У березні ведуча телеканалу КИЇВ24 Олеся Турчин та головний оператор Євген Міглазов побували на станції «Академік Вернадський» в Антарктиці.
Як проходила подорож, що стало несподіванкою, яких тварин вдалося побачити та чим займаються наші науковці — в ексклюзивному інтерв’ю для «Вечірнього Києва».
У лютому 1996 року Британія передала Україні станцію «Фарадей», яка була перейменована на честь видатного українського вченого, академіка Володимира Вернадського. Перша українська антарктична експедиція (1996—1997 рр.) під час передачі станції сплатила за неї символічну ціну в один фунт стерлінгів.
З того часу Україна є частиною світової наукової спільноти, що досліджує Антарктику. Цьогоріч на станцію «Академік Вернадський», разом з ювілейною, 30-ю експедицією, прибули члени знімальної групи КИЇВ24, ведуча Олеся Турчин та головний оператор Євген Міглазов. «Вечірній Київ» розпитав їх про враження від поїздки, погоду, місцевих тварин та життя полярників.
— На станцію «Академік Вернадський» рідко пускають сторонніх. Як вам вдалося туди потрапити?
Олеся Турчин: Це було запрошення Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ), що займається дослідженнями в Антарктиці.
На станцію дійсно складно потрапити. Після пандемії та з початком повномасштабного вторгнення туристів туди практично не пускають. Неподалік від станції «Академік Вернадський», яку Україні передали британці, є «Ворді Хаус» — це ще старіша британська станція, що залишена як музей. І на «Ворді Хаус» можуть потрапити туристи, які дістаються туди на круїзному лайнері. У такому випадку за позивними зв’язуються зі станцією і попереджають, коли прибудуть. Наші полярники, які оберігають ключі, виїжджають і відкривають їм цю станцію.
А на «Академік Вернадський» наразі обмежений вхід. І після початку повномасштабного вторгнення у наших полярників є принцип: якщо на судні є принаймні один росіянин, ніхто на острів зі станцією не зійде.
ПОЛІТ НАД АНДАМИ ТА ПОДОРОЖ НА КРИГОЛАМІ
— Шлях від Києва до Антарктики тривав близько тижня. Розкажіть детальніше, як ви добиралися?
Євген Міглазов: З України ми доїхали до Варшави автобусом. Був кумедний випадок: митники на кордоні питали: куди прямуєте? Ми відповідали, що в Антарктиду. Вони не вірили: ви що, знущаєтеся з нас. Тоді ми показували пакет документів. Казали, що нам дуже пощастило.
З Варшави на літаку ми перелетіли до Франції. А за пару годин звідти здійснили міжатлантичний 14-годинний переліт до Сантьяго, столиці Чилі. Загалом я підрахував, що в дорозі ми були 14 діб: по 1,5 доби у літаках і 4,5 — 6,5 діб на судні.
Олеся: Ще у Варшаві ми випадково зустрілися з нашою експедицією. Я пішла за кавою і помітила знайомі куртки. Ми з бейскомандером (голова експедиції — Ред.) познайомились ще до поїздки. Тож з варшавського аеропорту далі разом полетіли до Сантьяго.
Потім був внутрішній рейс від Сантьяго до найпівденнішого порту Чилі Пунта-Аренас. Ми з полярниками мали летіти в різний час. Експедиція має з собою різні біологічні зразки, хімічні реагенти. І щоб вони швидше проходили контроль, наше посольство в Чилі відправляє на допомогу консула. Коли нас зустріли представники посольства, поміняли квитки, щоб летіли вже разом. Нас чекав 5-годинний внутрішній рейс над Андами. Навколо Пунта-Аренаса населених пунктів немає, як і дороги з Сантьяго. Єдиний варіант — летіти літаком або плисти човном. Тож ми 5 годин летіли та дивилися на гори. А вже в Пунта-Аренасі нас зустріли та посадили на криголам.
— А як відбувалася подорож криголамом? Чи великі хвилі, наскільки відчувалася морська хвороба?
Олеся: Це залежить від погоди та від ділянки моря. Коли йшли до станції «Академік Вернадський» в протоці Дрейка, яку називають протокою смерті, хвилі були, але невеликі — метрів 3-4. І все ж два дні відчувала себе дуже погано.
На зворотньому шляху ми дійшли до виходу з архіпелагу, до польської станції, ледь забрали поляків, бо штормило. І там нам кажуть, що в протоці Дрейка шторм 10 балів, тож треба трохи постояти за островом, почекати, а потім застрибнути у вікно між штормами. На зворотному шляху хвилі були вже 6-7 метрів. І це відчувалося набагато гірше.
Євген: Коли проходили протоку Дрейка у зворотному напрямку, капітан «Ноосфери» видав нам сертифікати, що ми пройшли її та вижили. Це така традиція (в протоці Дрейка затонули більш як 800 кораблів, — Ред.).
Туди ми плили 4 доби, у зворотному напрямку — 6 діб. Ще запам’яталися айсберги. Коли підходили ближче до Антарктиди, ввечері на кораблі вмикали прожектори, щоб дивитися, де вони. Якщо на швидкості наштовхнутися на глибу льоду, нічого доброго не буде.
— Яке враження справив сам криголам «Ноосфера»?
Олеся: Загалом він не новий, але максимально облаштований для комфорту. Є гарний напір води, можна прийняти гарячий душ. У вітер і холод це дуже важливо. На судні працює повноцінна кухня. В столовій нас подекуди чекали свіжі біляші чи борщ з пампушками. Їсти треба навіть під час хитавиці, коли почуваєшся недуже — це порада всіх моряків. Пити менше води, бо вона розбовтує тебе всередині. Варто їсти хліб, печиво, картоплю, щоб наповнити шлунок і стримувати.
Важливо сказати, що в структурі НАНЦу окрім станції «Академік Вернадський», є криголам «Ноосфера». Не всі країни, які присутні в Антарктиці, мають свої станції та криголами. Це наш плюс. Коли нас привезли назад в Чилі, за кілька днів криголам «Ноосфера» мав завантажитися і відвезти в Антарктиду вже американців та їхні запаси. По дорозі назад ми підбирали польських полярників, які відмовилися від користування російськими суднами та користуються виключно «Ноосферою». Частково нам вдалося витіснити росіян з Антарктиди, їхню логістику, завдяки тому, що у нас є цей криголам.
Україна придбала його у 2021 році за дуже невелику суму, як для такого типу суден. Раніше був у британському науковому флоті. За короткий термін, 5 місяців, працівникам НАНЦу вдалося повністю приготувати криголам для плавання і наукової діяльності. Криголам був урочисто спущений на воду в Одесі під прапором України та з ім’ям «Ноосфера». Він вийшов з Одеси, а за декілька тижнів почалося повномасштабне вторгнення.
Троє людей з офіцерського складу працюють на «Ноосфері» від першого рейсу — капітани Павло, Андрій та другий помічник капітана Денис. Казали, що британці, хоч і мають новий криголам, досі сумують за старим. Коли вони зустрічаються в порту, просяться на екскурсію.
Судно «RRS James Clark Ross» побудували у 1990 році та спустили на воду за участі королеви Єлизавети II. Цей криголам був флагманом британського наукового флоту. Зараз є флагманом українського наукового флоту. Британці продали його, бо збудували нове.
Наша «Ноосфера» базується в порту в Кейптауні, бо це найдешевший варіант, і в плані логістики найзручніший. Ми не можемо повернутися в Одесу через війну. А інші порти дорожчі. Зазвичай воно на базі, коли починається зима, і в Антарктиці в цей час сильні шторми. В цей час проводять технічні роботи.
— Що потрібно було з собою брати в Антарктику? Чи були якісь особливі рекомендації?
Євген: Для мене було несподіванкою, що серед обов’язкових речей — крем для обличчя з SPF 50. Попередили: забудеш — буде біда, адже в Антарктиді дуже сильне ультрафіолетове випромінювання і вітер. У сонячну погоду обов’язково потрібно наносити крем із високим рівнем захисту, а також носити сонцезахисні окуляри — щоб уберегти очі від прямого й відбитого від снігу світла. Через озонову діру ультрафіолет може серйозно нашкодити шкірі й очам.
Олеся: Я часто ходжу у гори. Одяг, захист SPF, крем для рук є типовим туристичним спорядженням. Якщо ви не їздите в країни британської співдружності, то незвичним, що треба було взяти, є перехідники в розетки. Оскільки й судно, й станція британські, у них розетки на три входи, а не два, як у нас.
КУЗНЯ ПОГОДИ ТА ЕКЗОТИЧНІ МЕШКАНЦІ
— Ваша поїздка була в березні. В Антарктиці це вже осінь? Якою була погода?
Олеся: Так, початок осені. Всі думають, що там сильний холод, мінус 45. Насправді Антарктида є величезним материком. Якщо в Україні температура -15, то не в усій Євразії так. Більшою проблемою є сильний вітер і вологість. Як кажуть метеорологи, полюси — це кухня погоди. Відповідно, погода там може змінюватися по 5- 7 разів на день.
Ми мешкали на криголамі «Ноосфера» і щодня їздили на острів Галіндез, де розташована станція «Академік Вернадський». Криголам є великим судном, тож в бухту біля острова зайти не може. Тому з «Ноосфери» до станції ходять човни, які перевозять продукти, наукове обладнання, пальне і людей.
І ось про погоду: можна приплисти на станцію в класну погоду. А за дві години викликає капітан і каже, що погода змінюється, треба терміново на судно. Повертаємося, і та протока, якою приплили, вже забита льодом. Пливемо іншою, випливаємо у відкрите море, і човник починає заливати водою.Змінився вітер, зіпсувалася погода, починається дощ. І на судно повертаєшся вже промоклий. 
— Ви були лише на самій станції, чи мали змогу ще десь поїздити, походити?
Євген: Двічі нас вивозили на материк Антарктиди. Це було цікаво. Кожна поїздка була особливою: все виглядало так, як я уявляв собі Антарктиду — безкрайні льодові простори, величезні крижані скелі та неймовірна тиша.
Олеся: Станція розташована на острові, а материк — через протоку. На материку так само ведуться дослідження, спостереження за тваринами та рослинами. Однак ти не можеш пересуватися сам, тільки у супроводі, якщо ти не науковець. Учасники експедиції мають з собою рації, щоб бути на постійному зв’язку. Коли вони виходять зі станції, записують, в якій годині йдуть та куди. Це питання безпеки.
— Коли ви готувалися до експедиції, напевно, були певні очікування щодо Антарктики. Що вас здивувало найбільше під час перебування?
Євген: Думав, що все буде в снігу. А біля станції побачив багато зелені, мохів. Шукав картинку справжньої чистої зими, без посліду пінгвінів, який там повсюди. Навіть щоб познімати гарних пінгвінів, потрібно ще пошукати чистих птахів.
Олеся: Дійсно, навколо станції дуже багато пінгвінів, які витоптують сніг, створюють болото. Вони жахливі: линяють, смердять, кричать. Як на птахофермі.
Євген: Вони мені нагадали курей — ніби виходиш у селі на подвір’я, а під ногами метушаться птахи.
— А яких ще місцевих тварин пощастило побачити?
Олеся: Я їхала заради морських котиків. На жаль, підійти до них мені не дозволили. Згідно з умовами міжнародного договору про Антарктику, ти не маєш права наближатися до тварин ближче ніж на 5 метрів. А тим паче торкатися їх. Але котики — це кайф. Звісно, бачили китів, один із них виплив біля нас і показав свій хвіст.
Найяскравіші враження від морських леопардів. Ми доходили до станції на «Зодіаку» (надувний човен — Ред.), і два леопарди вирішили навколо нього погратися. Дорослий леопард досягає ваги 450-600 кг. Тобто це тварини, які можуть напасти на людину. І якраз за декілька днів перед тим один з леопардів прокусив «Зодіак», який є досить твердим.
Євген: Цікаво було спостерігати, як морський леопард грається. Але багатьом було страшно, адже він міг когось висмикнути з човна. Ми знімали, а місцеві полярники стояли напоготові з палками, гарпунами та були готові їх, у випадку нападу, відганяти.
Олеся: Ще є мартини та дуже класний птах поморник. Він коричневий, з великим розмахом крил і білими плямками на крилах. Має дзьоб, схожий на орлиний. В перший приїзд на станцію бачила, як поморник налітає на пінгвіна і починає його роздирати, рвати. Інші пінгвіни дивляться на це, розвертаються та йдуть в інший бік.
Євген: Зняв один такий кадр, коли поморник напав на одного пінгвіна. Потім запитав у науковців, чому інші пінгвіни не відреагували. Бо знаю, що вони можуть відбивати, мають досить тверді крила. Науковці пояснили, що коли у пінгвінів відбувається линяння, вони стають трохи амебні, наче чумні. Але загалом відбивають і малюків, і за себе можуть постояти.
— До людей пінгвіни вже звикли?
Євген: Гадаю, вони вважають нас таким же підвидом місцевих тварин. Небезпеки не бачать. Коли сідав знімати з фотоапаратом, вони йшли до мене. Намагався дотримуватися дистанції у 5 метрів.
Олеся: Їм цікаво, бо вони не розуміють, що таке людина. Антарктика — це великий заповідник. Людина не становить загрози для місцевих тварин. І не є їжею для пінгвінів. Але на людей може зреагувати морський котик чи хтось з тюленячих, якщо вирішить, що вони претендують на його територію. В інших випадках сенсу реагувати у тварин немає.
— Які там є рослини?
Олеся: Квітів немає. Є водорослі, лишайники, мох, судинні рослини, це тоненька травичка, схожа на бур’ян. І різноманітні гриби.
Хоча клімат змінюється. Якраз через це відбувається нашестя пінгвінів. До 2006 року біля нашої станції субантарктичних пінгвінів взагалі не було. Потім вони поселилися. Під кінець цього сезону лише на острові Галіндез нарахували вже шість тисяч пінгвінів. І якщо раніше науковці досліджували мох біля станції, то наразі він частково загинув через пінгвінів. Тож зараз вони почали більше досліджувати мохи на материку, де пінгвінів поки що менше.
БРИТАНСЬКИЙ ДУХ ТА УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ
— Які особливі умови та правила перебування на станції? Цікаво, як там облаштований побут? Як живуть, що їдять полярники?
Олеся: Станція дуже маленька, і в момент перезмінки там було 40 людей. Для всіх навіть не вистачило спальних місць. доводилося спати на підлозі.
Загалом побут нагадує гуртожиток. Один санвузол для чоловіків та один для жінок. Кімната виглядає як купе Укрзалізниці зі шторкою перед кожним ліжком. Коли залишаються тільки члени експедиції, місця вистачає, щоб жити не по четверо, а по двоє, спати на нижніх полицях.
Як розповіли кухарі, вони готують ті самі звичайні домашні страви, які люди їдять вдома. Кухар має розрахувати, які продукти, необхідні на рік, в якій черговості їх використовувати. Їх завозять один раз, і звісно є ті, що швидше псуються і ті, що довше зберігаються. Весь рік на станції печуть хліб. У 29 експедиції кухарем був Назар, один з шеф-кухарів львівського ресторану. Він ввів традицію суботами готувати борщ і пекти пампухи. А на Святвечір приготував традиційну вечерю, як в його бабусі в селі на Львівщині.
На станції намагаються максимально зберігати українські традиції В їдальні висить велика дерев’яна мапа України, стоїть дідух. А на стінах, як на судні, так і на станції, зберігають історію. Там розміщені фотографії всіх українських експедицій. Полярники намагаються, наскільки дає змогу зв’язок, бути в контексті новин, того, що відбувається в Україні. Останні два роки на станції працює старлінк. До того був дуже обмежений зв’язок, за допомогою якого передавали дані.
Крім того, є більярд, вініловий програвач, CD- диски, бібліотека. Полярники також думають, чим займатися на дозвіллі. Лікарка Іванка з 29-ї експедиції брала картини по номерах, а біологиня Зоя з 30-ї набрала матеріалів, щоб робити замальовки.
— Яких традицій дотримуються на станції?
Олеся: Ми були на станції якраз тоді, коли 30-та експедиція змінювала 29-ту. Традиційно бейскомандир урочисто передає зміну та ключі наступнику. Зокрема, дає скриньку. У неї щось складали члени попередньої експедиції, можливо смаколики, побажання. І на середину зимівлі, Мідвінтер, що відзначається 21 червня, полярники можуть цю скриньку відкрити.
Ще з часів британців, суботами полярники відпочивають. В цей день вони можуть зайти в бар «Фарадей», який був облаштований ще британцями, або провести дозвілля на свій смак. До слова, на станції є каплиця. А бейскомандер, як командир на судні, може за бажанням навіть одружити.
Також у членів експедиції є традиція купатися в океані на Мідвінтер. До червня чекати довго, тож я вирішила скупалася в океані у березні. Це дуже цікавий досвід, адже я ніколи на Водохреща не купалася в ополонці. Температура повітря була десь мінус п’ять.
— Як ви готувалися до зйомок, що взяли з собою з апаратури?
Євген: Всю техніку брав по дві одиниці, на випадок, якщо щось трапиться, випаде чи промокне. Два об’єктиви, два фотоапарати, дві камери GoPro. Знімав на все. Якщо під рукою є мобільний телефон, знімав на мобільний телефон, потім на GoPro, фотоапарат тощо. Один був лише коптер. Врахував нюанси щодо білого світла, взяв з собою багато світлофільтрів. Все розклав по кишенях, мав декілька акумуляторів, павербанків.
Проблемою було те, що техніка постійно промокала. Носив з собою серветки, ганчірки, щоб постійно протирати техніку, об’єктиви. Складно було спочатку звикнути до одягу, швидко орієнтувати, що де лежить. Загалом зняв матеріалу на 1 терабайт 200 гігабайтів.
Олеся: Яскрава картина: ми пливемо через відкритий океан в Зодіаку. Нас заливає. Зверху дощ. Сидить Євген спиною до води, з ганчіркою та витирає свою оптику.
Євген: Я розумів: якщо протру, то можу зробити якийсь кадр. Постійна волога, морська вода, техніка лається… На щастя, нічого не зламалося. Навіть дрон. Там дуже небезпечно літати на дроні, бо він в один бік летить по вітру, а повертатися треба проти вітру. Крім того, можуть напасти хижі птахи, які захищають свою територію.
— А були якісь локації, де не можна було знімати?
Олеся: Є місце, де працюють магнітометристи, яке називається «магнітка». Оскільки там магніт, не можна з собою приносити нічого металевого, навіть близько підходити. Бо це збиває всі дані. Науковці навіть якийсь з цих приладів переховували в інше місце, бо він був заблизько до станції, звідки тягнувся «шум».
Євген: Мене постійно з палуби ганяли матроси. Якось були хвилі сім метрів, хотілося це відзняти. Поставив камеру на штатив, і хвиля його збила. Тобто була небезпека, що хвиля може змити з судна. Однак така вже робота: в гонитві за гарними кадрами лізеш туди, куди не потрібно.
НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА АТМОСФЕРА ВЕЛИКОЇ РОДИНИ
— Станція «Вернадський» є науково-дослідним центром. Ви розмовляли з різними фахівцями. Які актуальні наукові дослідження наразі проводять українці?
Олеся: Сама станція передавалася британцям за умови, що українські науковці продовжуватимуть їх роботу з тих всіх тривалих спостережень, які ведуться. Тож є короткотермінові конкретні дослідження, а є ті, що обов’язково потрібно робити та передавати дані з року в рік.
Наприклад, є спостереження метеорологів. Свої дані вони надсилають у світову гідрометеорологічну службу, а також в українську, і так ми отримуємо прогноз погоди. Тобто, ця інформація опрацьовується як в Україні, так і в межах світової системи. За антарктичним договором ми подаємо свої дані та маємо доступ до даних інших науковців.
З нами їхала океанографка Наталя, яка розпочала унікальне спільне британсько-українське дослідження світового океану в рамках проєкту Ocean Ice. Для цього на конкретних точках в океані залишають автономні буї, які через супутник надсилають на електронну пошту дані по зібраних зразках. Загалом у світовому океані нараховується більш як 4 тисячі таких буїв.
Це дослідження є частиною світового проєкту, буї для нього закуповували британці. Дані дають змогу робити висновки про те, яка вода у світовому океані. як проходять та міняються течії, як змінюється клімат, що в тій воді є.
Нам треба бути в науковій світовій спільноті та співпрацювати, зокрема, з британцями. Як проказує досвід війни, Велика Британія дуже активно допомагає нам щодо розмінування Чорного моря, створення москітного флоту для протидії російським суднам. І в Антарктиці ми продовжуємо велику політику.
— Тобто є науковці, які працюють там цілий рік, а є ті, які приїжджають на певний час?
Олеся: Так, є науковці, які приїжджають на зимівлю. Експедиції змінюються на початку осені. А є сезонні роботи влітку, коли найкраща погода. В цей час на різний період прибувають різні фахівці, що залежить від можливості доставити людей на станцію «Академік Вернадський».
З нами поверталися декілька будівельників, яким треба було переробити старий пірс, облаштувати можливість швартувати човни, краном переносити вантажі. Дизеліст Юрій Лишенко приїздив на декілька місяців перевірити як працюють дизгенератори, зробити техогляд. Океанографка Наталя також була лише місяць, проводила дослідження на криголамі «Ноосфера».
— Багато дослідників, які побували в Антарктиці, повертаються туди знову. А у вас є таке бажання?
Олеся: У бейскомандира 29-ї експедиції, з якою ми поверталися, було 8 зимівель. Є люди, яким достатньо однієї. Є ті, хто хоче повернутися.
Звісно, одна справа — поїхати в Антарктиду як в пригоду, ніби заглянути через шпаринку. Інша — це люди, які туди приїжджають. Вони всі швидко стають своїми, ти їм довіряєш. Вони максимально об’єднані, один одного підтримують. Як велика родина. Коли розпочинається набір на нову експедицію, вони один одному телефонують, пропонують поїхати разом. Так само команда судна, яка кожну експедицію сприймає як своїх рідних, максимально бережуть.
Я теж загорілася. Перед від’їздом підходжу до бейскомандера і кажу: «Я в секті, як повернутися?». Він відповідає: тут треба метеорологи, біологи, геологи. Один з членів експедиції пожартував: йди на озонометриста. У нього всього один апарат, це найпростіше.
Євген: Так, якщо буде ще можливість поїхати, то я б обов’язково погодився, навіть попри важку дорогу. Ми були вісім діб, але вони дуже швидко промайнули. Там виникає цікаве відчуття, наче ти на краю світу.
— Що ви привезли на згадку з Антарктики?
Олеся: Відповідно до договору про Антарктику, ти не можеш вивозити звідти жодні біологічні чи геологічні зразки (як і ввозити), якщо ти не науковець і в тебе на це немає спеціальних дозволів. Відтак, я привезла багато світлин, відео, знайомства із надзвичайними людьми та шеврони експедицій, які подарували полярники.
Для редакції також привезли прапор, підписаний учасниками 29-ї і 30-ї експедицій та сезонів. Та головне — зі мною назавжди залишаться спогади про цей неймовірний куточок планети і мрія повернутися туди.
Євген: Взяв із собою найцінніше — яскраві спогади, які залишаться зі мною на все життя. Також мені подарували шматочок скельної породи. На станції проводять буріння, і частинки цієї породи роздавали всім охочим — тепер це для мене особливий сувенір.
Для рідних і близьких я привіз чимало приємних дрібниць: магніти, патчі, іграшкових пінгвінів.
А ще я зробив багато яскравих фотознімків. Планую створити фотоальбом на згадку, а найкращі кадри — надрукувати на полотні. Ці фотокартини прикрасять поверхи нашого телеканалу «КИЇВ 24». Можливо, зроблю ще декілька — і подарую комусь на згадку.
Вже можна подивитися матеріали телеканалу КИЇВ24 з циклу «Українська Антарктида»: про океанографічні дослідження та український криголам «Ноосфера», як живуть полярники на станції та який справжній колір Антарктиди, про історію полярника, який отримав важке поранення на фронті, та прогнозування атмосферних умов.