Навесні 2022 року, коли переповнені ешелони відвозили багатьох українців від війни, Кароліна також опинилася за кордоном. Вона допомогла вивезти за кордон дітей подруги, – як за соломинку вхопилася за цю ідею, тому що були на те особисті причини.
У Німеччині, на відміну від більшості співвітчизників, Кароліна дуже швидко влаштувалася за фахом – тележурналісткою до однієї з провідних медійних груп Європи. Здавалося б, чого ще бажати?
Але за рік Кароліна повернулася в Україну і згодом з’явилася в ефірі телеканалу КИЇВ24, хоча її звикли асоціювати з шоу-бізнесом та музичними програмами.
Тепер серед глядачів каналу чимало саме тих, хто з нетерпінням чекає на суботу та неділю, коли ця яскрава й волелюбна дівчина з’являється на екранах.
До речі, дівчині цього року виповнилося 50, чого вона не приховує. І повірити у її вік неможливо.
Про вік, про те, як зберегти активність та молодість, про еміграцію, про нове телевізійне амплуа, про дуже особисте ми сьогодні говоримо з ведучою телеканалу КИЇВ24 Кароліною Ашіон.
Кароліно, ти не приховуєш віку, але існує думка, що 50 – це критичний вік для телеведучої. Особливо, якщо врахувати ейджистські настрої в нашій країні…
Ні, я так не думаю. Ми вже перегорнули цю сторінку, ставлення до 50-річних як до людей минулого вже не існує. Це все пастки стереотипного мислення. Я навпаки впевнена, що людина має працювати до свого останнього подиху. Принаймні розвиватись.
Незабаром уявлення про те, що таке робота, докорінно зміниться. Це вже, власне, відбувається. Я беру приклад зі свого батька – йому 70, а він і досі як хлопчик (у правильному сенсі цього слова).
Можливо, але до телеведучих – особливі вимоги. Всі хочуть бачити молоді гарні обличчя, чи не так?
Якщо подивитися на ведучих найвідоміших інформаційних зарубіжних каналів, то найпопулярніші з них – усі вікові. І для них це – норма. Це наше ставлення – не норма! У нас насправді телеведучі – переважно молоді дівчатка. Можливо, це й виправдано для розважального мовлення, але для інформаційних програм – точно ні! Телеведучі з віком викликають у глядачів більше довіри. Це про досвід, про мудрість, про професіоналізм. Подивіться на моїх улюблених Зейнаб Бадаві, Стівена Сакура, Крістіан Аманпур! І таких прикладів багато.
Якщо ми торкнулися теми віку… Ти маєш чудовий вигляд, а що ти для цього робиш?
Майже нічого. Навіть до косметолога ходжу нечасто, але приблизно раз на рік колю ботокс. Мені, безумовно, пощастило з генетикою, моя мама завжди молодо виглядала.
А ще я просто потрапила до трендів! Зараз у моді – виражені вилиці, пухкі губи – те, що я маю від природи й чого я так соромилася в дитинстві! Ось треба було дожити до 50 років, щоб опинитись у тренді!
До того ж, мій спосіб життя та мислення відрізняється від стереотипних.
Що ти маєш на увазі?
У мене немає дітей, але не тому, що я чайлдфрі. Навпаки, я пройшла досить довгий шлях до материнства.
ЕКЗ?
Так, і ЕКЗ також. Але зараз я вже не хочу знову розпочинати цю історію. Натомість почала замислюватися про те, щоб стати амбасадоркою теми про заморожування яйцеклітин. Хочу розповідати молодим жінкам, що обов’язково потрібно мати свого хорошого лікаря, який допоможе пройти цю процедуру, якщо з якоїсь причини немає бажання або можливості стати мамою прямо зараз.
Ця тема пов’язана з війною?
Не лише. Життя по-різному складається, а заморожені яйцеклітини – твій власний депозит. Ми дуже часто говоримо собі: «про це я подумаю завтра», але настає завтра, й виявляється, що гормональна система вже не та. Потрібна стимуляція, ін’єкції, які невідомо як впливають на організм. Тому заморозь яйцеклітину і живи, як хочеш: будуй стосунки, розчаровуйся, займайся кар’єрою. А під час війни ця тема набула ще й нових сенсів…
Давай повернемося до твого способу життя та мислення…
Обов’язково потрібен спорт – два-три рази на тиждень. Якщо немає такої можливості чи бажання, то купуйте собаку – й гуляти! Я обов’язково гуляю приблизно годину на день у Голосіївському парку.
А спосіб мислення… Важливо не перетворитися на бабцю. Потрібно постійно вчитися чомусь новому, відкривати для себе нові світи, подорожувати. Спілкуватись треба багато, це важливо.
Розумію, що не всі зараз мають можливість їздити за кордон, але внутрішній туризм – це теж чудово! Їздити Україною – це зараз тренд. Я збираюся найближчим часом відвідати Буковель, ніколи там не була.
Ти багато читаєш?
Нещодавно прочитала книгу своєї подруги Оксани Шаварської «Рисочка». А взагалі я більше слухаю – подкасти та аудіокниги. Коли працюєш в інформаційному полі, з нього не можна випадати. Тому мені доводиться читати багато новин та політичної аналітики. За час роботи в інформаційному мовленні в мене зʼявилось декілька друзів, які є ну дуже крутими політичними експертами. Це така собі біла кістка української політичної думки, справжнісінький «рафінад» у плані знань та розуміння процесів. Тож при кожній незрозумілій ситуації в мене є з ким поспілкуватись.
Чи багато часу займають підготовки до ефірів?
Зараз уже менше, досвід допомагає, але все одно доводиться глибоко занурюватися.
Хіба тебе не готують до ефірів?
Редактори роблять свою справу, а я – свою. Наприклад, я маю бути готовою до розмови з будь-яким експертом, а вони дуже різні. І теми також. Я завжди продумую, як і про що ми говоритимемо. Намагаюся ставити питання, які цікаві мені самій.
Я шалено люблю свою роботу на телеканалі КИЇВ24! Досі пам’ятаю свій перший ефір, хоч я й хвилювалася трохи. Адже три години прямого ефіру, наодинці з глядачами… Але це такий кайф, коли «світло світить, камери літають», приходять експерти… Це моє-моє!
Скажи, а тебе змінила війна?
Мені здається, що вона змінила всіх. Щодо мене, то ще до війни я пережила низку трагічних потрясінь – втратила подругу, пройшла через безрезультатне ЕКЗ, поховала маму, а наступного дня після похорону почула від чоловіка: «Нам треба зробити паузу…» І це після 17 років життя разом. Тому війна стала для мене останньою краплею, коли я думала, що більше не витримаю. І я вчепилася за можливість виїхати за кордон – не так від війни, як від самої себе, щоб змінити обстановку, спробувати вийти з депресії.
Але ти швидко повернулася… Чому?
Я ще до війни завжди казала, що Київ – найкраще місто на Землі! Можна їздити будь-куди, подорожувати, але жити все одно треба тут. Якби в мене в той період було все нормально в особистому житті, я взагалі нікуди не поїхала б. Але там, у Німеччині, я ще виразніше й гостріше зрозуміла, що можу жити лише в Києві.
Це брехня, що там добре! Це завжди компроміс. Більшість тих, хто виїхав, живуть там з якихось причин – через хлопчиків, близьких до призовного віку, наприклад. Звичайно, я не говорю про тих, хто виїхав з окупованих територій чи прифронтових зон, хто втратив удома все.
А взагалі життя в еміграції – це сльози, це депресії, це складнощі, хоча в інстаграмі ми бачимо щастя… Але це не так. Моя близька подруга була в Німеччині з донькою й за рік теж повернулась. 12-річна дівчинка сказала: «Мамо, якщо ми не повернемося, я стану наркоманкою…»
Син іншої подруги добре адаптувався, навіть вивчив німецьку, але вони теж вважали за краще поїхати додому.
А взагалі кожен обирає долю.
Можна й далі розмірковувати на цю тему. Але справа невдячна.
За моїми спостереженнями, всі мої друзі, які наразі закордоном, дуже хочуть повернутися додому.
А як ти перенесла холоди, коли не було світла, іноді й опалення… Хіба це не викликає депресії?
Звичайно, це впливає на мене, як і на будь-яку людину. Але ж погано на душі може бути навіть там, де тепло, світло, тихо та затишно. Тут я себе краще відчуваю навіть без світла та з тимчасовими незручностями. Ми давно навчилися жити без світла, генератори справляються. Та й узагалі нам, киянам, гріх скаржитися…