24 лютого 2022 року в Україні розпочалася велика війна, а наступного дня Аделі, доньці Андрія Джеджули, виповнився рік. Із метою безпеки донечка з її мамою виїхали за кордон, де й були більшу частину часу. Андрій і Адель час від часу бачились, але донька увесь цей час не була вдома, й ведучий не мав змоги бодай обійняти її перед сном і розповісти на ніч казку. І ось через три роки Андрій нарешті зміг забрати донечку додому і провів із нею три прекрасних дні! Про свої емоції, про радість батьківства, про стосунки з дітьми – в нашому матеріалі.
– Зараз Аделі вже чотири роки, – розповідає Андрій Джеджула. – На жаль, щоб отримати право спілкування з дочкою, мені довелося пройти через суди, і я їх виграв. Верховний суд ухвалив, що моя дочка може жити зі мною три дні на тиждень, а чотири – з мамою. Але, на жаль, у період воєнного часу я не міг здійснити цього раніше, адже дитина була за кордоном, і ось щойно вони з мамою повернулися з Польщі. Але я й раніше постійно спілкувався з донькою телефоном, по відеозв’язку.
І ось вперше за три роки донька знову ночувала в мене вдома! Три доби я провів із нею без присутності мами. Ми провели чудовий час: неймовірно, я був дуже схвильований, готувався до цього моменту.
Ти, мабуть, ніч не спав перед цією зустріччю?
Так, я дуже хвилювався. А ще я відповідально готувався до зустрічі, купив багато речей, усього того, що необхідне, до чого вона звикла в мами. Мені треба було все це продублювати, як мінімум – те, до чого вона звикла, чим вона користується – від звичайної їжі, й закінчуючи засобами особистої гігієни, одягом, іграшками.
Це були три доби шаленого щастя! З 15:00 неділі до 15:00 середи – це мій час, можливість дитинки бачитися з батьком.
Паралельно зараз ми шукаємо садочок, де вона буде у денний час, у будні.
З мамою донечки ми спілкуємося виключно на теми дитини.
Як ви проводили час? Чим займалися?
Я максимально культивую ідею ховати від доньки айпад і різні гаджети для того, щоб більше мати можливість спілкуватися фізично. Ми граємося, розмовляємо, читаємо.
На цей раз нам дуже пощастило з погодою. Ще на день народження, коли вони тільки збиралися повертатися, я купив для доньки машину. Вона тепер їздить на червоному гелендвагені, ну, дитячому, звичайно. Це електрокарчик такий, на який вона сіла – і з перших хвилин почала їздити. І це так круто! Вона дуже швидко гасає на самокаті, іноді падає, й тут у мене серце прихоплює!
Було таке, що мені довелось за нею навколо озера бігти, щоб ви розуміли, десь кілометр. Вона з такою швидкістю почала їхати, я не очікував цього!
Коли я її наздогнав і сказав, що так не можна, сталася майже смішна історія. Поруч ішла жіночка, яка це бачила, й каже мені: «Знаєте, Андрію, я вас упізнала… Я дивилась на вас і думала про те, що так швидко, як ви, я бігати не вмію, тому самокат – точно не для мене. Ніколи не візьму для своєї дитини самокат. Дякую, що показали нам цей приклад…»
А ще ми з донькою дивилися разом мультики. Я готував їжу, ми ходили в парки, на атракціони, малювали, гралися, купу ігор було придумано вдома.
Є різниця – бути батьком сина й доньки?
Знаєте, на стадії 4-5 років – майже ніякої. Пригадую свого сина, який він був у цьому віці, – шило в одному місці, гіперактивний. Навіть коли він ходив у британський дитячий садочок у Києві кілька місяців, доки його звідти не забрали – мене викликали, пропонували сходити до психіатра, перевірити дитину. Я поїхав в «Охматдит» до звичайного дитячого психіатра, який сказав, що хай вони, ці вихователі, свої довідки покажуть.
Якщо вони не розуміють терміну гіперактивності, тоді в них якісь проблеми, вони не мають працювати у виховних закладах. Словом, у мене просто темпераментні діти.
Син любив бігати, ось і Адель дуже швидка, вона дуже-дуже любить носитися, гратися.
Де зараз твій син?
Даніелю 16 років, він живе зараз зі мною, ось уже скоро рік. Одного разу я попросив його допомогти мені з донькою десь 5-10 хвилин, так він каже: «Тату, тепер я розумію, що таке бути батьками!»
З Даніелем можна просто говорити, можна вже як із дорослим повністю обговорювати всі деталі. Звичайно, дві дитини з такою різницею у віці – це дуже різні враження, різні форми впливу, якщо хтось щось неправильно робить, наприклад.
Але єдине, що лишається незмінним, – я неймовірно люблю своїх дітей! Мені важко сказати, я ніколи не зможу сказати, що я когось люблю більше або менше. Тому що вони для мене – дві зірочки, на які хочеться увесь час дивитися в небі й радіти.
І коли ці зірочки яскраво світять на тебе, ти неймовірно щасливий і неймовірно наповнений. І немає пустоти в тобі.
Діти – це неймовірне щастя! Для тих, хто цього ніколи не розумів – ви маєте це спробувати.