раніше ніколи не служив, строкової служби в мене не було. Мав за плечима тільки військову кафедру в КПІ (Національний технічний університет України), і все. Було невідомо, що чекає попереду. Розумів, що війна – це супернебезпека, хвилювався, але паніки точно не було.
Що було найважчим у перші дні служби? Як проходила адаптація?
Чи мені пощастило, чи що, але не було такого відчуття, що все «капець-капець». Навпаки. Пам’ятаю перші дні, коли нас привезли на проміжну точку перед відправкою на БЗВП (базову загальновійськову підготовку). Жили в наметах у лісі, але це було літо, тому дискомфорту ми не відчували. Хлопці, з якими нас мобілізували з Києва, всі були абсолютно адекватні, нормальні.
Офіцер, полковник, який нами тоді опікувався, одразу після приїзду запитав: «Хлопці, як будемо з вами жити: за статутом чи по-людськи?». Ми, звісно, кажемо: «По-людськи краще». Він відповів: «Ну, якщо не будете косячити, все буде нормально. Якщо будете чудити, повірте, буде вам непереливки». В результаті ми поводилися нормально, жодних зальотів за ті два тижні не було, все пройшло спокійно. До нас приїжджали фахівці, хлопці з бойовим досвідом, дівчата з такмеду. Показували озброєння, старлінки, системи зв’язку. Я тоді потрапив до Луганського прикордонного загону імені полковника Євгенія Пікуса. Від’їзд із дому переніс спокійно ще й тому, що моя родина виїхала за кордон, я все одно залишався в Києві один. В лісі з хлопцями було навіть веселіше.
А за два тижні нас майже всіх відправили на місяць на навчання до Великої Британії. Враження неймовірні. Ганяли нас британські сержанти, звісно, дуже сильно, але знань і вмінь ми там отримали надзвичайно багато. Це було класно. Після повернення я потрапив у свій перший підрозділ ППО, оскільки на військовій кафедрі вчив саме протиповітряну оборону. Підрозділ тільки створився, йшло злагодження в тилу. Згодом перевівся в артилерію – мені це здалося цікавішим, та й хлопці запросили. А вже потім у Донецькому прикордонному загоні (бригаді «Гарт») дізналися, що я журналіст із великим досвідом, і запропонували посаду начальника групи взаємодії зі ЗМІ. Погодився без вагань, бо це максимально близько до моєї цивільної справи. І ось уже понад два з половиною року ми працюємо на Харківщині, на Південно-Слобожанському напрямку.
Які професійні риси журналіста найбільше знадобилися у війську?
Самодисципліна і вміння планувати, коли перед тобою стоїть купа різних завдань. У цивільному житті в Києві в мене бувало одночасно три роботи: телеканал КИЇВ24, пресслужба Федерації легкої атлетики України, ще один канал. Треба було встигати всюди і робити роботу якісно. Без жорсткої самодисципліни з цим не впоратися, і в армії це дуже допомагає.
Ну і, безумовно, став у пригоді мій прямий профіль, адже зараз я займаюся медіа і тут. А до того, як прийти у пресслужбу, у підрозділах рятувало банальне вільне володіння комп’ютером. Я дуже швидко набираю текст. Паперової роботи у війську вистачає, її ніхто не скасовував, тому ця навичка теж була в ціні.
Чи навчилися в армії чомусь новому, що знадобиться потім у цивільному житті?
Якщо брати суто професійний бік, то раніше в медіа я вмів тільки писати, знімати та робити сюжети. А тут я навчився монтувати відео та працювати у фотошопі. Тобто тепер можу видати готовий медіапродукт під ключ самотужки. Знімати теж можу – звісно, не як супероператор, але якісне відео в режимі лайву зроблю і сам його змонтую.
А якщо говорити про людські якості… Певно, я змінився. Став трохи іншим. Але наскільки – це вже хай судять люди, які мене оточують і давно не бачили. Ті, з ким зустрічаюся під час рідкісних поїздок, кажуть, що зміни помітні.
Зв’язок із колегами з минулого життя підтримуєте?
Так, спілкуємося час від часу. Не так часто, як хотілося б, бо в Києві я буваю дуже рідко. Переписуємося, інколи зідзвонюємося. Контакт є, колеги дуже підтримують, і я їм за це неймовірно вдячний.
А за новинами та медіасферою встигаєте стежити?
Так, ця звичка залишилася з цивільного життя. Раніше їдеш у громадському транспорті на роботу і моніториш стрічку в телефоні. Хіба що тоді це були переважно спортивні новини. Зараз я моніторю і спорт, і загальну ситуацію. Я постійно намагаюся бути в темі всього, що відбувається в Україні, у світі та в спортивному середовищі, адже спорт – це величезна частина мого життя.
Які якості ви найбільше цінуєте в людях, що зараз поруч із вами, – у побратимах і посестрах?
Перше, щоб людина тримала слово. Якщо сказала, що зробить, значить, має зробити. Друге, – пунктуальність. Якщо домовилися про виїзд о десятій годині, то це має бути виїзд о десятій, а не о десятій нуль п’ять, і це означає саме рух машини, а не момент, коли ми тільки підходимо і починаємо збиратися. Ну і, безумовно, почуття гумору. Без нього тут просто ніяк, воно рятує.
Чи стали побратими для вас другою родиною? Що взагалі означає дружба на війні?
Звісно, вважаю їх своєю другою сім’єю. Ми проводимо разом абсолютно весь час. Відзначаємо дні народження одне одного, ділимося особистими переживаннями, робочими моментами. На війні поняття дружби має величезне значення. У цивільному житті як: якщо щось не склалося в стосунках, ти просто розвертаєшся і більше з цією людиною не спілкуєшся. А тут ти зобов’язаний тримати нормальну атмосферу в колективі, бо по-іншому не можна. Це не просто київські сварки, після яких розійшлися і забули. Ця людина завтра може прикривати тобі спину, або ти їй.
Як ваша родина реагувала на мобілізацію і як підтримує вас зараз?
Хвилювалися, звісно. А що робити: в Україні війна. Зараз теж хвилюються, але, думаю, вже трохи менше – просто звикли за ці три роки, що я у війську. Дружина і син зараз за кордоном. Підтримують своїм спілкуванням, тим, що вони подумки завжди поруч зі мною. От і все, а як іще на відстані можна підтримати?
Як бачите своє життя після повернення і про що найбільше мрієте?
Коли повернуся, я буду якомога більше часу проводити зі своєю родиною. Ці майже чотири з половиною роки позбавили нас живого спілкування. На 99% наш зв’язок – це відео та аудіодзвінки. Дуже хочеться нарешті побачити їх вживу, обійняти. Мрію поїздити з ними разом по Україні, світом. Просто побути поруч. Син росте, вчиться, скоро в нього вже може бути своя родина, і ми не зможемо бачитися так багато, як хотілося б зараз. Тому головна мрія і мотивація, щоб усе це скоріше закінчилося нашою перемогою, заради них, заради того, щоб вони і ми всі жили в мирі.
Чи повернуся на телебачення? Побачимо. Певно, що так, бо я віддав цій професії більшу частину життя, в журналістиці я з 1997 року. Це те, що я вмію і люблю. Хоча не виключаю ймовірності, що можу продовжити службу в ДПСУ. Дай Бог, щоб скоріше закінчилася війна, а там життя покаже. Але ймовірність повернення на телебачення дуже велика.
Війна чи служба в прикордонних військах змінили ваш світогляд?
Та ніяк особливого не змінили. Просто починаєш набагато більше цінувати речі, які в цивільному, мирному житті здавалися абсолютно буденними, звичними і неважливими. Радієш маленьким дрібничкам. Наприклад, вирвався десь у тилове місто, потрапив у «Макдональдс» – і це неймовірний кайф! У Києві ти цього не зрозумієш, бо він там на кожному кроці. Подивитися телевізор – кайф. Полежати у ванні – кайф. У мирному житті ти цього не помічаєш, бо це повсякденність, а тут це набуває зовсім іншої цінності.
Чи є у вас якісь особливі ритуали на службі?
Чесно – жодних немає. Хіба що один, найголовніший: зранку треба обов’язково погодувати котів. Вони тут живуть у великій кількості, збігаються звідусіль. Оце наш основний ритуал, з якого має починатися кожен день. Не погодуєш котів – вони тебе проклянуть (сміється).
Які моменти служби запам’яталися найбільше? Про що згадуватимете пізніше?
Знаєте, скажу так: є дуже багато чого згадати, але далеко не все з цього можна розповісти дітям. Історій та різних моментів вистачає, але нехай це поки залишиться особистим.
Що б ви сказали українцям, якби мали можливість звернутися до всіх прямо зараз?
Хлопці, дівчата, це все треба закінчувати. Закінчувати виключно нашою перемогою. А для цього потрібен внесок кожного без винятку. Я колись побачив у Києві графіті, яке дуже влучно описує реальність: «Ми або працюємо у війську, або для війська». Хто може, має йти захищати країну, тому що ворога дуже багато і нам треба з ним щось робити. Хто не може йти з різних причин, – зобов’язаний допомагати. Захищати свою країну – це наш спільний обов’язок. Можливо, в мене якесь старе виховання, і це звучить як лозунги, але це наша країна, наша земля і земля наших дітей.
Яку роль сьогодні відіграють журналісти? Надважливу. Згідно з військовою доктриною НАТО існує п’ять театрів ведення бойових дій: наземний, повітряний, морський, космічний та інформаційний. Інформаційний фронт має колосальне значення. Я вважаю, що у 2014 році, коли почалося АТО і відбулися перші захоплення наших земель, ми інформаційну війну Росії програли. Люди тоді продовжували дивитися російські канали, Соловйова та інших їхніх «зірок». А от зараз ми цю війну виграємо. Робота журналістів під час цієї війни є надзвичайно важливою, і її в жодному разі не можна недооцінювати.
Мета липня – підтримка підрозділу старшого лейтенанта Олександра Даниленка у складі прикордонної бригади «ГАРТ» (Перший прикордонний загін ДПСУ). Олександр тримає інформаційний та оборонний щит на Харківському напрямку. Наше завдання – забезпечити його підрозділ усім необхідним для наближення перемоги. Підтримайте збір липня, відсканувавши QR-код на сторінці календаря.