Усе почалося, як зазвичай: журналістка телеканалу КИЇВ24 Дар’я Рябчун вийшла в прямий ефір із Троєщини під час тривоги. У кадрі на дівчині були каска та бронежилет. І саме цей вигляд став предметом насмішок. У коментарях – сарказм, жарти про памперси, БТР, циркову освіту. Все це швидко перетворилося на хвилю тролінгу, який легко переходив межі. Наче уже всі обговорили, пожартували, обурилися чи підтримали. Але ми хочемо продовжити цю розмову, бо здається, ми ще не встигли все осмислити. Бо цей випадок – не про один ефір і не про одну журналістку. Це про наше суспільство, про межі, де жарт перетворюється в цькування, й сліпі плями, які ми не завжди можемо подолати. Коли ми вважаємо гумором те, що насправді є приниженням. Коли не визнаємо, що журналістика під час війни – це теж фронт, і інколи реальний, а не тільки інформаційний. І коли сприймаємо каску як клоунський реквізит, а не як спробу захистити життя.
Війна в Україні триває вже четвертий рік. Столиця – під постійними обстрілами, повітряні тривоги лунають частіше, ніж церковні дзвони у свята. І тому дуже дивно, що найбільше обурення в соцмережах нещодавно викликав не черговий приліт, не черга в пункті обігріву й не новини про блекаут. А кадр, у якому журналістка КИЇВ24 Дар’я Рябчун вийшла в ефір у бронежилеті та шоломі. Це мало б бути буденністю, бо це існує з самого початку війни, але чомусь саме зараз стало приводом для хвилі кепкування, мемів, знецінення. І ця історія оголила значно більше, ніж питання про доречність екіпірування.
Дар’я не новенька в професії, хоча й зовсім молода. Вона мріяла про телебачення ще зі школи. Тричі подавалась у медіашколу КИЇВ24, і лише з третьої спроби її взяли. Пройшла навчання, отримала шанс, уже за місяць почала працювати: включення, сюжети, робота під сиренами. Колеги кажуть: одна з найвідданіших, ніколи не відмовляється від складних завдань, а іноді сама проситься на місця, куди не всі готові їхати.
І коли того дня редакція ухвалила рішення виходити в ефір попри тривогу, вона не вагалась. Бо це прописано у внутрішніх стандартах безпеки каналу: якщо репортер працює на вулиці під час повітряної тривоги, то має бути у бронежилеті та шоломі. Це не забаганка. Це частина міжнародних правил, рекомендованих ЮНЕСКО, ОБСЄ, «Репортерами без кордонів», Міжнародною федерацією журналістів. І підтриманих українським законодавством. Ігнорувати їх – означає порушити не лише інструкції, а й поставити себе під загрозу.
Сама Дар’я не образилась. Вона зняла відео-відповідь, де іронізувала з реакції – правий берег без броніка, лівий – «як треба», у касці. Ролик зібрав десятки тисяч переглядів. І показав, що вона сильна та дотепна – справжній професіонал. Але чи всі молоді журналістки мають таку внутрішню броню, як Дар’я? А якщо навіть мають, чи є у нас право випробувати цю броню?
Бо справа не лише в гуморі. Справа в тому, що гумор часто маскує агресію. І в цьому випадку вона була очевидною. Жарти переходили на зовнішність, вік, стать. Це був класичний онлайн-булінг із домішками сексизму, фетшеймінгу, лукізму. І якщо сьогодні під цей обстіл потрапила Дар’я, то завтра це буде хтось інший – будь-яка людина в публічному просторі.
И настав час, коли про ці явища вже треба говорили у правовому полі.
Водночас ми не маємо забувати і головного. З початку повномасштабної війни в Україні загинули 72 журналісти. 19 з них – під час виконання професійних обов’язків. Ще 34 були взяті в полон або зникли безвісти. Десятки поранені. Це не статистика, це реальні люди. Професіонали, які працювали під обстрілами. Дар’я теж вийшла в ефір під час тревоги, коли небезпека була цілком реальна.
Богдан Бур’яненко, колега Дар’ї, один з перших разом з оператором став свідком прильоту шахідів по Київу. Ось що він розповів: спочатку стався перший вибух – за сто метрів від знімальної групи. Другий – зовсім поряд, за двадцять п’ять… І все одно команда залишилась і продовжила працювати. Бо це для них не героїзм, а просто журналістика в умовах війни. Тому шолом і бронежилет – це не декорації, а засоби захисту.
Дар’я теж дотримувалась правил. В ту мить, коли вона стояла на вулиці в броніку під час сирени, мільйони сиділи в теплі й писали про те, що їй «не личить каска».
Суспільство розділилося. Були ті, хто тролив, хтось з гумором, хтось жорстко. Але були й ті, хто підтримав. Нагадали про тривогу, про правила, про те, що Дар’я не сама вирішила одягти бронік, а виконувала стандарт. Але факт залишається фактом: цей випадок оголив ставлення до журналістики під час війни як такої.
Страсті вже вщухли. Скандал минув. Але це не є привід його забути. Навпаки – це нагода розпочати розмову глибше саме зараз, коли є можливість поміркувати на цю тему. Про людей та їх працю, про реальність війни, про моральну відповідальність навіть тоді, коли сидиш вдома за клавіатурою.