Олеся та Тарас Кобзарі, обоє – ведучі каналу КИЇВ24, зважилися на народження сина Дениса у розпал війни, а через 4 місяці молода мама повернулася в ефір. Сьогодні, у Міжнародний день матері, телеведуча ділиться особистою історією: про те, як змінилося її життя після народження сина у грудні 2022 року, як бути мамою в епоху випробувань, і як материнство допомагає знайти опору навіть у найтривожніші часи.
Представляємо монолог Олесі Кобзар на животрепетну тему.
– Цікаво задуматись над Днем матері… Якоюсь мірою мені самій не віриться, що в нинішній круговерті війни і неспокою я вже майже два з половиною роки – мама. І водночас це моя глибока й усвідомлена найцінніша реальність.
Із найсвіжіших новин – кілька днів тому оформили Дениска в садочок, буде якраз до осені потрошку адаптовуватись.
А взагалі я навіть від самої ідеї поговорити про материнство приємно схвильована! Бо це, без патетики й сентиментів, реально те, що зробило мене щасливою й сильною, як ніколи.
Про труднощі перших місяців
Дуже важкими були перші три місяці. Зі сторони, звісно, могло здаватись, що я вмить повернулася в тонус і форму. Але було багато нюансів, була ще операція невдовзі після пологів. Я не ледача, й чим більше треба встигнути, тим більше мене це стимулює. Та коли ти дійсно фізично не можеш робити елементарні побутові речі, то про яку радість материнства чи самореалізацію може йти мова?
«В нашій сфері «відставати від потяга» – дуже ризикована справа»
Але як тільки я оговталась фізично, то сумнівів: чи виходити на роботу не було зовсім. У нашій сфері «відставати від потяга» – дуже ризикована справа. Тим паче, що керівництво дуже розуміюче поставилось до ситуації, і спочатку я виходила в ефіри тільки зранку на вихідні. Денискові тоді виповнилось 4 місяці, ще не було прикорму, тож Тарасові завдання були відносно нескладні – до полудня в суботу й неділю розважати, тримати напоготові пляшечку молока й гуляти з сином весняним Києвом.
Далі, звісно, стало складніше.
Але куди вже задню давати? Хто казав, що буде легко?! Тож адаптовувались кожен по-своєму.
Про розподіл батьківських обов’язків
Важко сказати, як ми призвичаїлись ділити батьківські обов’язки, бо дитина дуже швидко росте, і її запит на догляд, підходи, методи – різний ледь не що два тижні, а то і просто щодня! Є окремі речі, які умовно більш закріплені за кимось. Їжу дитині готую я, хоча деякі страви може й Тарас. А таке як заняття в басейні – це з татом, бо мама у воді почувається не дуже впевнено, м’яко кажучи. А взагалі батьківські обов’язки постійно урізноманітнюються. Якщо в перші місяці приміром – не забути викласти дитинку на животик, зробити масаж, то зараз – простежити, щоб почистив ретельно зубки, щоб не забігав у взутті туди, де слід роззутись, обіймати і правильно відгукуватись на емоції, коли дитина в розпачі. От як це поділити між мамою і татом? Хто поруч, хто має сьогодні сили, хто готовий включатись – той і береться за справу. Або той, кого дитина наполегливо вимагає! Тож, мабуть, кожен із нас може взяти на себе всі необхідні обов’язки догляду за дитиною. І ми щодня вчимося не виснажувати й не перевантажувати одне одного батьківством, щоб ніхто не вигорав. Почувався не функцією, а собою. Побаченим, почутим. Вдається, звісно, не завжди. Але діти вчать нас дуже важливих сенсів, так само, як і ми їх.
«Дениско – прекрасний і учень, і вчитель»
Активний, дуже чуттєвий і веселий! Цікавиться всім навколо, коментує все, що бачить і відчуває: «Ну ось, мама повейнулась, а ти так п’якав!», «Це зуцок-сойдатик, він їзе по бойдюю (ред. бордюр)», «Хоцес обійматись?!», «Всі язом йдемо г’ядити котю!», «А це – весейка, вона койойова», «А це ігугана! Це не хамеєвон!»
Дуже кумедний і охочий до знань. Сам тягне всі книжки, які бачить. Просить читати й пояснювати. Знає всю абетку, кольори, цифри, рахує до 10, пам’ятає назви всіх планет. Вивчив напам’ять кілька десятків(!!!!!) віршиків. Ми йому постійно читаємо різні під час годування. І з часом він почав усе це повторювати! Іноді, коли співаю дитячі пісеньки й забуваю слова, то він мене виправляє, бо пам’ятає куплети краще за мене!
Мене питають, як він стільки всього навчився, а я й не знаю, що відповісти, бо я просто відгукувалась на його жадібне пізнання цього світу. І думаю, що дати дитині можна і в рази більше, ніж вдається мені. Адже нині мене дійсно часто немає поруч.
Про переживання та сумніви
Ефірів більше, вони тепер ввечері. Але є тато, й няня за потреби допомагає, тож хочу вірити, що все збалансовано.
Та й узагалі, ставши мамою, я зрозуміла, що дуже важливо зуміти відчути, коли слід бути поруч, а коли вчасно відійти й дати можливість самому розібратись і навчитись. Я потрошку відпускаю його в пізнання без мене, він відпускає мене – в новини, геополітику, аналітику.
Нам обом буває складно. Іноді він тривожний і повторює якісь фрази по колу. Я іноді біжу на роботу геть розбалансована й переживаю, що по-людськи не справляюсь ні як мама, ні як ведуча. Моркву і зелень в супчик не встигла купити, важливу статтю «Таймс» не дочитала… Словом, маю щодня за що себе посварити. Але бувають чудові дні, які заспокоюють і дають віру в те, що все гаразд.
Про бабусь та дідусів
Прикро, що бабусі й дідусі дуже далеко. Бачимось тільки на свята, раз на сезон. Особливо болить, що не можемо поїхати до Тарасових батьків у Суми. Там своє подвір’я, бабусин город і сад, що тоне у квітах… Вони так довго чекали Дениска, це їх єдиний онук. Тож по можливості кличемо їх у Київ.
А до моїх батьків на Тернопільщину можемо їздити спокійніше, та поміж роботою не так багато випадає нагод. І ми зазвичай поєднуємо поїздки до рідних із невеличкими пізнавальними подорожами. Поки недоступні поїздки на моря і в закордони, ми потрошку відкриваємо для себе по-новому Україну. Щоб у сина була глибока національна самоідентифікація.
Справжній українець!
Мені здається, що майбутнє Дениска буде десь у далечі. Пригадую, коли ще була вагітна – слухала інструментальний концерт просто неба, вигадувала синові ім’я, і чомусь мені спало на думку, що це має бути щось із легкою і зрозумілою міжнародною транслітерацією, бо він буде людиною світу. Так мені здається…
Хоча він мене вражає потягом до всього українського. Є в нас книжечка «Моя Україна», він затер її до дірок. Сторінка про Щедрий вечір – його улюблена, тож доводиться співати йому «Щедрика» на першу ж вимогу. Багато почерпнув із тої книжечки. Тепер де б не побачив прапор, каже: «Це синьо-жовтий п’япой, він ук’яїнський!». Чи навіть пам’ятає, що гіпс і рентген вигадали українці! Бо сам травмував якось ніжку, йому робили знімок і накладали фіксуючий (як ми його назвали) «чобіток». Тож він знає – це фотог’яфують кістки, а це ук’яїнський їкувальний чобіток.
Про захоплення сина
Словом – захоплююсь Дениском щодня! А він захоплюється будівельною технікою і спецтранспортом. У нас незліченна кількість екскаваторів, бульдозерів, кранів і всього причетного до будівництва і спецзавдань. З ними купається і спить. На Великдень поряд із кошичком освячував підйомний кран. Де б не був, якщо бачить на дорозі улюблену категорію, обов’язково вигукне, наприклад: «Це бетоновоз!»
Про час батьківства
Підсумую дуже простою істиною, яку вигадала не я, але сама її пізнала в материнстві. Віддавати доведеться дуже багато себе, але отримуватимеш у відповідь океан життєвої сили!
Тому не треба поспішати з батьківством, якщо не готові, і внутрішня любов іще росте і зріє. І не треба боятися, коли час нового життя надійде! Воно навчить вас, а ви віддасте все, чим наповнені самі!
