Рубрика «Сарказм у стовпчик» виходить в ефірі телеканалу КИЇВ24 щоп’ятниці о 20:50. У ній її автор і ведучий, журналіст, поет-сатирик, автор збірки політичних віршованих сатир «Котлети з ведмедя» Юрко Космина розбирає найгостріші та найцікавіші події тижня під кутом іронії, сарказму й літературного стилю – у форматі віршованих сатир.
Цього місяця рубриці виповнилося півроку, і за цей час вона вже встигла знайти безліч шанувальників. Аби познайомити вас ближче з самою рубрикою та її автором, ми поговорили з Юрком Косминою про його літературно-творчий бекграунд і вподобання, про те, чи ображаються на нього герої його політичних сатир та плани на найближчі випуски рубрики. Як виявилося, він вправно жонглює не лише літературними римами, а й прозою. Тож відповіді вийшли такими, як і він сам – влучними, дотепними, іронічними, сміливими, живими – такими, які хочеться буквально розбирати на цитати.
Юрко, як би ви охарактеризували себе?
Юрко Космина — це поет-сатирик, співець сарказму й силаботоніки з чвертю століття досвіду політичної журналістики. Нестор-крінжописець відбитої сучасності.
Чи пов’язана ваша освіта з літературною творчістю?
Так, Інститут журналістики КНУ — це заклад освіти, максимально пов’язаний з літературною творчістю. Власне, й виключення мене з третього курсу цього Інституту — також була максимально пов’язана з літературною й журналістською творчістю подія. Але в деталі зараз заглиблюватися не буду (усміхається).
Коли й на яку тематику ви написали свій перший вірш? Як прийшли до жанру сатири?
Перший вірш? Десь щось у дитинстві, про котів та щурів, російською мовою. На щастя, не згадаю тих літературних експериментів, пам’ятаю лише, що з римою там були проблеми. А от на сатиру підсів уже в школі, любив усе — від збірок радянських політичних анекдотів до «Перця», Глазового й Гарматюка. А коли в передплаченій батьком газеті «Україна молода» почала друкуватися віршована сатира Олександра Ірванця (рубрика «Рима тижня»), а потім до рук уже студентстві трапилася збірка Юрка Позаяка — то якось орієнтири самі намалювалися. Віршував собі в юності, навіть здобув у 2003-му крилату бронзову свиню на «Золотій ратиці» (була колись така поважна премія в галузі політичної сатири, головував у журі там сам Лесь Подерв’янський!), але активно за поезію не брався аж до Євромайдану. Тоді якраз Артем Полежака написав свій легендарний «Репортаж», і я, окрилений масштабом успіху політичної сатири в Україні, почав і собі писати ядучі революційні вірші на Фейсбуці. Про Луценка, кулювлоб і таке інше. А вже в березні 2014-го, з початком окупації Криму, народилась і «ДУМА ПРО ДЕЛЬФІНА» — вірш, із якого, по суті, все й стартувало, й після якого покинути це все було би просто нечесно й нецікаво: почалися виступи, фестивалі, аплодисменти й подібний дофамін. І в тому ж році мене, текстового журналіста й редактора, вперше занесло в галузь сатири телевізійної: запросили у групу авторів «Утеодин з Майклом Щуром» від Телебачення Торонто. А з того досвіду сценариста все й пішло — і ЧБшоу з Богданом Буткевичем на «Еспресо», і «Підсвинки тижня», і «Легко-шоу» вже тут, на КИЇВ24, і вже авторський «Ньюспалм» на ДетекторМедіа, й ось тепер — «Сарказм у стовпчик». Поет-сатирик крізь різні формати нарешті прийшов і до суто поетичної сатири.
А кого з колег у цьому жанрі читаєте?
Із колег-сатириків читаю всіх, хто пише. Завжди чекаю нових віршів і Полежаки, й Ірванця, і Євгена Манженка, й Миколи Воськала (якому зараз дуже нелегко, але він знаходить сили написати щось свіже про політичні події), і ще багато кого. Дуже шаную дотепи Богдана Процишина, не перестаю насолоджуватися прозою Василя Рибнікова, з яким колись починали в «Обкомі». Ну і, звісно, нема такого українця, який би міг просто взяти і проскролити чергову фейсбучну пастораль Віталія Чепиноги. А якщо й є такий українець, то душі нема в такого українця!
«Сарказм у стовпчик» для вас більше про творчість чи про ремесло? Чи легко пишеться, коли є чіткі дедлайни, і як змушуєте себе, коли «не пишеться, а завтра вже запис випуску»?
Авжеж, «Сарказм у стовпчик» — це творчість. Яку ремесло нещадно підганяє до своїх дедлайнів! Раніше я ніколи не писав такої кількості повноформатних віршів на тиждень, тому виклик був огого, й попервах було навіть страшнувато. Бо пишеться-то воно, можливо, й легко — а от знайти стільки тем, де в принципі є щось смішне, є щось нове, є якась родзинка, яка може вивести на оригінальний підхід, немає непевних двозначностей і ще й можна знайти цікаві рими — оце буває дуже складно. Особливо, скажімо, на початку серпня, коли вся політика (навіть під час війни!) їде на свої канари, а тобі з сюжетів лишається тільки збір врожаю, дурні інтерв’ю «зірок» про маслання вареника чи російські чемпіонати з метання коров’ячого лайна. Але якщо завтра вже зйомки, а тем так і нема, — то що поробиш, сідаєш і пишеш про якісь найнесподіваніші речі з новинної стрічки — якусь зраду лелеки Одарки лелеці Грицьку в селі Леляки на Полтавщині. А вірш в результаті ще й стає хітом.
Як обираєте теми для сатиричних віршів у рубрику «Сарказм у стовпчик»? Про що чи про кого вам писати найцікавіше?
Головне в темі — щоби чіпляло й було за що зачепитися. Найчастіше мої теми стосуються політики — я все-таки десятки років займався політичною журналістикою, і в ній я й досі розбираюся краще, ніж у кулінарії, орнітології чи сучасній українській попсі. Та й, відверто скажемо, мало де в Україні є настільки фактурні й меметичні персонажі, як у політиці. Плюс вони ще й генерують стільки шикарних у своїй абсурдності інфоприводів! Звісно, трапляється так, що привід для вірша дає якийсь росіянин, якого росіяни продали росіянам у рабство за 50 кг ковбаси. Чи безіменний суддя з Павлограда, який просто романтично ніс по вулиці хабар у пакеті з яблуками. Але куди тим судді чи росіянину до нардепа Миколи «Катлєти» Тищенка?! Ну от про якого суддю можна придумати стільки жартів для вірша, як про Тимофія «Дебіла» Милованова?! От навіть Олег Винник і Вєрка Сердючка так не смішать авдиторію, як політики. Хоча й про них писати теж цікаво — якщо в персонажа є усталений образ, він обріс своїми мемами, знайомими глядачеві, гріх його не заримувати. Клянуся загубленим паспортом Іво Бобула!
Яка, на вашу думку, надзадача політичних сатир? Вони більше розраховані на пересічного глядача, чи є сподівання, що їхні герої побачать себе зі сторони і, так би мовити, зроблять висновки?
Більшість цих героїв, на жаль, не дуже здатна до самоіронії та аналізу, тому я більше вірю в механізми демократії: якщо виборці посміються й погодяться, що їхні обранці насправді творять якусь смішну й дурну фігню, то, може, наступного разу вони зроблять правильніший вибір. А може, й не посміються, не погодяться, скажуть «сам дурак!» і підуть далі дивитися «Квартал». Ну й нехай! Адже надзадача сатири — не агітація, а десакралізація тих глянцевих рил, які весь час намагаються нам себе впарити під виглядом святої ікони. Ну і ще хочеться просто викликати у глядача щиру усмішку чи й регіт вдалим жартом та дотепною римою. І якщо вдається цього досягти в дещо складнішому, ніж «Квартал», інтелектуальному жанрі — то «Сарказм» зі своєю надзадачею справляється!
У вас є збірка політичних віршованих сатир, а чи є серед них улюблена? Можливо, це якась із тих, що виходили у «Сарказмі у стовпчик»? Про що вона?
Якби мені довелося обрати один улюблений вірш, то я би мучився три дні, а потім би викотив годинну програму з кількох десятків віршів. Бо нема якось одного улюбленого — от чим, наприклад, «Молитва котика Кокосика» гірша за «Думу про Арахамію», «Паспорт Іво Бобула» чи «Горор про лелеченя Катрусю»? В кожної епохи — свої золоті хіти й свої вайби. Ну хіба що «дельфін» (про українського дельфіна, який протистоїть окупації Росією Севастопольського дельфінарію) стоїть окремо, але він хоч і ключовий, але не найулюбленіший. На виступах мене більше заводить читати щось провокаційніше й абсурдніше — трилогію Киви, «Думу про Гітлера» (чиї сідниці нам заповідала берегти екс-речниця Зеленського) чи «Думу про оргії» (про які кокетував секс-маніяк Анатолій Гриценко). Ну або, наприклад, зі свіжіших — страшний-страшний горор про зуби Віктора Януковича:
ДУМА ПРО ЗУБИ
Росія витягла з політичного небуття втікача-зрадника Віктора Януковича, який нібито начитав для відео пропагандистського РІА Новості кілька речень про те, як вів Україну в ЄС і рятував від НАТО. Найцікавішим у виступі політичного трупа виявилися його напрочуд білі, як новісінький унітаз, зуби.
хилилась поперечка на хрестові,
холодний місяць в небі височів…
на політичнім цвинтарі в Ростові
вовтузилась бригада копачів.
тремтливі пальці, пересохлі губи,
нічна халтура за сімсот рублів…
а десь в пітьмі всміхались білі зуби
Того, хто Тлів — та так і Не Дотлів.
гуло з могили щось: «Астанавітєсь!»,
та не могли спинитися вони —
й нетлінний труп вампіра дяді Віті
лискучі зуби висунув з труни!
лилася в пащу кров, тріщали жили,
вгризались зуби в шию гробаря…
лише вінок з сусідньої могили
— й лише на мить — вспокоїв упиря.
прораб в кущах хрестив гранчак пальонки
й дивився, як граційно, ніби птах,
Чудовисько з Ростова, Монстр Хонки
стриба кудись по цвинтарних пеньках…
і ще не раз в Росії знайдуть трупи
наївних і безстрашних москалів,
яким всміхнулись білосніжні зуби
Того, хто Тлів, та так і Не Зотлів…
Чи були випадки, коли хтось із героїв ваших сатир ображався на вас через те, що ви про нього написали?
Герої мої зазвичай читати не вміють, тому якихось гучних образ не було. Ну хіба що після короткого віршика про драматичні стосунки Офісу Президента з сайтом Українська Правда мене один журналіст УП на ФБ відфрендив (журналісти ж, на відміну від політиків, читати вміють!). Хоча все у віршику було по суті: і цьомки-бомки на виборах Зеленського — і заяви про тиск тепер.
ну хто б просік таку засаду?
з ОП здружилася УП,
аж тут ОП підкрався ззаду —
й іпе…
Які відгуки отримуєте від глядачів рубрики? Що їм подобається найбільше, за що, можливо, критикують?
Здебільшого люди дякують — і за рими, і за жарти, й за пасхалки-відсилки. А коли буває критика, то критика в сатири зазвичай лише одна: не про того написав! Жартуєш із Єрмака, Татарова чи Зеленського — «порохобот куплений»! Жартуєш про щось інше — про Трампа там чи обгиджену в Росії скульптуру Чебурашки — одразу: «а що, сцикотно про Єрмака так пожартувати?! Боїться поет Космина?!» Але, на щастя, таких «уважних» коментаторів небагато.
Які теми, персонажі – у планах на найближчий час? Про що глядачі «Сарказму у стовпчик» почують у найближчих випусках?
Отут нічим вас не потішу. Особливість мого жанру, прив’язаного лише до поточних новин, — саме в тому, що нічого спрогнозувати на наступні випуски я не зможу, поки ці новини не трапляться й мене не зацікавлять. З одного боку, це небачений привілей у поезії — при написанні кожного вірша точно знати, що до тебе про це ніхто не писав, а то й навіть слова ці — прізвища, абревіатури, назви держустанов і статті законодавства — ніколи не намагався римувати. Адже весь сюжет трапився лише сьогодні, а не як у жанрі любовної лірики! Тож жодного шансу написати щось таке, що перед тобою й так твоїми ж словами за тисячі років написали в мільйонах віршів сотні тисяч поетів. Я навіть не уявляю, як лірики примудряються написати щось нове про кохання. А от якщо Микола Тищенко подарує бабі Каті кравчучку — то ще й як!
Але є, як бачите, й недоліки. І наступних випусків не спрогнозуєш, і застарівають вірші швидко — навіть видавати збірки доводиться в форматі «підручника з найновітнішої історії для нащадків». Адже без детальних довідок у збірці по всіх згаданих персонажах, фактах і деталях… я б у своїй книжці «Котлети з ведмедя» (2019-го року видання) вже й сам би «догнав» не всі відсилки.
Про що ви усвідомлено не жартуєте зараз?
Головне — не писати нічого, що могло би сподобатися нашим ворогам. Я можу скільки завгодно знущатися з диктаторських замашок влади, довбнів, сраколизів, корупції, культу особи керівництва і банального жлобства — але це ті жарти, з яких московити не сміятимуться, бо в силу ментальних традицій ніколи не зрозуміють: у них над таким сміятись «нє положено»! А от опір України ворогу, українська гідність, незалежність, мова, культура — це те, що поза жартами. Я можу критикувати в Україні що завгодно й кого завгодно, але ніколи не дозволю в своїх рядках і напівнатяку на українську меншовартість. По це лайно — до Фєлікса Редьки, Квартала й Арестовича!