Перша слава телеведучого прийшла до нього в сім років! Однак, своє професійне хрещення він отримав на телеканалі КИЇВ24 (тоді ще ТРК «Київ»): саме тут, будучи студентом, Андрій почав працювати ведучим у ранковому шоу. Йому лише 29 років, але в особистому багажі вже великий досвід – ведучого ТБ, радіо та заходів. Зараз, під час війни, Андрій говорить про те, що не відчуває потреби щось змінювати у професії: саме тут він бачить себе на своєму місці та корисним для країни. Про роботу, про особисте життя, про вільний час, про кумедні випадки в ефірі ми говоримо сьогодні з телеведучим Андрієм Рудим.
Андрію, твій шлях у професію почався ще в дитинстві – це правда?
Виходить, що так. Моя перша робота на телебаченні була ще в дитинстві в Тернополі, звідки я родом. На місцевому телеканалі «TV-4» я вів дитячу програму «Чарівний ключик». Ми удвох із дівчинкою розказували про події в місті. Нам прописували тексти, ми їх вчили й розповідали це все на камеру.
Напевно, ти дуже пишався собою? Зірка все-таки…
Та ні, я насправді тоді взагалі не розумів, що таке телебачення. Мені давали текст, і я його розказував. Але мені це подобалось. Я пішов у перший клас, і мене почали на вулиці мої однолітки впізнавати: я виходжу біля будинку гуляти – й вони такі стоять, дивляться на мене й кажуть: «То ми тебе бачили?» Я кажу: «Так, ну, можливо». Я якось не надавав цьому особливого значення: подумаєш, показали по телевізору та й усе. Тобто для мене ще тоді не було усвідомлення: що таке телебачення, як воно працює та як цей механізм узагалі живе.
Ось цікаво, а як у сім років потрапляють на ТБ? Був якийсь конкурс? Чи батьки потурбувалися?
Ну, в мене батько – композитор, співак, музикант, народний артист України. Його рідний брат – теж відомий саксофоніст. Родина в мене творча. Батько свою кар’єру починав із Тернополя. Був у складі відомого гурту «Світозари», згодом створив і власні колективи. Багато концертував, і я майже всюди їздив із ним. Я мав таку маленьку дитячу гітару й за кулісами грав на ній. І ось одного разу він узяв мене на телебачення, а йому кажуть: «Слухайте, ми якраз запускаємо дитячу програму. Може, ваш син спробує, він такий артистичний?» Тато каже: «Та він, у принципі, ніколи до телебачення не був дотичний, але нехай спробує», і – до мене: «Будеш пробувати?» Я кажу: «Буду». І мені сподобалося: я дивлюсь – воно цікаво, весело, ти спілкуєшся, тебе знімають оператори, люди підходять фотографуються. А потім уже, коли я занурився у світ телебачення, я зрозумів, що це – капець яка колосальна робота! Ну, тобто, це не так просто, як здавалося мені на той момент.
Тобто, можна сказати, що твій шлях у професію був визначений?
Ну, як сказати, моя мама, наприклад, хотіла, щоб я став стоматологом…
О, мами часто хочуть дітям стабільних професій… А хто твоя мама за фахом?
Мама взагалі філолог, працювала у школі та в бібліотеці. Але так, мама хотіла для мене якусь серйозну професію, бо вона каже: «Боже, ці музиканти, ці артисти, ці ведучі, телеведучі, а ці актори – це така нестабільна професія! Нащо воно тобі треба?» Я кажу: «Ні, який стоматолог, я взагалі не уявляю, як я зможу мучити людей у стоматологічному кабінеті…» Або там, наприклад, стану юристом. Багато хто мені колись казав: треба бути юристом. Це серйозна і престижна професія. Я кажу: «Я й документи і папери – це взагалі абсолютно різні речі! Мені не можна давати документи взагалі, в мене не вистачає терпіння над ними сидіти». А ще знайомі казали: «Чому ти не співаєш, як батько? Чому ти не йдеш по батькових стежках?» Але батько завжди казав: «Обирай те, чим ти справді хочеш займатися, а не те, що тобі хтось порадив». Він так звик, він, наприклад, не уявляє свого життя без музики. Для нього музика – це все. Але він каже, що це дуже складна професія, тому мені сказав: «Тільки не музика». Я кажу: «Добре» (усміхається). Хоча з батьком у дуеті таки заспівав. І кажуть люди, що вийшло доволі непогано (усміхається).
І ось тепер я – телеведучий, радіоведучий, ведучий масових заходів. Тобто, три напрямки моєї професії фактично поєдную. І вони якось самі по собі поєдналися в моєму житті.
Ти за освітою – актор? Адже ти закінчив університет Карпенка-Карого?
Так, але я здобув спеціальність «Диктор і ведучий програм телебачення». У нас був майстер Тарас Денисенко, царство йому небесне. Я йому вдячний за те, що він робив із нас особистостей. Хоч він був більше актор кіно, але нас готував і як телеведучих. Хоча, ще будучи студентом, я почав зніматися і в фільмах. Ну, зрозуміло, всі творчі люди, мабуть, знімалися в масовках, в епізодичних ролях чи навіть головних. Тобто, це був такий початковий мій етап студентського життя. Потім якось це в мене відійшло на задній план, тому що з’явилось телебачення. Я пішов на кастинг на телеканал «Київ» і потрапив на ранкове шоу.
Вступати до вишу ти приїхав із Тернополя?
Ні, ми з батьками переїхали до Києва раніше – у 2007 році. Вже 17 років живу у столиці. Можна сказати, що я вже частково – киянин.
Ти один у сім’ї?
Ні, в мене є ще молодша сестра. В нас різниця – чотирнадцять років. Вона зараз займається СММ. Це зараз у них тенденція пішла, всі шаленіють від цього, й вона теж. Але вона вже свідомо для себе обрала цю професію. Їздить зі мною всюди на заходи, і з батьком також, їй подобаються івенти, події, веде різні проєкти – от вона цим просто живе. Коли їй подарували собачку – йоркширського тер’єра – почала вести про неї блог в інстаграмі. Підбирала їй різний лук, сама шила одяг і робила з нею креативні фотосесії. А зараз веде блог про СММ та маркетинг. Ну, от у неї є якесь нестандартне бачення того, як усе має бути оформлено візуально в соцмережах. Хоч і в нас із нею велика різниця у віці – ми доволі дружно спілкуємось і проводимо час.
У тебе в телефоні – фотографія, де ти з дівчиною… У тебе є кохання?
Так, я вже й освідчився. Ми вже три роки разом із Настею, ми вже – на шляху до офіційного узаконення своїх стосунків.
Вона – твоя колега?
Настя – заслужена артистка естрадного мистецтва, співачка й викладачка вокалу, тому ми з нею майже в одній сфері працюємо. У нас – творчий тандем. Інколи ми навіть разом співаємо на заходах (хоча я ніколи не думав, що буду співати взагалі). Ми були знайомі досить давно, часто бачились на концертах та зйомках і навіть домовились якось сходити на каву. І йшли на неї близько двох років. Насправді ми ніяк не могли зустрітися. Тобто, домовлялися про зустріч, і якось не виходило, то в неї, то в мене. І тут в один прекрасний вечір – Хрещатик, я йду зі своїм другом – і вона йде з подружкою назустріч (сміється). І вона як мене побачила – так зніяковіла, та й мені незручно стало! Я кажу: «Привіт», вона каже: «Привіт». Я: «Бачиш, ми на каву мали зустрітися, і все ніяк не дійдемо, мабуть, не тими дорогами ходимо». Ну, якось із цього моменту ми вже списалися і сказали: ну, все, це вже тепер точно має бути кава. І ми зустрілись, і після цього вже зав’язалися наші стосунки.
Коли плануєте весілля?
Ой, нас усі запитують про це, особливо – родичі (усміхається). Коли приїжджаєш до когось у гості – усі перше, що запитують: коли весілля? Ми кажемо, що скоро. Зараз якраз плануємо й думаємо, в якому форматі його будемо робити.
Слухай, а що стосується весіль, адже ти часто буваєш на них як ведучий. А які зараз, під час війни, весілля? Вони відрізняються від тих, що були до війни? Взагалі, яка тональність цих свят?
Відрізняються, формат змінився. Зараз вони більш романтичні, душевні, зі щемливими історіями. Тому що в кожного, так чи інакше, серед гостей є люди, які захищають Україну. І, відповідно, на цьому факті ми теж будуємо весілля. Додаємо аукціони, лоти, донати на підтримку ЗСУ. Зрозуміло, що це свято – веселе, радісне, але ось цей контраст – він присутній. Ми зберігаємо цей баланс, і мені здається, що саме такий формат зараз і є актуальним. Буває, дзвонять хлопці з передової, наприклад, нареченого друг, із яким він вчився – він воює. Зрозуміло, що приїхати не може. Але робить сюрприз. Телефонує по відеозв’язку й каже: «Я не міг із вами бути, але я вас вітаю, хочу передати великий привіт із нашої рідної землі, яку ми захищаємо. Слава новій українській родині і Слава Україні». І в молодят просто шок! От саме в такому форматі зараз відбувається більшість заходів. Звісно, вони не такі масштабні, як були раніше.
А що тебе надихає, що ще є у твоєму житті, крім роботи?
Музика. Хоч я професійно нею не займаюся, але, наприклад, я захоплююся ударними. Барабани – це для мене, от правда, як хобі. Можливо, це мені передалося від мого хрещеного, бо він колись був барабанщиком. Я можу сісти за барабани і просто щось злабати. Не прямо так професійно, я ніде не навчався, але я розумію, як це має бути. Я отримую від цього кайф.
Музика мене надихає, й те, що я, наприклад, працюю на радіо, то, мабуть, найголовніше, за чим я туди пішов – це музика. Тому що телебачення й радіо – абсолютно дві різні сфери. Хоча вони поєднані між собою, але на радіо ще є музика – без неї не може бути ефіру. Навіть якщо ти кажеш суперсерйозну новину чи ведеш ранкове шоу – музика реально підтримує цей настрій і вайб. Навіть коли ти сидиш в ефірі вісім-десять годин у лінійці, умовно кажучи, ти робиш розмовні виходи, й ти розумієш, що якби тут не було музики – ти б міг, правда, поїхати дахом. Тому ми поза ефіром співаємо собі, слухаємо музику, й мені вона допомагає, не знаю, чи то перезавантажитись, чи то просто відпочити певною мірою.
А в тебе є кумири серед світових ведучих? За ким ти слідкуєш чи дивишся, як вони працюють, аналізуєш?
Я не хочу когось виокремлювати, я дивлюсь, правда, всіх, і наших колег на українському телебаченні – в тому числі. Я не скажу, що вони стають кумирами, але їх професійні якості беру до уваги і потім можу це якось використати й у своїй роботі. Але, знову ж таки, мені складно ставити якихось кумирів собі у приклад, тому що ми всі – різні.
Якими рисами має володіти телеведучий, щоб бути профі?
Мені здається, що перше – це людина повинна бути віддана професії, бути в інформаційному курсі всіх подій, навіть якщо вона не цікавиться якимось темами або не володіє ними – все одно інформаційну повістку дня вона має знати. Тобто, треба всім цікавитись. Ведучий має бути максимально ерудованою людиною. Друге – комунікабельність, оперативність. Тобто, треба вміти тут і зараз реагувати на будь-які обставини, непередбачувані ситуації. Дуже важливе вміння працювати в шаленій зміні ритму, темпу, динаміки й усього, що відбувається довкола.
А зовнішність має значення?
Зовнішність теж впливає, безумовно.
Ось ти кажеш, що важлива реакція, вміння справлятися з ситуацією. А можеш згадати щось смішне, якийсь ляп, пов’язаний із роботою в ефірі? Ну, коли довелося викручуватися…
Одного разу в ранковому ефірі я порвав штани (усміхається). Прийшла нова людина, стилістка, яка не знала мого розміру, й принесла мені штани XS. Я приходжу, дивлюсь – вони візуально якісь малуваті. Але я приїхав у своїх рваних джинсах, у яких, звісно, не можу вийти в ефір. Одягаю ці штани й розумію, що мені прямо ну дуже тісно в них. Але інших немає. Я: та, подумаєш, ну, мені ж там не треба бігати, ми ж не скачемо в ефірі. Прийшов, сів – і все, досиджу дві з половиною години. Але коли ведуча читала новини, я вирішив швидко перебігти поза кадром і сісти за своє робоче місце. І в цей момент я почув, як мої штани репнули по шву між ногами. А залишається буквально декілька хвилин до виходу в ефір. Звісно, у всіх – сміх, режисери, оператори – всі сміються, аж заходяться. Моя ведуча просто плаче від сміху, вона каже: «Боже, боже! Я ще такого не бачила» (усміхається).
А камера потрапляла?
Так! Ми в кадрі були в повний зріст. Сиділи на диванчиках, не за столом, так що можна було штани приховати. А ведуча мені каже: «Візьми планшет, прикриєш отак планшетом і будеш сидіти». Відповідаю: «Це ж нереально дві з половиною години отак-от сидіти і тримати планшет між ногами!» Думаю: що ж робити? І тут виникає раптова ідея… Оператор, який стояв за камерою, каже: «Слухай, а який у тебе розмір?» Я кажу: «Та, в мене десь еска чи емка». Він каже: «Так, давай я тобі свої дам. А ти мені давай свої ефірні, які ти порвав». Я кажу: «Давай, що ж робити вже». І основне – що тут у цей момент заходять поважні гості на ефір, хтось приїхав із КМДА, здається. Вони заходять якраз тоді, коли оператор (він же не знав, що вони прийшли) знімає штани, стоїть у трусах, і я теж стою в трусах, у галстуку, а потім ми швидко обмінюємося штанами. У них така пауза була, вони просто отетеріли й завмерли (сміється), а я кажу: «Перепрошую, у нас просто певні технічні проблеми виникли, це робочі моменти, ми зараз усе вирішимо». Ми помінялися штанами, й оператор стояв до кінця ефіру в моїх порваних.
А в оператора були нормальні штани для ефіру? Зазвичай оператори – у джинсах…
Ні, в нього були не джинси, а брюки коричневого кольору. Вони не класичні – casual, але не рвані. А наша ведуча новин, Юля Боднар, до речі, саме вона тоді читала новини – і в неї такі події там: АТО, обстріли – й тут штани репнули, всі заходяться в АСБ просто від сміху, в підслушку мені регочуть. Я кажу: «Та вимкніть, ви так голосно смієтесь, що я оглухну скоро…» Вони кричать, не можуть стримати сміх, і Юля, дивлюся, теж ледь стримується, а їй треба ж читати, ну, як би, з нормальним виразом обличчя серйозні новини. І вона насилу дочитала їх, навіть оком не моргнула. І, слава Богу, втрималась.
Коли щось не виходить в ефірі, що ти собі кажеш?
Я часто аналізую, переглядаю, бувають якісь моменти, коли я думаю, що ось тут я б міг так зробити, а я цього не зробив. Тут можна було б цього не казати, а сказати ось так. Але аналізую все й роблю висновки, щоб у майбутньому уникати цих помилок.
Ти зазвичай сам аналізуєш чи з кимось радишся? До кого ти прислухаєшся в професійному плані? Настя дивиться, наприклад, ефір, каже: отут – таке-то зауваження…
Так, я прислухаюся. У мене Настя дивитися ефіри, може зауважити щось. Батьки, до речі, теж. Інколи мені навіть пишуть під час ефіру в телеграм чи вайбер, якщо помітили якийсь недолік. У мене батько – взагалі доволі відверта людина. Він може прямо сказати, що було не так, навіть своєму синові. Батько для мене – приклад у всьому, тому до нього я теж прислухаюсь.
А складно бути ведучим ранкового шоу, адже прокидатися доводиться дуже рано…?
Ні, я давно до цього звик. Завжди дивуюся, що є люди, для яких підйом навіть о восьмій чи дев’ятій ранку – це катастрофа. Я в цей час зазвичай уже в ефірі.