Андрій Джеджула зізнається, що не любить думати про свій вік, адже головне – не цифра в паспорті, а те, який вигляд ти маєш і який спосіб життя ведеш. Разом із ведучим телеканалу «КИЇВ24» у День його народження ми розглядаємо дитячий фотоальбом і говоримо про батьків, дітей і те, що дає підтримку під час війни.
Найяскравіший спогад про маму. Моя мама – це найдобріша людина, яка завжди в мене вірила навіть у ситуаціях, коли сама не розуміла, як це станеться. Ось, наприклад, у далекому 89-му році маленький я дивлюся фільм із Сарою Джессікою Паркер, там хмарочоси-близнюки стоять у центрі Нью-Йорка… І я кажу: «Мамо, от я обов’язково поїду в Америку!» Мама каже: «Звичайно, ти поїдеш! Я вірю в тебе!»
А сама після того казала: «Я думаю: звідки поїдеш… У нас черга 100 кілометрів за туалетним папером, Радянський Союз, «совок» – яка Америка?» І тут за пів року до школи, в якій я навчаюся, приїжджають американці. І як бонус за те, що я займався, виступав із народними танцями в школі, нашому всьому класові дають цих американців у сім’ї. Вони живуть у нас, і після того ми за пів року їдемо до них. І це справдилося.
Але мама казала: «Я вірила, але не знала, коли це станеться». Вона була людиною з великим серцем, просто неймовірна! Сильна жінка, яку на роботі завжди називали «залізною леді».
Про волонтерство. З 2017-го року я – голова благодійної організації «Катюша», яку заснував і назвав на честь моєї матері. Катюша – так називали її всі її рідні. З того часу ми вже десь на мільйон євро привезли допомоги з різних куточків світу. Дуже-дуже багато допомагали й цивільним, і військовим, багато автівок уже передали. Принцип моєї роботи – я особисто все передаю, все контролюю з пункту А в пункт Б. Ми майже не маємо справи з грішми. Також я є співзасновником і співорганізатором фестивалю BRAVEUA FEST. До речі, я вважаю себе абсолютним чемпіоном із проведення всіх благодійних аукціонів, концертів із початку війни в Україні та за її межами. За цей час на цих заходах я зібрав уже десятки мільйонів гривень. За кермом вантажних бусів проїхав десятки тисяч кілометрів й продовжую це робити. Я їздив у всі «гарячі» точки України, під Бахмутом буваю один-два рази на місяць. Важко назвати ті місця, де ми не бували з допомогою для наших військових і цивільних.
Про батька. Мій батько навчив мене тримати себе в формі. Здається, він займався всіма видами спорту. Він неймовірний, він – той, хто мене вилікував від вад зору. Тато – це пунктуальність, педантизм, сила, харизма. Зараз його вже нема, вони з мамою – небожителі. Але мені ще багато чому треба в нього навчитися.
Що підтримує та дає сили жити. Мене підтримують віра в Бога та мої рідні й близькі. Сьогодні нам усім треба жити заради Батьківщини й боротися заради нашого майбутнього та пам’яті тих людей, яких із нами вже немає. І я мрію, щоб мої діти, онуки і їхні нащадки жили у вільній незалежній Україні.
Про головну людину в житті. Є декілька людей, які дуже важливі для мене. І це – всі мої близькі родичі й кілька друзів. Та все ж, мабуть, найголовніший у моєму житті – Бог. Я – глибоко віруюча людина й вірю в те, що все, що я маю в житті – від Боженьки.
Яким батьком є для своїх дітей. Із дітьми я спілкуюся регулярно (Андрій Джеджула від двох попередніх шлюбів має сина Даніеля й доньку Адель, – прим. ред.). Із сином ми бачимося та розмовляємо щодня мінімум годину по відеозв’язку. Сподіваюся, що, в першу чергу, я – його ментор, друг, а потім уже – тато. Він дуже глибокий хлопчик, який ставить надзвичайно глибокі запитання про буття, життя, смерть, й іноді мені навіть не вистачає навичок, і я спілкуюся зі своїм священником у церкві для того, щоб надати йому деякі відповіді. Із донечкою я бачуся майже щодня в дитячому садочку. Мене знають усі виховательки. Я приходжу туди на свої години побачення з дитиною, забираю, під будинком багато гуляю, проводжу час із нею.
Вірю, що я, в першу чергу, буду другом для донечки. Для сина я вже й так, сподіваюся, друг. Найголовніше – це завжди бути поруч у складні та прості моменти, й моменти радощів, знаходити спільну мову. Я сказав, що буду підтримувати свого сина, що б він не зробив – завжди буду на його боці. Такі ж довірливі відносини я хочу вибудувати зі своєю донечкою. Тому з перших рочків її становлення я максимально стараюся брати участь у її вихованні. У моїх дітей украли дитинство, й до кінця своїх днів я не хочу бути суворим для них. Тому, скоріш за все, вони з часом будуть на мені їздити (усміхається).
Що б побажав собі 18-річному. Розділяти поняття кохання і пристрасть. Адже кохання – це набагато глибше почуття, й навряд чи у 18 років я міг би опанувати саме його. В житті важливо обирати ту жінку, яка, в першу чергу, буде кохати й доповнювати тебе, й не тільки брати, але й давати. Почуття й турбота – це найголовніше. Також бажано, щоб жінка була реалізованою в професії. І ще один дуже важливий момент. Незважаючи на те, що я й так багато часу проводив зі своїми батьками, я б порадив собі приділяти їм іще більше уваги та часу. Адже я вже відчув, як боляче з ними розставатися.
Про стиль життя. Гарну фізичну форму мені допомагає підтримувати здоровий спосіб життя. Я майже не вживаю алкоголь, багато бігаю, плаваю і щодня приймаю холодний душ. Уже три місяці, як узагалі відмовився від теплої води – лягаю в абсолютно холодну ванну на кілька хвилин. Це така кріодисципліна для мене.
48 для мене – це… 20 плюс 28 (сміється). Здебільшого я нікому ніколи не казав, скільки мені років. Довгий час і в Вікіпедії, й на багатьох різних ресурсах був вказаний абсолютно неправдивий вік. Тому що я розумію, що кожен рік наближає нас до кінця (усміхається), й не хочеться про це думати. Але маємо пам’ятати, що повинні зробити якомога більше добрих справ для того, щоб у житті вічному ми знайшли гідне місце.
Про плани після перемоги. Немає ще навіть думок про це. Коли станеться перемога – тоді про це й подумаємо. Зараз найголовніше – щодня ставити собі питання: що я можу сьогодні зробити для перемоги, й робити це. І якщо ми ще не перемогли, значить, кожен із нас зробив недостатньо, і я – в тому числі.
