«Не одяг прикрашає людину, а добрі справи», - йдеться в українському прислів’ї. Але це не зовсім так.
Послухайте, що говорять про вишиванку ведучі каналу «Київ24»: ми, українці, пишаємося тим, що у нас є одяг, який не лише прикрашає, але й сам по собі є доброю справою, справжньою творчістю, частиною сімейних традицій.
Вишиванка поєднує, радує, надихає, створює настрій.
Уже другий рік поспіль 16 травня, в День вишиванки, ведучі телеканалу «Київ24» демонструють у соцмережах свої улюблені вишиванки та розповідають зворушливі історії про сімейні традиції та свої колекції. Сьогодні ми публікуємо нові історії та згадуємо розказані раніше.
Анастасія Красніцька: Моя перша вишиванка знає багато історій
Моїй найпершій вишиванці – вже понад пів століття. Здається, це не так уже й багато. Але якби вона вміла розмовляти, то розповіла б безліч історій: про руки бабусі, котра її вишивала; як гарно співає моя мама; про перші шкільні лінійки; парад вишиванок на Співочому полі; знайомство з майбутнім чоловіком. Сподіваюсь, вона не ображається, що в моїй шафі з’явились інші. Адже це – єдиний шанс зберегти її наступним поколінням.
Ірина Король: Я можу з легкістю вишити й показати: який саме вигляд має той чи інший шов
Занизування, набирування, низинка, виколювання, тамбурний шов, козлик, мережки. Ось так я починаю відповідати на запитання: які техніки вишивання в Україні я знаю? І не тільки знаю теоретично, а можу з легкістю вишити й показати: який саме вигляд має той чи інший шов. У моїй родині на стіні завжди висіли вишиті образи й картини. Й особливою маминою гордістю був букет бузку, де кожна квітка була виконана на металевому колечку й окремо прикріплена – картина з 3D ефектом, як нині називають обʼємні зображення. І тому мене змалечку мама навчила вишивати хрестиком та односторонньою гладдю – інакше й не могло бути. У 14 років мені мама подарувала першу вишиту сорочку. І вже згодом я зʼясувала, що то не просто вишивка, а рідкісний та унікальний городоцький шов. Ця техніка поєднує двобічний петельчастий шов (вужики) і гладь, якою вишивали місяці, напівмісяці. Відтоді я й почала розширювати свої знання про українську вишивку. І є речі, які вишила власними руками. Скажу так: це велика праця, я дуже поважаю майстринь, які вишивають вручну. У мене – лише кілька вишитих сорочок, і вишиті вони не хрестиком. Я не часто їх одягаю й не тоді, коли всі це роблять. Бо мої сорочки – для душі, коли вона прагне відчути своє коріння і звʼязок із предками.
Андрій Рудий: Я радий, що одягнути вишиванку – це тепер народний тренд
Для мене вишиванка – це не просто одяг. Ще коли був малим, памʼятаю, як ми з батьками на великі свята одягали вишиванки, ходили в них до церкви, зустрічалися з родичами. Для нас це вже стало сімейною традицією. Та й узагалі, я родом – із заходу України, й там дуже шанобливо завжди ставились до вишиванки. Їй придавали особливого значення й надягали не лише раз на рік. І я радий, що зараз ця традиція стала популярною у всіх регіонах України і в столиці також. Тепер одягнути вишиванку – це народний тренд і популярно навіть серед молоді. Це чергова можливість для нас показати колорит нашого українського народу.
Юлія Боднар: Я раділа, немов дитина, коли придбала свою першу вишиванку!
Не просто вишиванка – ціла вишита сукня з’явилася в мене на першому курсі університету. Я старанно відкладала на неї свою стипендію. І раділа, немов дитина, коли придбала. Спершу одягала тільки на великі свята, кілька разів на рік. А потім вирішила брати приклад з Івана Франка, який першим почав поєднувати вишиванку з повсякденним одягом. Беззаперечно, про моду він щось знав. І вишиванку почала одягати дедалі частіше. Завжди тішить, як це підіймає настрій людям довкола. Це все – глибинна магічна сила вишитих візерунків. А ще – це стиль і традиції. Оберіг і символ. Поєднання багатовікової історії та сучасності. Спосіб сказати «Я – українець», не промовивши жодного слова!
Юлія Матвєєва: Вишивати мене навчила тітка
Іноді мені здавалося, що коли тітка брала голку в руки – зупинялося навіть повітря. Я уважно спостерігала, як підбиралися нитки, що викладалися кольоровими шарами один до одного. Після цього тітка брала велике п’яльце й починала створювати свої візерунки. Згодом вона навчала й мене. Тож кожного разу, коли я вдягаю вишиванку, мої думки повертаються в ті часи, й у душі все розквітає тими ж кольорами.
Максим Прокопенко: Більшість наших бійців мають навіть татуювання у вигляді вишиванок
Моя перша вишиванка з’явилася в мене десь приблизно в 14 років. На жаль, не було популярним у нашій сім’ї мати патріотичний одяг. А коли був, скажімо так, перший наш із мамою сімейний відпочинок, ми поїхали до Трускавця й побачили зовсім іншу культуру. Людей, які пишаються тим, що вони українці, людей, які носять національний одяг. І мені захотілося вишиванку, бо це було тоді для мене частиною нової культури такого західного світу, іншої України. Не приділяли, на жаль, моєму патріотичному вихованню багато часу у школах, ліцеях – приділяла лише мама вдома, але це були лише вірші, пісні українські, українська мова – і, в принципі, все. А от про одяг ми якось не згадували. Все, що я знав про український національний одяг – це з якоїсь розмальовки з першого – третього класів, умовно кажучи, коли ми вчили на уроці в російськомовній школі, як би це не було комічно, українську культуру. Ну, з пісні слів не викинеш, але… Вишиванок у мене зараз чотири – вишитих вручну і, здається, дві чи три – вишитих машинкою – настільки розрослася ця колекція. Більше того, завдячуючи в принципі українській вишиванці я, коли десь подорожую – купую національний одяг й інших країн із поваги до них. Ну і, відповідно, можу сказати, що вишиванка – це, як-то кажуть, генетичний код нації, так само, як і мова. І зараз не можу сказати, що немає різниці, бо більшість наших бійців мають навіть татуювання у вигляді вишиванок, щоб це все не загубити, малюють на собі тризуби. І це – круто! Круто бути українцем, круто це відчувати й круто носити крутий український одяг.
Слава Соломка: У мене є вишиванка, яка п’яте покоління живе в нашій сім’ї, і я мрію передати її вже моїм онукам
У мене є одна вишиванка, яку я майже ніколи не вдягаю. По-перше, вона велика. А по-друге, вона має велике значення для нашої родини. Хоча мама й народилася в Яготині, але весь наш рід – із Запоріжжя. Навіть мої пращури були козацькими старшинами. Так-от, під час Другої світової війни дідусь і бабуся, тікаючи від німецької окупації, йшли пішки з Запоріжжя до Яготина. На руках вони мали тоді ще зовсім маленьку мамину сестру (нині вже покійну). Тому багато речей із собою в принципі взяти не могли. Серед того згортку з крамом і була ця вишиванка. Бо дідові вона дісталася від його дідуся. Тобто ця вишиванка вже живе п’яте покоління в нашій сім’ї. На мене вона величенька, бо дідусь був доволі кремезним. Та і в принципі ця вишиванка може легко стати скоро музейним експонатом. А я її мрію передати вже моїм онукам.
Євгенія Золотоверха: Коли я вперше одягнула вишиванку, в захваті були навіть ті, хто ніколи не звертав на мене уваги
Моя перша вишиванка з’явилась у мене десь у 5 класі, здається, від татової мами передали. Вона була проста, красива й дуже приємна до тіла. Якось я прийшла в ній у школу й пам’ятаю здивування та захват у голосі деяких вчителів, які на мене жодного разу до цього не звертали увагу. Зараз розумію, що вони тоді були здивовані, що ця російськомовна дівчинка прийшла у вишиванці та й узагалі її одягнула. Тоді був стереотип, що це – не модно. Потім було ще багато вишиванок, але саме та – особлива. Насправді дуже шкодую, що не змогла її зберегти, але дуже тішуся, що тепер росте покоління, яке усвідомлює, що вишиванка – це модно, це красиво, й саме в ній можна себе відчувати незрівнянно в найтяжчі моменти життя.
Сергій Смальчук: Для мене мої вишиванки – це, перш за все, пам’ять
Першу сорочку мати вишила мені… Червоними і чорними нитками. Один в один, як в улюбленій багатьма пісні на відомий вірш Дмитра Павличка. А потім вишила другу… Третю… Четверту. Різні тканини, різні кольори, різні техніки… Та найулюбленіша – блакитна вишивка на дуже-дуже старому домотканому полотні. До геніальності проста на вигляд і неймовірно складна у виконанні, як казала матінка.
Відтак, для мене мої вишиванки – це, перш за все, пам’ять.
Дякую, Мам.
Олеся Кобзар: Вишиванка була важка, як кольчуга, але я від захоплення мало не забула тексту ролі!
У моїй свідомості до слова вишиванка підбирається один чіткий синонім – свято!
Зовсім крихіткою я любила роздивлятися свій одяг, особливо той, який мама охайно складала в тумбочку, бо до суконь у шафі я не діставала. А от те, що було в тумбочці, – якраз для допитливого карапуза. І був там окремий стосик (улюблений), бо там були святкові светрики і блузочки. Серед них, звісно, й вишиваночка, перша. Шість маленьких червоно-чорних ромбиків-квіточок на білому полотні. Варто заплющити очі – й пригадаю візерунок хрестик у хрестик. Вдивлятися в ті квіточки було чимось схожим на медитацію. Такий маленький фрагментик нашого генетичного коду, але від нього йшов шалений магнетизм. І коли була нагода одягти ту сорочечку, то сумнівів не було, що такий день буде неповторним.
На противагу цій скромні дитячій блузочці, згодом на шкільну п’єсу про Лесю Українку вчителі принесли мені лляну сорочку, розшиту бісером, але не сучасну, а десь із 50-60-х років. Вона була повністю зашита візерунками так, що тканини й видно не було. І важка, пригадую, як кольчуга. Але від захвату я тоді ледь не забула текст своєї ролі. Кожен раз, одягаючи вишиванку, я відчуваю той дитячий трепет – значить, сьогодні свято, й настрій одразу ж стає піднесеним!
Андрій Джеджула: Мама навчила мене вишивати хрестиком, тим самим, як і створюють вишиванку!
Ще в початковій школі моя мама навчила мене вишивати хрестиком, тим самим, як і створюють вишиванку!
Я пам’ятаю, що це неймовірно кропітка робота, в яку вкладаєш всю душу й досить немало часу! Кожен колір має своє значення та притаманний різним частинам України, а ось орнамент і втілення – це творчий доробок і політ душі автора! Ніколи не знаєш, куди заведе тебе муза!
Але сьогодні, в День вишиванки, хочеться, щоб уся Україна та весь світ, солідарний із нами, вдягнув усе її різноманіття, а ми всім би ще раз нагадали, що жовто-синій – найсильніший!
Тарас Кобзар: Щороку в день вишиванки дякую своїй тещі за унікальний подарунок!
Не хочу хизуватися, але я маю ексклюзивну вишиванку. Такої другої точно не існує! Бо мені її пошила моя шановна теща, мама моєї дружини Олесі. Це був подарунок на день народження. Та сорочка вже встигла засвітитися в різних ефірах і, зокрема, на телеканалі «Київ». І кожного разу в День вишиванки я телефоную тещі й кажу їй слова подяки за цей унікальний подарунок.
Ілона Довгань: Коли не знаєш, що одягнути – обирай вишиванку!
Перша вишиванка в мене з’явилась у 28 років. Купила я її на Львівщині.
Білим по чорному. Дуже її люблю. Ношу по цей день. Вона, як-то кажуть, і в мир, і в пир. Якось не було у нас в родині вишиванок, ні в мене, ні в батьків. На жаль. Хоча, моя тьотя вишивала дуже круто. В мене є її вишиті рушники 50-х років минулого століття. Вона багато плела, вишивала, гаптувала, шила. Зараз у мене є її сорочка з елементами вишивки, яку я зберігаю як пам’ять про неї. Загалом, у мене вже є вишиванки й вишиті сукні. Збираю, колекціоную, отримую задоволення від того, що їх ношу. Коли не знаєш що одягнути – одягай вишиванку. Часто ношу з джинсами в будень. І на свята теж ношу – на Різдво, на Водохреще, на День вишиванки. За кордоном люблю їх одягати. Це – як наш код самоідентифікації.
Сергій Одаренко: Моя перша вишиванка приїхала зі Львова
Я пригадую, що вишиванка в мене з’явилася наприкінці початкової школи – це десь кінець дев’яностих. Тоді, м’яко кажучи, вишиванки на шкільних лінійках не були трендом, але все ж таки потроху з’являлися. Я навіть перепитав у мами, а звідки з’явилася та й чи важко було її знайти в магазинах? Виявляється, моя перша вишиванка приїхала зі Львова… Ось такі вони – вишиті спогади!
Олеся Турчин: Вишиванка – це оберіг і штандарт, який гучно мовить про те, якого ти роду
Вишивка для мене – це про пам’ять роду. Мене навчила вишивати бабуся, її – її бабуся, ту – її бабуся, й так – до глибин коріння сім’ї. Символізм кольору, майстерність не залишити жодного вузлика чи не захованого кінчика нитки, дотик тканини, яку берегли роками у старих скринях. Ви знаєте, що чим вище в гори, чим суворіший клімат, – тим холодніші кольори візерунків? Бузковий, фіолетовий, синій, голубий. А де лагідніша природа, – там і кольори тепліші й веселіші. Вишиванка – це щось більше, ніж одяг. Це – оберіг і штандарт, який гучно мовить про те, якого ти роду.