З початку повномасштабної війни телеканал КИЇВ24 щодня виходить в ефір із власним інформаційним марафоном, не припиняючи мовлення жодного дня. Увесь цей час журналісти виїжджали в найгарячіші точки, зокрема й під час обстрілів, часто стаючи першими свідками найгостріших подій. Але випадок із журналісткою Дар’єю Рябчун показав: навіть у країні, що живе в умовах щоденних атак, суспільство часто не готове до цих стандартів і не розуміє ціну одного включення в ефір. Один репортаж із Троєщини спровокував хвилю тролінгу в соцмережах і відкрив незручне питання: чому ті, хто ризикує життям заради інформування, стають мішенню для глузування? І що з цим робить цивілізований світ?
Війна в Україні – не епізод, а постійний стан. І вже четвертий рік десятки тисяч журналістів тримають свою лінію оборони у бронежилетах, касках, з мікрофонами, в окопах і біля руїн. У світі давно існують чіткі стандарти, як саме журналісти мають працювати в зоні бойових дій.
Дар’я Рябчун, молода журналістка телеканалу КИЇВ24, вийшла у прямий ефір під час повітряної тривоги. У шоломі, бронежилеті, в одному зі столичних районів – на Троєщині. Вона інформувала киян, де і як працюють пункти обігріву. У кадрі на неї – захисне спорядження. Це мало бути і є стандартом. Натомість стало причиною для тролінгу: «цирк», «каска для УБД», «естрадне училище».
Але працювати під час тривоги журналістам дозволено тільки в шоломі й броніку: це не питання бажання – це інструкція, заснована на внутрішніх протоколах безпеки, узгоджених з міжнародними вимогами. Вийти без екіпірування – означає порушити і правило, і здоровий глузд. Але соцмережі побачили не фахівця в умовах ризику, а «картинку для жарту». Це стало приводом згадати, що в Україні журналісти часто працюють на грані не лише фізичної, а й емоційної вразливості.
І ми вважаємо важливим нагадати, що світ давно визнав: журналістика – одна з найнебезпечніших професій під час збройних конфліктів. І саме тому існує єдиний набір міжнародних стандартів, яких мають дотримуватися журналісти на війні. Серед ключових документів – «Керівні принципи безпеки для журналістів» від ЮНЕСКО, «Кодекс етичної поведінки журналіста у зоні бойових дій» від Міжнародної федерації журналістів, а також звіти ОБСЄ і Репортерів без кордонів.
Ось що передбачають ці правила:
- використання захисного спорядження (шолом, бронежилет);
- обов’язкове маркування “PRESS” на спорядженні та одязі;
- право журналіста відмовитися від завдання, якщо є реальна загроза життю;
- обов’язковий попередній інструктаж, аптечка, план евакуації;
- робота в парі, особливо в гарячих точках;
- психологічна підтримка після роботи у зонах ризику.
В Україні ці принципи також закріплені в законі «Про інформацію», законі «Про медіа», внутрішніх положеннях редакцій і стандартах Національної спілки журналістів. Вихід журналіста у прямий ефір без екіпірування в умовах тривоги є порушенням не лише безпеки, а й закону.
Згідно з даними Інституту масової інформації, з початку повномасштабного вторгнення в Україні загинули 72 журналісти, з них 19 – безпосередньо під час виконання професійних обов’язків. Ще 34 журналістів було взято в полон або вважаються зниклими. Десятки поранені. Ці люди працювали не для хайпу. А для того, щоб ми з вами бачили реальну картину війни.
Тому ситуація, коли журналістка чи журналіст виходить у касці, не може бути приводом для жарту. На жаль, частина суспільства досить не сприймає це серйозно. Можливо, тому що втомилася. Можливо, тому що війна «десь там». А можливо, просто через відсутність культури поваги до професії.
Якби подібне сталося в інших цивілізованих країнах, реакція була б іншою. І не лише у форматі підтримки. У багатьох країнах світу онлайн-цькування журналістів карається законом.
У Франції в 2024 році десять осіб були засуджені за онлайн-хейт на адресу Бріджіт Макрон. Один із них отримав пів року реального ув’язнення, інші – штрафи, умовні строки і заборону користування соцмережами.
У Нідерландах чоловік провів 12 місяців у тюрмі за систематичне переслідування активістки в Instagram.
У Південній Кореї, після резонансних самогубств зірок через тролінг, запровадили «антикоментарний закон»: соцмережі зобов’язані ідентифікувати коментаторів, а жертви можуть вимагати видалення і компенсації.
У Німеччині діє закон NetzDG, згідно з яким за неусунення hate speech платформи можуть отримати штраф до 50 мільйонів євро. В Іспанії блогерка отримала 15 місяців умовно та заборону публічно виступати за приниження медпрацівниці онлайн.
В Україні також існує відповідальність за цькування:
- штрафи від 850 до 3400 грн – за публічне приниження та образу;
- адміністративна та кримінальна відповідальність, якщо дії призвели до серйозних наслідків;
- позови про моральну шкоду, які постраждала особа може подати до суду;
- кваліфікація як дискримінації, психологічного насильства або посягання на честь та гідність.
Але юридичних норм замало. Важливо – суспільне усвідомлення, що цькування журналіста – це не просто недобрий жарт. Це удар по праву на інформування.
Світова преса, уряди, правозахисні інституції давно підкреслюють важливість захисту журналістів. Генеральна директорка ЮНЕСКО Одрі Азуле заявила ще у 2023 році:
«Журналістика не має бути смертним вироком. Кожен журналіст заслуговує на захист, бо без них немає демократії».
Це стосується і нас. Бо це робота в особливих – дуже небезпечних – умовах. І якщо ми як суспільство не готові це розуміти, ми приречені не бачити реальність і не змінювати її на краще.