Ведуча телеканалу "Київ"
Добре пам’ятаю той вечір. Власне, як можна його не пам’ятати.
На той час я вже сім років жила в Києві. Приїхала мама – як годиться, повела її вечеряти. Кафе було «на районі», на Оболоні. Не сказати, що пафосне. Просто місце, де картопля по-селянськи нагадувала щось рідне.
З вигляду – звичайний заклад. Але то тільки на перший погляд. Іноді туди заходили майбутні зірки. Наприклад, Славко Вакарчук. Хоча тоді він іще був просто Славком.
Секрет був у географії. Поруч жив Олександр Асаулюк. Тоді він був просто Сашею з ідеями. М1 ще не існував. Але Саша вже уявляв ведучих. Точніше, ведучу. Щось у мені йому сподобалось. Можливо, жестикуляція. Можливо, мама.
«Ви випадково не хотіли б спробувати себе на ТБ?» – спитав він.
Я працювала у фармацевтичній компанії. Планувала аспірантуру. Адже в дипломі в мене дивна спеціальність – «економіст із менеджменту». Щось про ринки, маркетинг і економіку, яка вічно не встигала за інфляцією. Але телевізор звучав весело. Як авантюра.
Я погодилась.
Відтоді минуло 23 роки. Не знаю, ким би стала без тієї вечері. Можливо, захищала б дисертацію. Можливо, торгувала б анальгіном.
А так – М1, Інтер, 2+2, ТЕТ, Прямий, КИЇВ24. Від хіт-парадів до політики. Від ранкових шоу до прямого ефіру, де обличчя не завжди встигає за думками.
Останні 8 років – інформаційне мовлення. Суворе, але чесне.
На початку повномасштабної війни опинилась у Німеччині. Встигла попрацювати на RTL. Продюсер назвав мене «універсальним солдатом». Мабуть, через здатність ставити однаково щирі запитання як сантехніку, так і політику.
Нещодавно одна касирка в київському супермаркеті якось сказала:
«Я на вас дивлюся – і мені жити хочеться».
Може, саме для цього ми й працюємо. Хоч би що там показували в ефірі.