Ведуча телеканалу «Київ»
У моєму житті дуже часто ті чи інші обставини визначали мій подальший рух. Так сталося і з професією: я не мріяла про роботу журналіста, а тим паче – ведучої. Хотіла бути лікарем або ж науковцем. Та саме обставини привели мене у професію. І, привівши, так сильно пов’язали з фахом, що я не уявляю собі іншого життя і професійного шляху.
Так, певний час я працювала в медицині: маю диплом медичної сестри. Проте хірурга з мене не вийшло. Як жартують деякі мої знайомі: свою нереалізовану мрію про хірургічні операції я перетворила на ефіри з препарування тем.
Коли мене запитують – що таке «бути журналістом» – завжди відповідаю: це працювати 25 годин на добу. Так, це жарт, але він дуже близький до правди. Тому що потрібно бути в курсі подій, володіти знаннями про минуле і вчитися усім новаціям.
Я народилась і виросла у Львові. І хоча вже давно переїхала до Києва – в душі все одно залишаюсь львів’янкою. Це місто тримає мене й не відпускає, навіть попри те, що залишився мінімальний зв’язок із ним. Це місто-мрія, місто-душа, місто-відпочинок і місто-романтика. Перший пункт у планах, якщо є «віконце» для видихнути.
З роками почала по-іншому ставитися до часу. Бо відчуваю, як він біжить, особливо зараз, коли в Україні йде повномасштабна війна. Мені дуже важко сприймати те, що не можу набрати частини телефонних номерів. Що у соцмережах є люди, які ніколи не скажуть: «привіт!» І кожного разу, коли намагаюсь когось привітати з Днем народження – перевіряю: а чи на зв’язку ця людина?